Як почули се Котигорошок із Оленкою, не гаялись ні хвилиночки, побігли в недалекий гай. Не довго вони шукали живущої води, бо добра ластівочка летіла попереду них і завела їх до самого джерела. Оленка набрала води й обоє вони повернули на тік, де лежали Хведірко та Іванко, чи то тільки їх тіла.
Оленка бризнула водою на одного й другого брата. І вмить бліді їх лиця зарум'янилися, потім брати почали поволі ворушитися, а там і очі розплющили. І стали роздивлятися, немов після довгого важкого сну. Довго вони не могли вгадати, де вони й що з ними діється.
Нарешті Хведірко перший підвівся. Міцніший був. Підвівся, сів, протер очі та й каже, немов до себе:
– Але ж важкий, важкий сон мав я!
– Ой, братіку Хведірку! Це не сон був, це була смерть. Тебе вбив був Лихий.
Аж тепер пригадав Хведірко все, що з ним було.
– Ах, це я боровся з Лихим за тебе, Оленко, й він переміг мене.
– Еге, раніш тебе, а потім Іванка.
– Й Іванка? І він боровся з Лихим?
– Ходив, ходив, – сказав Іванко, що також уже зовсім прийшов до себе.
Тоді Хведірко:
– Але ж як це сталося, Оленочко, що ми знов живі?
– Подякуйте за се братові Котигорошкові, – сказала Оленка.
– Котигорошкові? Ми такого брата не мали, в нас же не було більше братів, крім нас двох,
– Не було, а тепер є! Котигорошок народився вже потім, коли вас Лихий повбивав.
І розповіла братам усе, що їй оповідав Котигорошок. Зраділи брати і почали розпитувати Котигорошка, як там дома живуть батько, мати й дідусь. А Котигорошок каже:
– Годі гаяти час на балачки, ходім додому, самі побачите все.
– Добре кажеш! – сказали брати.
– А що зробити з тілом Лихого? – спитала Оленка.
– Треба спалити, – каже Котигорошок, – бо може яка-небудь мара оживити його живучою водою.
Вони назносили дров, запалили багаття й кинули в нього тіло Лихого. Воно згоріло, а вітер розсіяв попіл по всьому світу.
Гей, як зраділи родичі, коли побачили своїх дітей! А дід Артем аж у долоні плескав на радощах та все приговорював:
– Я ж казав, що вони вернуться, я ж казав таке!
VI.
КОТИГОРОШОК ПОКИДАЄ РІДНУ ХАТУ Й ІДЕ В ШИРОКИЙ СВІТ
От одного разу, вже пізно восени, сказав батько до синів:
– Запрягли б ви, хлопці, волів та поїхали в ліс по дрова, бо зима йде.
– Гаразд, тату, – каже Хведірко, – поїдемо.
Запрягли всі три сини волів і поїхали туди, де найкраща грабина та бучина, трьома возами. Рубали, рубали сини дрова до пізнього вечора і, поки навантажили всі три вози, надворі стемніло.
Очевидно, що найбільше рубав Котигорошок: величезні буки клав він на віз, мов тонке пруття... Обом братам аж заздрісно стало. А вже найбільше Хведіркові. Він не витримав і, коли Котигорошок відійшов був далі в ліс, сказав до Іванка:
– Цей Котигорошок цілком непотрібно прикотився в нашу сім'ю. Краще було б, щоб був не родився. Бачиш, який він силач? Він, хоч і наймолодший, напевно візьме по батьковій смерті верх над нами й буде нам наказувати.
Іванко не відповів нічого. Та по виду його впізнав Хведірко, що й він думає те саме. Коли вже всі вози були завантажені, каже Хведірко:
– Годі нам під ніч повертатись додому. Ми втомилися, їхати уночі важко, треба заночувати де-небудь.
– Добре, – каже Котигорошок, – ночуймо в лісі.
А недалеко була широка поляна. На поляні ріс віковий дуб. Брати поставили вози так, що вони творили неначе табор. Із цього боку, де табор був відкритий, розвели багаття. Волів пустили на пашу, а самі лягли спати в середині табору. Котигорошок ліг під самим дубом. Вмить і заснув здоровим сном. Хведірко довго не спав, думав щось. Нарешті він спитав тихо Іванка, що лежав біля нього:
– Ти спиш, Іванку?
– Ні, чогось не можу заснути.
– І я не можу. Цей Котигорошок не сходить мені з думки. Все здається мені, що він захоче верховодити над нами тому, що дужчий від нас.
– Знаєш, поки ти мені цього не сказав, я й не думав про таке. А тепер це вже і мені не дає спокою...
– Як думаєш, чи не безпечніше було б, коли б ми скористалися міцним сном Котигорошка і позбулись його?..
– Ти думаєш убити його?
– Ні, та де ж я забруднив би руки кров'ю рідного брата! – сказав Хведірко. – Признаюся тобі, що я вже дома думав над цим і дав ковалеві викувати міцний ланцюг. Я маю його тут, на возі. Ми прикуємо Котигорошка так, як він спить і поїдемо. Віз із його дровами візьмемо в середину, воли самі підуть.
– А з ним, що буде?
