Радіє ввесь Слуцьк, окликам у честь княгині Настусі немає краю. А князь Константин Острозький у гостях на Слуцькому замку. Маєстатична постать князя Константина, що був тоді ще в силі віку, не мав іще п'ятдесят літ, припала всім до вподоби.
— Княгине Настусе,— говорив князь Константин,— честь кому честь! Мушу зложити до ваших стіп пошану й подив! Коли б не хоробрість вашої княжої милості, княгине Настусе, й моя побіда не була б побідою! Ви, наче справжня Амазонка, в саму пору впали на шиї татарам, моє лицарство не може начудуватися вашим геройським вчинкам, княгине! А знаю вже давніше, що ваша ясність, княгине Настусе, й господиня славна, й мати зразкова! Коли б я, княгине, не знав про ваш обіт, прохав би зараз у вас руки! Та коли годі інакше, то прохаю знайти у вашому серці куточок для мене, як щирого приятеля вашого, що в потребі готовий усе станути вам до помочі.
— Ваша ясносте, князю Константане,— відповіла княгиня Настуся,— за сьогоднішню прислугу, що ви зробили бідній удовиці, я буду вам вдячна до смерті, тож можете бути певні моєї приязні.
— Подякуйте перш за все вашому юнакові, що дав мені знати. Юнак над юнаки. Крізь татарський табір передерся! Я затямив собі його ймення: Лука Павленко.
— Ах Павленко! — сказала княгиня.— Знаю, бравий юнак із неньчиних Черкас. Йому не забуду прислуги.
Потім представила князеві своїх діток.
— Леся викапана батько,— говорив князь Константин,— а Юрчик — це вірний ваш портрет, княгине! Я тямлю вас добре й не раз жалкував, що князь Семен вирвав мені пташку до свого гнізда.
При згадці про князя Семена княгиня посумніла й зітхнула важко. Князь помітив це, а все ж таки додав:
— І, може, я, княгине, й тому досі не женився, та лишім це. Скільки літ Лесі?
— Дванадцятий,— відповіла княгиня.
— Ну, за три, чотири роки буде вже панночка, свати вже слатимуться до неї. Шкода, що я вже застарий! А то не можу сватати матері, сватав би дочку!
— Хтозна князю, чи не підіжде вона на вас,— зажартувала зі сміхом княгиня Настуся.
А мала Леся весь час так дивилася на славного князя, так дивилася! І слухала пильно, так уже пильно, як на прохання ненечки князь Константин оповідав про свій полон у Московщині, та про те як йому вдалося втекти з полону.
— Не подобалося мені рабське життя в Московщині. Там людина не людина, а раб царя-государя,— закінчив князь.— І я використав нагоду та утік, хоч московський цар обіцював мені золоті гори.
— Так, так,— сказала на це княгиня Настуся,— Московщина нам духом чужа — одна віра хіба.
— І це ні,— замітив князь,— їх віра й обряд їх, хоч як і наш православні — та дуже різняться від нашого обряду й віри. Я мав час і нагоду приглянутися всьому. І знаю, що Москва ніколи не буде нам другом. Князь Михайло Глинський дуже помилявся, коли шукав помочі в Москві. І скоро вже пожалкує, хай тільки приглянеться до життя в Московщині, як я приглянувся в часі полону. Нам треба перш за все свої сили скріпляти й вірити в себе. Прийде час, що вернеться наша давня слава й сила. Може, ми вже цього не побачимо. Та побачать діти, внуки наші. Я вірю в це. Молодий іще і сильний наш народ. Він не пропаде...
Так говорив князь Константин. А Леся не спускала очей із його виду та пильно прислухалася, що він говорив.
Князь Константин не був бесідник, говорив звільна, затинався, та в очах його, коли говорив, палахкотів юнацький вогонь.
І цей вогонь переливався в Лесине серденько та й розпалювався там у полум'я. В очах Лесиних князь Константин стояв як казковий герой, що перед ним кориться увесь світ...
Тільки, як очі старого князя зійшлися з її оченятами, вона опускала їх додолу, а личко зашарювалося, паленіло...
XII. ВИПОВНИЛА ОБІТ.
Минуло багато, багато літ!
І побілили вони чорний волос княгині Настусі.
