Та однієї драбини не вдалося вчасно трутити, й вороги видісталися на заборола. Почалася січа таки на заборолах. Оборонці під проводом сотника Семена Тримка виступили на них із голими мечами.
— Рубай, рубай! — кричав сотник. А ворог пре й пре.
Аж тут двом юнакам вдалося якось серед метушні підсунути до драбини балку. Із розгоном ударили ним драбину. Драбина захиталася повалилася додому.
— Ура, ура! — закричали случани.
Побачили вояки Глинського, що їм нема відвороту, та й відкинули зброю, стали просити помилування.
— Відвести їх на вартівню,— наказав сотник.
Стало вечоріти, тут і там показалися зорі, зійшов місяць... У наметі князів Глинських нарада.
— Перший наступ не повівся,— каже князь Михайло,— треба спробувати ніччю.
— Лихо, що ніч місячна, ясна! Коли б темно, легко було б видістатися на гору.
— Нічого, сьогодні дамо їм спокій,— підождемо відповідної хвилі, нічки темної, а тоді покажемо,— каже князь Михайло,— нам не спішно. —
— Хай і так,— каже князь Василь, брат князя Михайла,— лихо тільки, що не можна з усіх сторін оточувати города.
— Це правда, та й їм туди через багна виходу нема,— каже князь Михайло.
— Хтозна, може й мають саме туди який таємний вихід. Нараз почули бойові оклики:
— Ура! Ура! Рубай! Січи! Сміливо наперед!
В одному кінці' табору зчинилася метушня, переполох. Князь Михайло велів подати собі коня й сів на нього, погнав туди, відкіля нісся крик. За ним погнав і князь Василь та ще кілька бояр. Було вже пізно.
Відділ сміливців случан ударив на ліве крило ворога й відтяв його, запер у багна. Ворог не видержав сміливого напору й подався назад простісінько в багна.
Хоч і місячно було, та хто це обізнаний був із околицею, не міг пізнати, що там непрохідні багна.
А случани напирали щораз завзятіше. Аж як виперли вже весь відтятий відділ на багна, спинилися на сухому, станули муром і не давали ворогові вернутися з багна. Над багном неслися розпачливі крики, благання помочі, та дарма. Потопаючі кидалися на всі боки, шукали виходу, та його не було, й тонули в багні.
Нараз зашуміло в повітрі. Кінний відділ гнався щосили на поміч лівому крилові просто на случан. На млі ока розскочилися случани й перепустили відділ, і він погнався теж простісінько в багна. Случани зникли, мов під землю запалися.
— Багна, багна!,— почулися крики їздців, і відділ завернув назад. Тільки кілька їздців не вернуло, загналися далеко в багна й коні не могли видістатися відтіля та потопилися враз із їздцями.
Ой кляв, проклинав князь Михайло Глинський у люті.
Ранішнє сонце осяяло заборола й башти міста, й лискучі шоломи та зброю слуцьких оборонців. Воно, те сонце ясне, наче говорило військам князів Глинських:
— Шкода вашого заходу, шкода труду вашого, не здобути вам Слуцька, як і не перемогти, не переломити твердої волі княгині Настусі. Пенелопи нової.
Та впертий князь Михайло Глинський, не відстрашити його одною, невдачею.
— Я мушу здобути це гніздо Слуцьких, мушу! — говорив він. Легко сказати: мушу здобути, не так легко виконати.
У князя Глинського не було найважливішого, що до цього "мушу" потрібне — терпеливості й витривалості. Без них слово "мушу" пусте слово та й тільки.
Вже на другому тижні сказав він собі:
— Прокляте гніздо! Якимись чарами видно держиться! Шкода тратити час!
І каже до брата князя Василя:
— Хай сидить собі княгиня Слуцька в своїх мурах, коли їй так любо, я не думаю марнувати тут часу!
Та князь Василь:
— Ми справді гайнуємо тут час! Неначе в панаса граємося зі слуцькою залогою! Нам треба вдарити на місто всіма силами, то й буде успіх.
— Не вірю вже я! — каже князь Михайло.— Тут, напевно, якісь чари. Однак послухаю ще тебе, 'завтра загальний наступ на місто.
І скликали князі старшин та по нараді з ними дали наказ і розпоряд до вступу, як тільки засвітає.
Мрячний був ранок. Густа мряка вкрила город так, що не видно було на ступінь перед очима.
Аж тут нараз із трьох сторін заграли, засурмили сурми, загуділи литаври, а там задудоніла земля під кінськими копитами, задзвеніла зброя, залунали оклики. Із усіх боків відвозять високі драбини, у густій мряці спинаються вояки по драбинах4 на заборола.
А в городі тихо, так тихо! Чи сплять там? Може, бо ж немає милішого, смачнішого сну, як над ранком, а ще для тих, що всю ніч зорили.
