– І чого я розкис, мов стара баба! Я, що дуби вириваю з корінням! У кого сила, здоров'я і розум ясний, тому світ широким стоїть отвором: "Здобувай мене!" – каже. Жалко батька, матері, а вже найбільше дідуся жалко, коли подумаю, що вони тужитимуть за мною. Але ж є з ними сини й дочка, і згодом забудуть мене. Я ж не для того, щоб гречку сіяти та спокійно хліб їсти. Пригод моя душа бажає, і на добро світу використати свою силу.
І вже веселий, задоволений іде далі. Вже й веселої пісні затягнув. Іде, іде, аж гляне: напроти нього йде чоловік. Привітали вони один одного, а там і розговорилися. І довідався Котигорошок, що цей чоловік такий самий бурлака, як він.
– Не можу я дома сидіти, тягне мене в світ широкий. Чого ж марнувати силу на місці, коли вона в світі потрібна? Я, чоловіче добрий, таку маю силу, що як подую на воду, то найглибше озеро, ба, навіть море, продую до дна. Від того звуть мене Продуйвода.
– Знаєш що, Продуйводо, будьмо друзями й ходім разом у світ. Я, бачиш, силач, дуби вириваю з корінням. Один одному придамося в мандрівці.
– Згода, будьмо друзями, а там і побратимами, може, станемо.
І пішли разом. Котигорошок розповів йому про своє життя, а Продуйвода про своє.
– Я, – каже Продуйвода, – жив над великим морем.
... Раз поїхав я так, продув воду посеред найглибшого моря, аж дивлюся, – під кораловим кущем спить якась чарівна дівчина. Я приглядаюся до неї, приглядаюся – очей не відірву! Вона розплющує очі, дивиться на мене довго-довго, а далі й питає:
– Хто ти такий?
– Я – Продуйвода! – кажу.
– Продуйвода? – каже дівчина. – То ти тут відчинив море, чи що?
– Еге, я! – кажу.
Дівчина знов дивиться, дивиться на мене, а зрештою й каже:
– Ти сподобався мені. Хочеш з нами жити? Тобі добре буде тут.
Я погодився. Вона провела мене в свої кришталеві тереми. Тут я довідався, що вона княгиня мелюзин, тобто княгиня морських русалок. Але була там одна бідна дівчина, до якої я ставився прихильно. Але княгиня скоро запримітила цю мою прихильність і почала мелюзину бити, знущатися над нею так, що бідне дівча мало очей не виплакало, а далі не стерпіло й поскаржилось морському цареві Чорноморові. Цар Чорномор довідався, то такий лихий став, що світе мій! Таку вчинив бурю на морі, що відколи світ світом, такої бурі не було. Які де кораблі були на морі, всі вони пішли на дно. Мелюзина злякалася й каже:
– Тікай, тікай, бо буде лихо й тобі і мені!
– Я миттю продув воду знизу вгору і виплив човном наверх. Буря кинула мій човен біля самого берега. Я скористав з цього і стрибнув на берег. І так я врятувався.
– І вже ти більше не бачив княгині? – спитав Котигорошок.
– Ні, – відповів Продуйвода, – бачив тільки одну мелюзину з її почоту. Вона раз оповіла мені, що цар Чорномор дуже був лютий, погрожував, що знайде мене, де б я не сховався, й мусить помститися за зневагу морського царства. А княгиню мелюзин зачинив у теремі й звелів китам берегти її, щоб нікуди не виходила.
– То ти, друже Продуйводо, куди більше пережив за мене. Я також хотів би зазнати таких пригод.
– Молодий ти та дужий, Котигорошку, отже можеш і не таких ще пригод зазнати, – відповів Продуйвода.
Пішли далі, аж напроти них іде чолов'яга, також неабиякий силач.
– Здорові були, друзі! – каже він їм ще здалека.
– Дай боже здоров'я й тобі! – відповів Котигорошок. – Чого це ти звеш нас друзями, які ми тобі друзі?
– Бо ви йдете шукати пригод і я також.
– Так? – каже Котигорошок. – Ну, то ходім, втрійку безпечніше і веселіше нам буде.
– Гаразд! – сказав чоловік.
– Скажи ще нам, – каже Котигорошок, – як тебе звати й по чому ти ось впізнав, що ми йдемо шукати пригод.
– Зовуть мене Перевернигора, бо в мене така сила, що можу й гору перевернути. А пізнав я, що ви пригод шукаєте по безжурності у ваших очах.
Пішли. Котигорошок просив Перевернигору, щоб оповів їм про себе.
– Як оповідати, то оповідати, – каже Перевернигора. – Я, бачите, вже в своєму житті бачив чимало й доброго і лихого. Проходив я різні царства, різні государства. Аж нарешті зайшов за сім гір і за сім рік. Там, над морем, було князівство Івана Безрадного. Приходжу я в столицю, а тут вам такий сум! Усі жінки одягнені в чорне, наче хтось дуже знатний помер, а люди ходять похнюплені, понурі. Питаю я людей: – Чого це у вас такий сум? Чи князь ваш, чи княгиня померла, чи що таке? 63
– Ні, кажуть, не помер ні князь, ані княгиня, тільки князівну мають віддати змієві на їжу.