Та духом вона все ще була молода, тілом дужа. А до княжни Лесі слалися й слалися женихи із Литви, із Польщі. Та вона всіх відправляла з гарбузом.
— Не для мене вони,— говорила вона ненечці. ч
— Я не силую тебе, Лесю,— говорила княгиня Настуся,— та вважай, що літа дівчини скоріш тікають, як .юнака.
— Все одно, ненечко, вони не для мене! Ненечка не допитувала більше.
А княжна Леся леліяла в своїй уяві постать не юнака вродливого, а поважну та горду постать князя-лицаря Константина Острозького.
Аж прийшла вістка, що князь Константин жениться. Шостий хрестик йому вже зачався, та тільки тепер подумав про женячку.
ї тепер не думав би про це, та приятелі не переставали вговорювати його:
— Чи ж хочеш, княже, щоб славний рід Острозьких загинув. І суджену підшукали йому: княжу Тетяну, дочку-одиначку князя
Семена Гольштанського й Настусі, княжни Збаражської.
Ой сумна, сумна була князівна Леся Слуцька, коли довідалася про це!
Та коли княжна Тетянка просила її в дружки, не відмовилася.
ї була на весіллі, багато залицялося там до неї юнаків із високих родів, та вона найрадше танцювала з паном молодим...
І він, мабуть, чи не найрадше танцював із першою дружкою, княгинею Лесею, молодесенькою ще.
То .було давно... Князівна Леся мала тоді всього чотирнадцятий рік, та вже тоді чарувала очі всіх і молодих, і старих... Вже тоді, десять літ тому... і
Осінь... Зів'ялий лист паде з дерев і стелиться по дорозі...
Княгиня Настуся з сином і з дочкою йде на поминальне богослужения в соборі за чоловіка свого, за князя Семена Слуцького...
Пішки іде, бо то обітувала собі.
-Глядять люди на стареньку княгиню, що молиться, та згадують у думці все, що пережили в городі враз із княгинею Настусею — усе, й горе, й добро.
— Добра вона княгиня, мати вона ваша,— шепочуть люди собі. Та й діток гарних виховала... Т
По богослуженні пішла княгиня з сином і з дочкою до родинної гробниці князів Слуцьких і там молилася довго-довго біля домовини дружини свого любого.
— Семене мій дорогий,— шепотіла вона,— я додержала слова, усе моє життя посвятила для дітей твоїх, і виплекала та виховала їх як слід, обоє не принесуть сорому княжому родові Слуцьких...
Ще княгиня з дітьми не вийшла була з гробниці, як пригнав гонець від князя Константина Острозького, що його жінка Тетяна переставилася в кращий світ.
— Мамо, поїдемо на похорони,— казала Леся,— я їй дружкою була.
А чого ж би княгиня Настуся відмовила своїй Лесі, пестуночці своїй.
Поїхали всі троє...
Похорони були величаві. Як же ж інакше могло й бути, як же ж інакше й міг ховати князь Константин Острозький дружину свою...
Після похоронів князь Константин на обіді говорив найбільше з княгинею Настусею:
— Ну й виросла ж ваша Леся, ясна княгине, на кралю хоч куди,— говорив він,— та чував я від людей, князівно Лесю, що ви дуже щось гарбузами розкидаєте між наших юнаків, чи ж ні один не припав вам до вподоби?
Князівна Леся оченятка спустила...
Коли вже княгиня Настуся з дітьми від'їздила, князь Константин впрохувався в гості до Слуцька.
— Слуцький замок усе стоїть отвором для свого оборонця й приятеля князів Слуцьких,— відповіла княгиня Настуся.
— Приятеля княгині Настусі Слуцької,— поправив князь Константин.
Не довго ждав Слуцьк на приїзд князя Константина. У несповна місяць після похоронів жінки прибув він у гості до княгині Настусі.
Ніхто так не радів, ніхто так не паленів на вид старого вже князя, як князівна Леся.
Та ж князь Константин із неї очей не спускає. А як князь від'їхав, то Леся призналася ненечці:
— Ненечко, я люблю князя Константина, люблю не від сьогодні, а відтоді ще, як я ще малою дитиною була, як він гостював у нас по облозі Слуцька татарами.
