– Ось там, у башті. Але ти зразу до неї не підеш, раніш ми поборемось. Побореш мене, тоді забереш собі сестру. Але я не хочу твоєї кривди. Передусім ти наберися сили. А щоб її мати, ти наїсися кремінного хліба та залізного бобу.
І свиснув на слуг.
Ці миттю принесли на золотих мисках хліб і біб.
– Ну, сідаймо, Хведірку, і будемо їсти, – каже Лихий.
– Дивний у тебе хліб і біб! – каже Хведірко.
– Твердий трохи, – відповів Лихий, – зате він сил додає.
Узяв Хведірко хліб і пробує кусати. Де тобі! Скоріше всі зуби виламаєш, ніж укусиш! Пробує бобу, ще гірше.
– Ні, – каже Лихому, – це не на мої зуби.
– Не будеш їсти, то й сил не здобудеш! Тоді не нарікай, коли я тебе переможу. А може зречешся Оленки й не будеш боротися?
– Зректися Оленки!? Ніколи! Яка б то честь у мене була! Ні, нехай і загину, а боротися таки буду! Загину, то загину з честю, а коли повернуся без боротьби, то не зможу нікому в очі глянути. Ходім боротися!
– Стривай, – каже Лихий, заїдаючи біб. Хліб уже весь він з'їв. – Стривай, нехай під'їм собі, сил наберу.
Коли з'їв увесь біб, підвівся та й каже:
– Тепер ходім боротися на мідяний тік.
– Що ж, ходімо, – каже Хведірко.
Пішли. Як доходили до току, поперед Хведірка стала кружити ластівочка, й щебетала:
– Лови Лихого за бороду, лови Лихого за бороду...
Лихий не розумів ластівки, бо ж лихі не розуміли мови звірят, ані птиць. Тільки для добрих мова звірят зрозуміла.
Стали один проти одного.
Хведірко зразу думав спіймати чудовисько за бороду, але вмить подумав собі:
– Це був би підступ, а я хочу чесно боротися...
Довго Хведірко не давався, та вкінці таки не витримав. Лихий був сильніший за нього. Він поборов Хведірка і як не гупне ним до току! Бідний Хведірко тільки зойкнув і без пам'яті впав.
А нещасна Оленка й не знала, що з її братиком трапилось.
Вона тужила за домом і ждала рятунку. Але звідки цей рятунок мав прийти, вона ніяк не знала...
Чекала й вірила...
А ластівочка-щебетушка полинула аж ген під вікно Сусів і під стріхою їх хати гніздечко собі виліпила.
Як тільки побачила Іванка, й защебетала:
– Ти в дорогу вибирайся, рятуй сестру і брата, ні хвилиночки не гайся, бо пропаде рід і хата.
Слухав Іванко цього щебету день у день і така туга оповила його душу, що він ніде спокою не міг знайти. Чах у всіх на виду...
Зажурилися батько і мати: одна дитина в хаті, та й вона чахне, в'яне...
І питають у сина батько і мати:
– Що з тобою, Іванку? Ти ж зовсім змарнів, нездужаєш?
А він:
– Ні, ненечко! Ні, батечку! Я здоровесенький...
Батько й ненька журилися і не знали причини.
Тільки старий дід угадав:
– Ти, Іванчику, тужиш за братом та сестрою?
– Так, дідусю! – відповів він і оповів дідусеві про те, що ластівка день у день щебече йому послухати її та піти шукати брата.
– Ластівка – добрий посол. Тобі, Іванчику, треба послухати її та і йти шукати сестру і брата.
Зрадів Іванчик, мов знов на світ народився.
– Я, дідусю, давно пішов би уже. Але не маю відваги сказати батькам цього. Боюся, що відмовлять мені, не дозволять піти шукати брата й Оленку. Може б ви, дідусю, заступились за мене, сказали своє слово... Батько та ненька вже послухають вас.
– Добре, Іванку, скажу.
Став старий Артем умовляти сина й невістку:
– Коли хочете, щоб ваш син був здоров і щасливий, відпустіть його шукати Оленку і Хведірка. Не відпустите, він з туги пропаде.
Батько й мати зразу й слухати не хотіли. Найдовше опиралася мати...
– Один він зостався у нас і цей пропаде... – говорила вона.
– Сяк чи так пропаде, – відповідав дідусь твердо. – Коли піде, то все ж може ще повернутися, брата й сестру привести. Ніхто не знає, що кому доля судила. Ластівочка – добрий посол, неправди вона не щебече...
– Може й ваша правда, батьку, – сказала нарешті невістка. – Нехай уже буде по-вашому, хай іде...
І вже не затримала сина у хаті.
Пішов Іванчик. І така сама доля зустріла його. Упав він без пам'яті на мідяному тоці. Там і залишило його чудовисько біля Хведірка... – "Лежіть тут обидва до судувіку", – сказало воно з презирством. І пішло у свій замок над Оленкою знущатися.