– З Котигорошком? Сюди люди дуже рідко заходять. Буде так прикований лежати, поки аж не вмре з голоду.
– Гаразд, нехай буде по-твойому, ти старший.
– Отже, згода! Та ще мусиш присягнути мені, що ти нікому й ніде не зрадиш нашої тайни. Присягнеш?
– Присягаю! – відповів Іванко.
І тоді, як він поклявся, зашумів раптом весь ліс і наче щось дико зареготалося. Але брати не звернули на це уваги.
Вони мерщій взялися до роботи. Прикували Котигорошка міцно до дуба. Ланцюг так міцно обвив Котигорошка, що він не міг і ворухнутися. Коли брати скінчили свою погану справу, вони запрягли волів і поїхали. Коли вже приїхали додому, батько і мати зараз спитали про Котигорошка.
А брати відповіли:
– Ми не знаємо, що з ним сталося. Він пішов десь глибоко в ліс і казав, що йде кращої бучини шукати. Ми гукали його і шукали півдня, але все даремно. Він не обзивався. Що ж було робити? Взяли ми його віз в середину та й приїхали...
– Ой, падоньку наш, – зажурилася мати, – може якесь лихо приключилось йому?
Та дід Артем заспокоїв її:
– Не бійся, не з тих наш Котигорошок, щоб не дав собі ради й у лихові. Побачиш, завтра вранці він буде тут.
На дідові слова брати лише завісили голови вниз. Дід завважив це, але не сказав нічого. Його слова заспокоїли Ярину. Тільки Оленка, коли вже була сама з дідусем в хаті, сказала до нього:
– Дідусику! Мені здається, що Хведірко та Іванко щось недобре заподіяли Котигорошкові. Я вичитала це з їх очей.
– І я думаю, Оленочко, – відповів старий Артем. – Але не бійся за Котигорошка, не з тих він, щоб хтось міг зашкодити йому.
– Що ж вони зробили йому? – питала Оленка.
– Не знаю, голубко, завтра довідаємось.
Хведірко й Іванко не могли цієї ночі заснути. Вони тільки повертались з боку на бік. Одне, що затривожили їх слова діда про те, що Котигорошок повернеться. Ану ж, дійсно повернеться, що тоді буде? А друге: сумління відганяло від них сон.
Зате Котигорошок проспав смачно в лісі всю ніч. Він чув усю розмову братів і не спав, коли вони приковували його до дуба. Тільки прикинувся, буцімто спить. Як брати від'їхали, він розірвав ланцюг, вирвав вікового дуба з корінням і пішов до лісника ніч досипляти. Саме тоді лісник повертався з лісу й дуже дивувався, що Котигорошок такого дуба несе.
– Це ж найстарший дуб тут у лісі! – сказав він.
Раннім ранком Котигорошок попрощався з лісником, закинув собі дуба на плечі й пішов додому. Коли він кинув дуба на подвір'ї, то аж хата стряслася.
Всі виглянули у вікно, а Оленка вибігла з хати на двір:
– Тату, мамо, діду! Котигорошок прийшов! – скрикнула вона радісно.
А Котигорошок уже й у хаті.
– Тату, мамо, – каже, – й ви, діду, побажайте мені щастя в мандрівку. Я мушу йти в світ, бо так мені суджено...
Мати аж руки заломила:
– Сину, чого ж ти хочеш покинути нас?
А Котигорошок:
– Мамо, не плачте, так доля хоче, я мушу йти. Я не родився для того, щоб орати і сіяти, тільки щоб добро людям робити на світі.
Скільки не вговорювали батько та мати, ніщо не помогло! Котигорошок вів усе своєї:
– Мушу та й мушу йти!
І побажали йому щастя батько, мати та й дід Артем.
Потім каже Котигорошок Хведіркові та Іванкові:
– Ходіть, допоможете мені занести дуб під клуню. Брати вийшли, а він до них:
– Ось вам ланцюг! Він дуже міцно зроблений, але на мене заслабий. Ви даремно боялись, що я над вами захочу верховодити. Я бажав і бажаю вам добра. Бувайте здорові!
Та й пішов у світ заочі.
VII.
КОТИГОРОШОК ЗНАХОДИТЬ СОБІ ДРУЗІВ
Іде Котигорошок полями, лісами. Так пусто в нього і на душі, і на серці, мов на тих полях, що тільки стернею жовтіють. Тепер він сам-самісінький на світі широкому, не має нікого, нікого... Іде лісом, в'яле листя шелестить під ногами. Воно ще недавно на дереві пишалося, зеленіло – а тепер буйний вітер носить, кидає ним куди захоче. Отак і ним тепер доля кидатиме... Вийшов він на узлісся. А там посеред кущів ліщини дуб корінчастий та розлогий стоїть... Зірвався страшний вихор і з диким ревом кинувся на дуба, наче з коріння вирвати його хоче. Та дарма! Дужий, могутній дуб відбиває всі напади й шумить собі, мов насміхається з даремних зусиль бурі.
І ось зразу прояснилося в голові Котигорошка, мов новий ясний світ відкрився перед ним. Хлопець випрямився, розправив дужі плечі й сказав собі:
(Продовження на наступній сторінці)