— Доню, Лесечко моя,— каже княгиня Настуся,—князь Константин уже старий, та коли любиш його — це ніщо — а я знаю, що він і тебе любить і не довго треба буде ждати, він знову тут прибуде...
— Любить у мені тебе, ненечко, та це нічого, бо й я тебе люблю дуже, дуже...
— Більше, як князя Константина? — спитала княгиня Настуся й усміхнулася.
— Ненечко,— сказала князівна Леся з докором і зашарілася,— це інакша любов, це кохання...
І справді недовго ждали на приїзд князя Константина... Та не сам він приїхав, приїхав із старостами в свати... Старість скора, бо не має вже часу.
Старість? У князя Константина якось годі про старість говорити, хоч сьомий хрестик уже почався, хоч борода сива — духом він юнак та й дужий іще тілом.
Як уже свати законні речі сказали, як уже князівна Леся сватам рушники, а судженому хустку подала, тоді князь Константин, суджену свою за обі рученьки взявши, сказав до княгині Настусі:
— Не повезло мені в молодих літах із любов'ю до вас пані матко, княгине Настусе, так бодай на старі літа пощастило в вашої донечки.
А князівна Леся була така щаслива, така щаслива...
Через рік і справили весілля, гучне вже та гучне.
І не диво!
Це ж два найславніші доми лучилися в одне — старий княжий український рід Острозьких і литовсько-український рід князів Слуцьких.
І два князівства святкували це весілля, просторе, що половину литовсько-руського великого князівства захоплювало, князівство дому Острозьких і князівство Слуцьке.
Радощам, веселощам повних дві неділі на цих землях не було краю.
Скрізь лунало щире й грімке:
— Многая літа молодій парі, княгині Олександрі зі Слуцьких Острозькій і князеві Константинові Івановичеві Острозькому!
Щасливі були князь Константан і княгиня Олександра!
Щаслива, тричі щаслива була княгиня-вдовиця Настуся.
Коли в Слуцькому соборі вінчалася її донечка з найславнішим тоді з усіх українців, вона молилася в душі й говорила зі своїм милим дружиною, покійним князем Семеном Слуцьким:
— Семеночку, любий мій, ось і вивела я твоїх діточок у люди. Донечку твою Лесю віддала я так, що й ти гордий певно з цього на тому світі. Тай не насилу віддаю її за князя Константина, вона, твоя Леся, любить його, любить через край. І вже тоді, коли не мала ніякої надії стати дружиною князя Острозького, вже тоді крила любов до нього й відмовляла руки всім женихам, навіть найкращим партіям. І Юрчик твій, Семеночку, виріс на гарного юнака, лицарський дух у нього. Ще дуже молодим побив він ураз із київським воєводою Андрієм Немировичем на Рутці великі татарські війська так, що двадцять тисяч татар на місці трупом лягло, а сімсот іще в погоні вбили. Та й люблять його всі, твого Юрчика, Семеночку, бо дбає він про славу рідного народу та церкви святої.
Щаслива була княгиня Настуся, тричі щаслива. Зять, князь Константин Острозький прохав її, щоб перейшла жити до них до Острога, та княгиня Настуся відповіла:
— Ні, князю Константине, зостану я в Слуцьку, де мій любий Семен спочиває, біля Юрчика мого, а в вас буду частою гостею.
— Хай буде й так,— відповів князь Константин,— коли інакше годі! Пороги Острозького замку все радо повітають славну княгиню Настусю Слуцьку...
Так і було.
Княгиня Настуся зосталася жити в Слуцьку. Через рік справила весілля синові Юрчикові... Було це в перші дні осені... День був гарний, сонячний.
Сонячно, тепло було й на душі в княгині Настусі...
У повітрі літало павутиння. — Бабине літо,— сказала княгиня Настуся, на павутинки в повітрі вказуючи.
А воно, це бабине літо, линуло й линуло повітрям та вилискувалося в сонці.
— Тепер я вже виповнила обіт,— думала княгиня,— не маю нічого вже до бажання, тільки злучитися з Семенком моїм.
А сонечко, осіннє, та любе сонечко так сяяло, так сяяло й наче говорило їй:
— Так, княгине Настусе, ти виповнила обіт, обов'язок свій сповнила як слід, як велося матері й славній дочці народу свого — честь тобі і слава!