Недоступна була княгиня Настуся всім женихам, захистилася рішучістю, мов спляча князівна в казці дикою трояндою.
Та не злякався колючок дикої троянди князь, Михайло Глинський,— любимець великого князя Олександра.
— Хоч вона й усім гарбуза подала, мені не подасть,— чванився він,— у мене є спосіб на неї.
— Який? — питали в нього приятелі.
А князь Глинський-показав на меч при боці й сказав:
— Ось він, мій спосіб.
Та сказали князеві Михайлові приятелі його:
— Не знаєш ти, князю, княгині Настусі Слуцької, так не всилуєш її.
— Побачимо,— сказав князь гордо,— я певен, що скоро запрошу вас на моє весілля з княгинею Настусею Слуцькою.
Не йняли віри приятелі, не відповідали вже нічого гордому князеві.
А він сватів посилає, брата свого Василя та шурина Мартина Хребтовича, конюшого великокняжого.
— Просіть в неї її руки для мене та заразом і заявіть, що коли відповідь її буде відмовна, то я силою візьму її, військо в мене готове,— сказав князь Михайло гордо, а потім додав,— я мушу поріднитися з домом Слуцьких. Не тільки тому, щоб на наш рід перейшла слава й скарби Олельковичів, але й, щоб здобути їх дідичні права на київський престол.
— Авжеж, авжеж,— притакують і брат князь Василь, і шурин Мартин Хребтович.
Посідали оба свати на пишних білих іноходців, а за ними почет і рушили в дорогу.
Задудонів міст у Слуцькому замкові під копитами кінськими, заскрипіли важкі ковані ворота. ,
Свати до княгині Настусі.
Князь Василь Глинський і Мартин Хребтович увійшли в замкові хороми.
А воротар Артим Процюк каже до джурів князя Глинського:
— Даремні старання вашого князя, наша княгиня ні за кого не віддасться.
— Це ще побачимо,— відповів джура,— наш князь, це не хто-будь.
— Не рівня він князям Слуцьким, зайшлий він, із татар. Та не тому, кажу, даремні старання, тільки, що наша княгиня не думає вже віддаватися.
— Чого ж ні? Вона іще молода та й гарна,— каже джура.
— Що гарна, то гарна. Хтозна, чи в цілій околиці найшов би їй рівню та й молода ще вона. А все ж таки нічого з цього не буде.
— Чого ж так?
— Бо така воля княгині, хоче вірною зостати покійному князеві Семенові до смерті,— відповів воротар.
— Чудна та дивна княгиня— ваша*— сказав джура князів Глинських,— для вмерлого світу вирікатися?
А там у замку, в світлицях княгині князь Василь Глинський уже законні речі говорить.
Не як звичайно, не як закон старий велить, а гордо та бучно, ще й погрозою кінчає:
— Маєш до вибору, ясна княгине! Або добровільно віддані руку, а ні, то князь Михайло силою здобуде її, а сили в нього великі, а вої в нього готові! Вибирай!
І каже княгиня Настуся спокійно:
— Я вже вибрала!
— Що саме?
— Це друге.
— Це друге?— зчудувався князь Василь.
— Авжеж! Коли князеві Михайлові Глинському до вінця слави потрібний напад на самітню вдовицю, замість боронити рідної країни перед татарами, то я готова. Слуцьк привітає його, як вітав досі всякого, хто старався взяти його заборола.
" — Значить, ваша ясність, вибирає війну?
— Так! — відповіла різко княгиня.
Поклонився князь Василь Глинський низенько княгині Настусі, поклонився пан Мартин Хребтович — і вийшли.
Зачинилися ворота за сватами князя Михайла, а княгиня Настуся покликала на раду до себе старого Курдієвича, дворецького свого.
— Пане Курдієвич, князь Михайло Глинський заповів свою гостину в Слуцьку з оружним військом. Треба нам добре приготуватися на його привіт, чи доволі куль і пороху.
Старий Курдієвич усміхнувся злегка:
— Доволі, княгине, не посоромимо нашого ймення.
— То ждемо спокійно на приїзд непроханого гостя,— відповіла княгиня,
Не довго й ждали.
— Іде військо на Слуцьк,— знамена князів Глинських! — заповів вартовий із башти замкової.
— Усі на заборола! — наказав дворецький Курдієвич замковій дружині.
І готові стояли пушкарі біля пушок своїх, і готові стояли стрільці з самопалами, й готові стояли лучники з луками напнутими.
А військо князів Глинських уже під город підходить.
Нараз виїздить на сивому коні лицар із білою хоруговкою, а біля нього сурмач.
Засурмила сурма, а лицар, що з білою хоруговкою, закликав голосно:
— Хто у вас вождем, слуцьке лицарство? І виступив старий. Курдієвич.
— Я комендант замку, чого вам треба в мене?