Сумує Оленка, тужить та віри не втрачає... Тільки й відради, що ластівочка прилетить і щебече... За її щебетом дівчина, мов забуває на хвилину своє горе. Терпить і вірить...
IIІ.
НАРОДЖЕННЯ КОТИГОРОШКА
Журився батько, плакала мати по втраті всіх дітей. Сумно стало у хаті Сусів. Тільки дід Артем не втрачав віри. Все, бувало, він потішає сина й невістку:
– Не плачте, не журіться, бог дасть, повернуться наші діти.
То Семен і Ярина зразу дідові нічого не відповідали, а потім, коли дід не кидав потішати їх, сказав Семен:
– Ех, тату, дали б ви спокій із своїми надіями! А то може б я і Ярина й забули вже про дітей та й легше стало б, а ви все пригадуєте нам їх, що вже ніколи не повернуться – пропали...
Тоді старий докоряв синові і невістці:
– Я знаю, ви раді б забути дітей, щоб спокійно жити. Але я, старий, ваше сумління, не даю вам забути про це...
Забагато цього було вже Семенові й він обурювався на старого батька:
– Що ви, тату, хіба ми винні, що наші діти пропали, хіба ми їх посилали на загибель?
Тут вмішалася і Ярина:
– Коли хто винен, то хіба ви, татуню, бо через вас пішов і Хведірко, й Іванко. Ви ж намовляли їх, щоб ішли шукати Оленку.
Боляче було від таких докорів старому Артемові, але він не гнівався на невістку. Знав, що вона говорить це не зі злоби, а з жалю за дітьми...
І відповідав дід:
– А я таки певний, що діти повернуться живі та здорові.
Син і невістка, зрештою, вже й перестали слухати такого базікання.
– Здитинів уже старий і теревені плете! Шкода й слухати, – говорить, бувало, на це все Ярина.
Аж раз якось, було це в самісінькі жнива, Ярина жала пшеницю. Жала й поклала серп та й пішла до джерела води напитися.
Зачерпнула вона жменями води, аж зирк, а в долоні зернятко гороху. Ярина випила воду, а горошинку кинула на землю. Коли дивиться, а горошок поперед неї скаче, котиться...
Це здивувало її. Але вона не дуже звертала на це увагу і знов взялася до роботи, жала серпом пшеницю...
Коли вже скінчили жати, сплели вінок із колосків пшениці і з співом повертались додому... Аж дивиться Ярина, а той самісінький горошок усе котиться поперед неї... А понад нею півкругами ластівочка в'ється й щебече раз у раз:
– З'їж горошинку, з'їж горошинку!
Ярина без надуми схопила горошинку і проковтнула.
А вночі мала сон. З'явилися їй усі трійко дітей: і Оленка, й Хведірко, й Іванко. Оленка десь, ніби, каже до неї:
– Мамо, не забороняйте Котигорошкові визволяти нас із неволі.
Вранці тільки прокинулась Ярина, розповіла дідові Артемові все: і про горошок, що котився, й про ластівку, що щебетала, й про сон свій дивний. А дід Артем вислухав усе й каже: "Я так думаю, що в тебе народиться син, якому доля судила визволити твоїх старших дітей".
Слова діда Артема збулися. В Ярини згодом народився син. За порадою діда, назвали його Котигорошком. Гарний удався хлопець! Зразу можна було пізнати, що виросте з нього здоровий, ставний та дужий юнак. Ізмалечку вже любив він пробувати силу. Ще малим був, а вже підносив такі тягарі, що й дорослому були не під силу. Підняти величезні колодище для нього було ніщо. Так само перекинути повний віз снопів було для нього іграшкою.
А ріс, мов на дріжджах... Ще йому й десяти років не минуло, як він уже всіх парубків перегнав ростом... І боялися його вже тоді. Раділи батьки сином і на думку їм не спадало, що доведеться і з цим сином попрощатися.
Мати наче забула про свій сон, а батькові за роботою ніколи було думати про це. Не забув тільки старий Артем! Він часто оповідав Котигорошкові про його сестру та братів, що пропали, про його дивне народження й про те, що снилося матері після того, коли вона проковтнула горошок.
– Я мушу, я мушу визволити їх!
В діда горіли очі жаром гордості.
– Буде з нього лицар над лицарі, – думав старий.
ІV.
КОТИГОРОШОК ВИБИРАЄТЬСЯ ШУКАТИ СЕСТРУ ТА БРАТІВ
Аж прийшов і його час.
Котигорошок поклонився батькові в ноги і каже:
– Батечку, підіть до коваля, нехай викує мені сильну залізну булаву.
– А нащо тобі, сину, такої булави? – питає батько.
– Дивно, що ви, батьку, не здогадуєтесь. Прийшов мій час і я мушу йти визволяти Оленку, Хведірка та Іванка. А без зброї хіба хто йде на бої? Ця булава буде моєю зброєю.
(Продовження на наступній сторінці)