І знов зажурився. Правда, голодом не журився: росли на дні прірви кущі малини та ожини, дрібна риба була в потічку, що плив серединою прірви. І не вікувати ж йому в оцій прірві! Однак, що тут робити, яку раду знайти? Не один день, не одну годину передумав він, але ні до чого не додумався. Шукав виходу, нема! Хоч вертайся у підземний палац.
Трохи не рік просидів він у цій прірві. Всяко там було! Була й гарна погода, була й сльота. Котигорошок тинявся по прірві, ану ж знайде вихід. Не втрачав віри. А хто не зневірюється, той витримає і найтяжчі удари долі.
Раз вийшов він так собі. Тиняється, тиняється по прірві, тут як спуститься злива. Котигорошок побіг чимскоріш, щоб сховатися під кущі малиннику. Аж дивиться, на скелі орлине гніздо. А в ньому орленята без матері. Так пищать, пищать! Змокли зовсім. Жалко стало Котигорошкові орленят, і він зняв сірячину та накрив їх, а сам сховався від дощу під малинником.
У повітрі зашуміло. Дивиться Котигорошок, летить орлиця до гнізда.
А злива вже вщухла. Бачить орлиця, що орленята накриті, й питає, хто це їм таке добро зробив.
– Отой чоловік, що під малинником, – відповіли орленята матері.
Орлиця підійшла тоді до Котигорошка:
– Дякую тобі, добрий чоловіче, – каже, – за твоє добро; я спізнилася, шукаючи харчів для дітей, а вони тим часом були б у зливі й загинули. Ти вирятував мені дітей від смерті. Чи можу я тобі стати чим-небудь у пригоді?
Дивиться Котигорошок на орлицю, дужа вона міцна, могла б його понести. І каже: "Чи не могла б ти винести мене на світ із цієї прірви?"
– Це можна, – каже орлиця. – Тільки налови на дорогу багато риби, щоб я не втратила сил. Коли я під час льоту поверну до тебе голову, завжди кидай мені в дзьоб одну рибу.
– Гаразд, – каже Котигорошок.
Наловив він риби й питає орлиці, чи вистачить.
– Мабуть, вистачить! – відповіла вона. – Сідай на мене! Та вважай, кожний раз, коли я поверну голову, кинь мені в дзьоб рибу, а то я втрачу сили й ти розіб'єшся об скелі.
Котигорошок набрав у кіш риби й сів на орлицю.
Вона розправила крила й злетіла в гору. Летить й щохвилини повертає голову до Котигорошка, а він їй у рот одну рибу кидає.
Довго, довго летіла вона. От, от уже долетить до краю прірви, ще кілька хвилин і вже стане на тверду землю. Серце в Котигорошка б'ється на радощах щораз жвавіше. Воля, воля!
Раптом орлиця знов повертає до нього голову. Котигорошок сягнув рукою в кіш, але він якось перехилився і вся риба так і посипалась у прірву. І бачить Котигорошок, орлиця вибивається з сил. Що тут робити? Гинути перед тим, коли ось-ось усміхнеться визволення?.. Ні, і він без вагання вхопив ніж, відрізав собі кусень литки й кинув орлиці. Вона проковтнула й дужим розмахом крил піднялася вгору й сіла на тверду землю.
І каже орлиця:
– Ти – розумний чоловік, і в небезпеці не розгублюєшся. Такі люди потрібні на світі: розумні, кмітливі і добрі. А ти такий є! Ось тобі знов твоя литка.
І приклала орлиця литку до Котигорошкової ноги. Після цього потерла дзьобом, і литка знов приросла.
Орлиця полетіла в прірву до дітей, Котигорошок пішов шукати своїх зрадливих друзів.
XI.
КОТИГОРОШОК КАРАЄ ЗА ЗРАДУ
Іде він, іде не день, не два, аж приходить на одну гору. А там пастухи овець пасуть. Питає Котигорошок пастухів, чиї це вівці?
– Панські, – відповідають пастухи.
– А хто ж ваші пани?
– Вони торік прийшли сюди, побудувалися й господарюють.
– Багато мають землі?
– Землі? Го-го, стільки, що й не зміряти.
– І самі вони все обробляють?
– Та де, самі! Вони нічого не роблять, люди для них працюють. Тут був торік голод, то вони давали людям хліб, а тепер люди мусять їм відробляти.
– Значить, пани добрі, коли рятували людей від голоду.
– Еге, добрі! Вони за пуд хліба велять ціле літо робити. Та й гайдуків мають багато, а ті знущаються з людей гірше, ніж пани, – скаржились пастухи.
– А вам добре платять?
– Та де, тільки що харчі.
– А як звуть ваших панів?
– А лихо їх знає! – кажуть пастухи. – Ось їх двори! Там і довідаєтесь, що треба.
Пішов Котигорошок. Увійшов у ворота, дивиться, а там Олеся цеберку таскає, свиням їсти несе. Така обірвана, аж страх.
– Здорова була, Олесю, – каже Котигорошок, – а ти чого така нещасна?
Олеся аж цеберку кинула на землю.
– Ах, це ви, Котигорошку? Яка я щаслива!
Почав Котигорошок розпитувати її про все. І довідався, що Продуйвода й Перевернигора вважали, що Котигорошок вбився там, падаючи. Потім прийшли сюди. В околиці був голод. Вони в іншій землі, де не було, голоду, накупили хліба й давали людям на відробіток. І з того забагатіли. Потім ще роздобули якісь там панські грамоти, буцім вся земля їхня та що селяни повинні їм робити панщину. Ось так вони й багатіють. А як знущаються з людей! Поженилися: Продуйвода з Любою, а Перевернигора із Славою. Жінки не кращі за своїх чоловіків.
В грудях Котигорошка кипіло. Він попрощався з Олесею й пішов насамперед у двір Продуйводи. Прагнув його покарати як слід. Але не довелося. Вгледівши Котигорошка, Продуйвода так перелякався, що впав неживий.
Тоді Котигорошок пішов до Перевернигори. А цей був у стайні, де гайдуки били різками селянина за те, що не хотів робити панщини.
Били до крови... І ось надійшов Котигорошок.
– Перевернигоро, що ти робиш? – гукнув він.
Впізнавши Котигорошка, Перевернигора як гукне на гайдуків:
– Киньте селянина, ловіть та бийте цього драбугу! Він – бунтар, і всіх людей тут збунтує.
– Не я збунтую, а ти сам збунтував уже всіх проти себе.
– Ловіть його, ловіть! – кричав Перевернигора.
– Стривай, ось тобі кара за зраду товариша! Буде вона також помстою за всі кривди над людьми! – І вдарив Перевернигору своєю мосяжною булавою так, що той зразу впав неживий.
Котигорошок велів слугам скликати людей. Він оголосив їм, що жодної панщини вже немає, й звелів із усіх комор Продуйводи і Перевернигори роздати хліб селянам на прожиток та на засів. Потім поховав обох зрадників в одній могилі, прогнав геть Любу і Славу, будинки передав на школу, лікарню для селян, і разом з Олесею пішли в рідне село. Батько і мати Котигорошка уже померли. Дідусь ще жив, але вже сліпий був. Все ж таки він дуже радів, що чув голос Котигорошка й говорив на радощах:
– Я завжди говорив, що ти повернешся до нас!
Котигорошок одружився з Олесею, прибрав землі стільки, скільки сам міг засіяти, і жив щасливо довгі літа.
Найсумніша хвилина була для нього тоді, коли довелось ховати діда Артема.
Давно це було. А люди й досі оповідають про Котигорошка, його пригоди й добрі діла.