— Коли ти комендант, то скажи ясній княгині Настусі Слуцькій, що як вона не згодиться добровільно віддати города й замку князеві Михайлові Глинському, та ми збуримо город, що камінь на камені не зостане! Сам бачиш, яка сила в нас.
А Курдієвич:
— Ясна княгиня дала вже відповідь князеві Михайлові Глинському й не змінила її та й не змінить!
— Як так,— сказав на це парламентар,— то будемо битися.
— Авжеж, що не миритися,— відповів Курдієвич. А ще інший кричав:
— Коли ви голодні, то нагодуємо вас, у нас доволі олов'яних галушок!
— А шаблями помастимо! — додав іще інший.
— Не журіться, ми вас краще нагодуємо, як ви нас,— відповів парламентар і завернув коня та погнав до своїх.
За хвилю бачили случани з заборол і башт як військо князів Глинських розвинулося в півмісяць і стало оточувати замок. Півмісяць став потім замикатися в коло. Та замкнути зовсім не далося, бо від сторони Случі були непрохідні багна. Так і мусіли закинути думку замкнути замок із усіх боків.
І так стали підсуватися щораз ближче під замкові вали.
— Можна вже! — сказав до себе старий Курдієвич, міряючи зором віддаль між заборолами й ворожим військом. Потім сказав до отамана пушкарів:
— Зачинаймо танець! Отаман дав наказ:
— Стріляй!
Гей, заграли, загриміли гармати на заборолах Слуцького замку, а за ними самопали.
Захиталися ряди військ князів Глинських і наче спинилися на хвилю. Тут і там почулися скрики, зойки, стогін.
Та ось голосні накази лунають і військо знову рушає наперед. Там підкочують уже гармати, там драбини несуть.
Та не дармують пушкарі на заборолах, та не дармують самопали, ба, й лучники слуцькі, а славні вони були здавна, хмарами стріл ворожі війська засипають.
За заборолами в місті рух — люди піші й кінні ганяються вулицями, підводи їздять — ці з наказами, а ті стріливо гарматам та стрільцям довозять...
А все до замку й із замку.
Старий Курдієвич теж спочинку не має: ворог із усіх боків напирає й усюди треба бути, усюди заглянути — там порадити, там духу додати, заохотити, а там і скартати.
Задиханий, змучений вернувся він у свою кімнату. Аж тут слуга прибігає:
— Княгиня кличе!
їде старий дворецький і воєвода заразом пан Васько Курдієвич до княгині й низенько, з пошаною кланяється їй. Княгиня відвітала його та питає:
— Пане Курдієвич, чи вдержимося ми?
— Усе в Божій волі,— відповідає Курдієвич.
— Воно правда, пане Курдієвич, правда, все в Божій волі. Та не слід, навіть гріх здаватися тільки на Божу волю. Треба самому дбати й помогти собі вміти.
— Я не до цього, княгине ясна, військо в нас хоробре, пушки й самопали добрі, стрілива доволі та, що найважніше, все військо..,— тут старий Курдієвич чомусь спинився й глянув на княгиню Настусю, як глядить батько на дитину любу.
— Що все військо? — спитала княгиня. А старий Курдієвич палко:
— Усе військо, ясна княгине, любить тебе, кожен вояк готовий за тебе голову зложити. Це найбільша запорука, що пощербляться надармо шаблі князів Глинських.
Княгиня відповіла спокійно:
— Я знаю, що військо моє не зрадить мене, та все ж бажала б я, щоб скоріше змусити князів Глинських залишити облогу. Яку раду дав би ти, старий друже нашої сім'ї, тут.
— Раду, княгине?. Так відразу годі тут віднайти раду, та вона знайдеться. Перше треба знати способи й засоби, яких уживатиме ворог.
— То ж пізнавай та розважай над способами, щоб скоріш вигнати вовка з кошари, коли ні, то через край наробить шкоди.
— Добре, княгине, та ваша ясність позволять, що я заки почну що, перше вашій ясності представлю?
— Немає в мене хисту на вождя та й не вчилася я цього, однак, коли хочеш, дуже буду тобі за це вдячна.
Саме в цій хвилині пригнав вістун до Курдієвича:
— Ворог від заходу драбини підвозить і туди свої сили звертає.
— Нічого,— каже Курдієвич,— хай пробують щастя, в половині дороги привітаємо їх, як слід.
І поклонився княгині та вийшов спішно.
А вороги справді вже п'ялися драбинами на заборола.
— Як уже підлізатимуть під самий верх, тоді разом вдарити й скрутити всі драбини! — дав наказ Курдієвич.
А вороги пнуться на гору, вже видно верх заборол голови передніх вояків.
— Тручай! — роздався наказ.
В одну хвилю ворожі драбини, обліплені людьми, полетіли на долину, понісся крик і зойки.
(Продовження на наступній сторінці)