Та ні, не сплять там у городі. Не спить княгиня Настуся, не спить старий Курдієвич, не спить військо, не сплять городяни. У світлиці в княгині раду радять. Розвідка принесла вістку, що ворог на завтра скоросвіт готовить загальний приступ на город. У ворога сили великі, кажуть, що й свіжі прийшли в підмогу.
— У князів Глинських перевага в числі людей, а в нас в завзятті й слухняності війська,— кажуть старшини.
— Я це знаю,— каже княгиня Настуся,— та їх не треба надуживати й уміло використати, бо при невдачах і найбільша витривалість вичерпується, завзяття й запал падуть.
— Авжеж,— каже старий Курдієвич,— нам треба так вести оборону, щоб не дати ворогові вдарити всіма силами на місто.
— Не моя річ воєнна справа,— каже княгиня,— тут уже ваша голова, панове, а я певна, що ви добре поведете.
Довго радили отамани, всі можливості перетрясли, розглянули й вирішили вкінці значнішу частину війська зоставити в городі для оборони, а з частиною випасти несподівано на ворога й зчинити переполох у його рядах.
І рано-ранесенько, як щойно сіріти почало, таємним виходом від сторони боліт виїхав із міста кінний відділ під проводом отамана Кубая.
— Добре, що така густа мряка кругом,— каже сотник Якимів до отамана,— під'їдемо ворогам непомітно під самі плечі.
— Авжеж,— каже отаман,— Видно, доля сприяє нам. Саме тоді засурмили ворожі сурми, литаври загуділи.
— Починають наступ,— каже отаман,— зачинаймо ж і ми,— сміливо, юнаки, з криком "ура" на ворога! — дав отаман грімкий наказ, піднявши шаблю в гору.
Гей, як знімуть крик: ура, ура, ура, ура! І коні в боки острогами та наперед, як орли бистрокрилі.
— Рубай, коли! — гримлять накази. Захиталися, заметушилися ворожі ряди.
— Що це? Відкіля так несподівано? Чи чортівня, Дух святий при нас, із болот вилізла та помагає цим у замку?
А відділ случан пре щораз далі й далі! Каже князь Василь:
— Щось там на лівому крилі діється непевне, якісь незвичайні, тривожні оклики? Чи ж би хто прийшов Слуцькові з підмогою?
— Треба конче довідатися! Ця мрака, ця мрака нам на перешкоді! Аж тут прибігає до князів гонець:
— Наші видісталися вже на стіни города, уже ведеться бій усередині укріплень,— приніс він радісну вістку.
— Ось бачиш, Михаиле, що добре йде,— каже князь Василь,— в ти вже втратив віру в нашу перемогу!
Князь Михайло наче ожив:
— Далі, далі перти на мури!
Аж тут наперло на них їх власне військо. Гнало щодуху!
Князь Василь зірвався з місця.
— Що це? Втеча! Боягузи, голото! Куди тікаєте, чого? — кричав він і казав відділам, що були біля княжого намету:— Завертати їх, драбуг!
Та нелегко прийшлося малому відділові!
Несила їм спинити масу війська, що розгуканою рікою перла на них.
Тоді князь Михайло скочив на коня й станув напроти втікачів, піднявши булаву, закликав: —
— Чи ви вояки, чи баби? Наші війська дісталися вже в город, бої ведуться вже на вулицях, а ви тікаєте?! Чого, перед ким?!
Вид грізного та любленого князя, грімкий і рішучий його голос зупинив на хвилину втікачів.
І використав князь Михайло цей короткий момент, спняв коня, підняв булаву:
— За мною, наперед! — гримнув.
Захиталося військо, захвилювало й кликнули сотники, й кликнули десятники:
— Гей, вої, гей, юнаки! За князем, наперед!
Чи бачив хто, щоб розбурхана ріка в бігу завернула? А тут сталося те чудо: лави воїв, що тікали в нестримному жаху — нараз, мов за доторком чародійної палички,— завернули й із запалом помчали за вождем своїм. А в місті тривога.
Біля західної башти не вдержали оборонці ворожого напору. Упали під важкими ударами ворожих мечів. Все більше й більше воїв Глинського вскакує з мурів до середини міста. Уже вся західна башта в їх руках.
Тривога!
Все наче голови потратило! Старий Курдієвич сам пішов на місце бою. Це додало духу случанам, із більшим завзяттям наперли на напасників.
Та чи ж в силі вони опертися переважаючій ворожій навалі?
Довго вже ведеться січа! Щораз менше слуцьких воїв, а ворожих, хоч і паде багато, все нові прибувають. І опадають уже руки в знесилі горстці случан, спочинку нема, нема їм нікого на зміну.
І йдуть вісті до замку, в кімнату княгині Настусі: ворога прибуває, наших убуває, а й у тих, що в живих іще, сили опадають!
І зірвалася княгиня Настуся та по старшину міську посилає.
Скоро прибуло кілька старшин, а Настуся-княгиня говорить їм:
(Продовження на наступній сторінці)