До села під зиму приходив мандрівний учитель, Богуславський. Сідав у світлиці якогось селянина, діставав від нього харчі й учив його дітей та ще двох-трьох доходячих хлопців. Високий, похилений, мовчаливий, подобав на здекласованого шляхтича або інтелігента. До корчми не ходив і по горілку не посилав, запивався чаєм, курив люльку і по ночах читав якісь грубі книжки, що їх носив у своїй шкуратяній торбі. Першої зими, як ми приїхали до Поручина, Богуславський сидів у Яцка Стельмаха, нашого сусіда з насупроти. Яцко, багатий господар, чоловік письменний, читав також по ночах і балакав з Богуславським. Пригадую собі, що як коли наш годинник з зозулею став, то ми дивилися у вікно й казали: "О, вже, мабуть, пізно, бо в Стельмаха не світиться". Цей Стельмах позичив був мені "Хатку дядька Томи", славну повість Бічер-Стоу17, в перекладі на нашу мову. Мене глибоко зворушував опис терпінь муринських невільників. З тої пори спочував я з Усіма приниженими й покривдженими, а кривдників став не любити. У Біщу було споро латинників. Деякі, як ось Замойські, зі старими історичними прізвищами. Але не Знаю, чи вмів хто з них балакати по-польськи, бо розмовляли вони по-нашому. А все ж таки мали свого пароха й сотрудника (вікарого). Парохом був Максиміліан Тчінський, сивий, короткозорий старець з великопанськими товариськими формами, колись світовий чоловік, що засидівся в глухім куті й обмежився до книжок, образів і квітів. Квіти плекав прегарні. Було на що подивитися. Його сотрудник, Мрочинський, дуже гарний, чемний і високообразований молодий чоловік, часто-густо заходив до нас і балакав з батьком на літературні й філософічні теми. Батько жалував його, що молоді свої літа марнує у біщецькій самотині, розважаючи свого старого й здивачілого пароха.
Біще й Поручин належали до величезних маєтків графа Станіслава Потоцького. У Біщі двора не було, а в по-ручинськім дворі сидів посесор Сабитовський. Височезний вірменин, з плечами, як брама, але, на диво, з носом помірковано довгим. Ходив пригорблений, буцім боявся, щоб головою не розвалити стелі. Його жінка, куди нижча від нього, колись, мабуть, красуня, все ще вбиралася гарно і ходила, буцім плавала по покоях. Двір був великий, а їх тільки двоє, бо діти давно вже відлетіли до своїх власних гнізд. Жили собі вигідно, як Гоголеві "старосвітські дідичі"18. Він був веселої вдачі, любив жартувати, а що не мав з ким, так свою "паню" брав злегка на решето. Пам'ятаю якраз після його недуги, "паня" хвалилася, що поставила свого мужа на ноги, бо тричі вдень, у тій самій годині подавала йому приписаний лік. "Но, так-так, — гуготів він, — але перше я цей лік вилив, а до плящинки налив перевареної води". На диво, "паня" не всердилася на свого чоловіка, тільки всміхнулася і сказала: "Ось, бачите, який він!" Була це, так сказати, тодішня біщецька й поручинська інтелігенція.
Дяк, органіст і економ, розуміється, не вчислювалися туди. Ні органіста, ні економа я собі навіть не пригадую, зате дяка, Гната Янчинського, мов живого, бачу перед собою. Я вже на іншому місці згадував про нього, тут хіба те додам, що своїм типом відбігав він дуже від тодішніх дяків. Вбирався по-сільськи, жив, як середньо заможний селянин, і хіба тільки тим різнився від селян, що в церкві вбирав окуляри, бо був короткозорий. Щоднини під вечір приходив до батька, розказував, що сталося в селі, й обговорював план роботи в полі на завтра. Згодом щиро прив'язався до нашої родини, а коли батько мій, в десять літ пізніше, перенісся до Жукова, то він так само щиро прив'язався до родини батькового наслідника, отця Михайла Мосори, доброго сусіда і приятеля нашого дому. Коли при першій зустрічі дяк Янчинський впевняв мою маму, що поручинці люди добрі й послушні, то він правду казав. Таких добрих парохіян нелегко було знайти. Свого пароха вони любили, шанували й хотіли, щоби йому в них було добре. Поручин був у повнім значінню цього слова глухим селом. Впливи міського зіпсуття не доходили до нього. Жив він своїм власним припізненим у поступі життям. І мужчини й жінки носили т[ак] з[вані] куртини або короткі опанчі з власного сукна. Жінки в димках ходили, себто в спідницях так само зі свого полотна, що його димкар вибивав в одно— або в більше кольорові узори. Чобіт на закаблуках не знали, коваль їх підківками підбивав. Вишивок майже не бачилося в селі, лиш мережки. На голові шалінова хустка, вив'язана, як тюрбан. Тільки про свята мала поручинська жінка цвітасту, рясно збирану спідницю. Зате дуже любили тут коралі. Чим більше їх і чим вони більші, тим більша була багачка. Та великих багачів-дуків у Поручині не було, так само, як не було й нуждарів. На Великодні й на Зелені свята прикликували жебраків із чужих сіл, щоби було кому на могилках милостиню за душі померших дати.