– Князівну змієві на їжу? – здивувався я. – А це як, навіщо, і якому змієві?
– Ти не знаєш, добрий чоловіче, в нас у скелі за містом дванадцятиголовий змій має свою печеру. Щоб він не нападав і не нищив людей, ми зобов'язалися давати йому щодня одну дівчину на обід. Сьогодні впав жереб на князівну й тому такий сум.
– І ви добровільно згодилися на таку страшну данину? Чи немає у вас ні одного лицаря, що вбив би змія?
– В нас усі бояться змія.
– Тоді скажіть вашому князеві, нехай не дає князівни змієві. Я уб'ю змія, – сказав я.
Люди вмить побігли до князя, а той покликав мене до себе. Дав мені оцей меч, що й досі у мене, та й каже:
– Коли ти уб'єш змія, я до кінця свого віку буду твоїм боржником.
– Уб'ю! – відповів я.
Дав мені князь до товариства найхоробріших воїнів і пішли. Прийшли ми перед печеру, де сидів змій. Гукнув я до нього по лицарському звичаю:
– Я прийшов битися з тобою, виходь!
А він клятий анічичирк. Це мене розлютило. Я схопив гору за вершок та й перекинув її. Змій зашипів, а я як не махну мечем, – усі його дванадцять голів так і покотилися долі. Гей, як тоді раділи усі! Повернулися ми у столицю, усі так і вітають нас. Така радість, така радість! А князь кинувся обнімати мене, як рідного. Говорить: "Чого ти хочеш, лицарю? Я все зроблю!" – А я кажу: – Нічого не хочу, дайте лише мені цей меч на пам'ятку.
Князь подарував мені меч, і я пішов далі.
Каже Котигорошок:
– Гарна твоя пригода, бо ти добро зробив людям. Ми все повинні тільки добро їм робити!
– Ну, – каже Продуйвода, – ми вже розповіли тобі свої пригоди. Черга за тобою, Котигорошку.
І Котигорошок розповів їм усе про себе аж до того, коли він кинув рідну хату.
– Бачиш, – каже Продуйвода, – як твої рідні брати погано повелися з тобою.
– А, нехай їх! – сказав Котигорошок. – Я на них не гніваюся. Коли б не вони, я не пішов би був у світ і вас, друзів, не зустрів би.
– Воно правда, – мовить Продуйвода, – що нема в світі горя без радості.
Так розмовляючи, друзі ішли все далі і далі. Аж ось і ніч захопила їх. Але вони не журилися. Де-небудь заночують. Хоч би й у лісі під деревом. Їм все одно!
Аж глянуть, у лісі біліє хатинка чепурна.
– Ось, і буде де переночувати! – каже Продуйвода.
– І вечерю зваримо! – додав Перевернигора.
– В мене є ще трохи запасів.
В хаті не було нікого. Вони запорались, як дома. Назбирали хворосту, розвели вогонь у печі, а Перевернигора став варити вечерю. Зварив, посідали, попоїли та й пішли спати, позачинявши ворота і всі двері як слід.
Спали вони міцно, як сплять звичайно мандрівники.
VIII.
ПРОДУЙВОДА І ПЕРЕВЕРНИГОРА КУХОВАРЯТЬ
Вранці повставали всі й почали раду радити, що їм робити далі.
І врадили таке, що два підуть на лови, а один зостанеться обід варити.
Зостався в хаті Продуйвода, а Котигорошок та Перевернигора пішли в ліс на лови. Продуйвода запорався. Приніс дров, приніс води і почав обід варити. Ще геть-геть було до полудня, як він був готовий. Сів собі Продуйвода і чекає своїх товаришів. Аж хтось і стукає в двері.
Продуйвода виглянув, аж там, перед хатою, таке чудовисько, що й глянути страшно: кудлате з ніг до голови, вуха й ніс величезні, очі маленькі та меткі, а борода довга – вп'ятеро така, як саме чудовисько.
Став Продуйвода і дивиться на чудовисько. А воно верещить:
– Зараз пересади мене через поріг, я тут господар!
Коли господар, то господар! Взяв Продуйвода чудовисько на руки й пересадив поріг.
А воно: "Посади мене за стіл і давай їсти!"
Посадив Продуйвода чудовисько за стіл і поставив перед ним миску зі стравою. Чудовисько вмить з'їло все до чиста і знов кричить:
– Їсти давай!
– Та вже нема що!
Тоді як не кинеться чудовисько до печі! Вибрало все, що там було й виїло, навіть ложки в горшку не залишило. Після цього як схопить кийок, що стояв у кутку, як почне бити нещасного Продуйводу. Набило, набило і, не встиг ще Продуйвода спам'ятатися, як воно зникло.
Збитий, мов квасне яблуко, Продуйвода, взявся вдруге варити обід. Ледве скінчив, як Котигорошок та Перевернигора повернулися з ловів. Полювання вдалося їм напрочуд гарне. Буде завтра гарний обід!
Пообідали всі смачно, відпочивають.
На другий день зранку на полювання пішли Котигорошок і Продуйвода, а Перевернигора залишився варити обід.
І Перевернигора впорався та чекав приходу товаришів. Аж чує, стукає щось у двері.
(Продовження на наступній сторінці)