Бідніші поручинці ходили на заробітки до двора, на приходство та до багатіших односельчан. У нас цілу зиму молотив Онуфрей, старий чоловік молодої жінки, Марта. Він хирлявий і поганий, а вона красуня, хоч куди! Онуфрей як міг, так бадьорився, розказував, який то він колись "моцний був", який відважний та хоробрий, але тим ще більше себе осмішував і принижував. Теперішність задалеко від минувшини відбігала.
Кругом Поручина шуміли великі, здебільшого дубові ліси. Там виводилося багато всілякої звірини. Дики цілими стадами нападали на селянські поля й нищили картоплю. Селяни по ночах палили на полях вогні, вигукували дивними голосами, калатали й тріскали патиками, щоби їх відстрашити. Не помагало. Мусили вжити гострішого способу, — стріляли. Товкли начиння з литого заліза, з чавуна й набивали сіканцем рушниці. В селі було кілька таких "диких стрільців". Невиспані ночі і вічна небезпека в боротьбі зі "злісними" й побережниками відбивалася на їхніх обличчях. Здорові були, але грізні й суворі, як ніч. В селі шанували їх, але й боялися, хоч вони боролися, а то й гинули в обороні села.
Так тоді йшла боротьба невгавна між селом з графською лісовою сторожею, що іноді кінчалася кровопроливством і судовими процесами. Граф Потоцький, мабуть, і не знав про це. Був завеликим паном, щоб йому так дуже залежало на якімсь там убитім дику. А вже стріляти до людей, то він певно не казав; робили це на свою руку його посіпаки, бо сам він ставився до народу добре. Як погоріло село, то на відбудову давав дерева зі своїх лісів, може, й більше, ніж було треба.
Те саме, що зі звіриною в лісах, діялося також з рибами в графських ріках. І там велася подібна боротьба, бо народ не міг зрозуміти, як це може бути, щоб йому не вільно було ловити риби, якої граф не кормить і не плекає. Бог її дає на пожиток людям і — тільки! Народ також хоче часом щось смачного з'їсти. До диких стрільців належали між іншими молодий коваль Микола і сліпий на одно око музика, Стефан. Микола що захотів, те й викував у кузні, а Стефан що чув у душі, те й виграв на скрипці. Був це дійсно музика з Божої ласки. Бувало, як примкне своє видюче око, як притулить скрипку до лиця і пустить смичок по струнах, то тії струни і сміються, і плачуть, як живі. Про щось таке говорять, що вам навіть у сні не присниться, про що хіба ангели в небі співають. Стефанова скрипка, бас і решетце, це були поручинська оркестра. Не одну ніч просидів я, слухаючи, як вона грала в нас або в сусідів на толоці. її далекі відгуки ще й нині причуваються мені, буцім вона на другім світі грає.
Національно-політичної свідомості, заки батько мій до Поручина прийшов, ще там не було. Нарід ходив до церкви, сповідався і причащався, зберігав предківські звичаї й обичаї та гордо називав себе руським. Кількасот літ зберігав це ім'я, хоч як йому вороги хотіли його відібрати. Пам'ятаю, як голосили оповіді в церкві, то батько казав: "Парубок і дівка руські", бо так казалося здавен-давна. Аж згодом, по кількох літах освітньої праці, поширився і г Поручині термін України. Це глухе село стало одним із найбільше свідомих в повіті, а може, і в краю. Якого б терору не вживали при виборах на послів, Поручин голосував на свого, народного кандидата. Батькова праця не йшла на марне, зерно, яке він кидав, не падало на мертву опоку.
А працював батько невпинно, і то не тільки в церкві. Як минули жнива, то не було днини, щоб у якогось із парохіян не робили поминків. Просили туди й батька, і батько йшов та пересиджував там до вечора на розмові зі своїми парохіянами. Були це, так сказати, лекції на різні теми. А ввечір часто-густо приходили люди з різними орудками, і батько їх також просив сідати й балакав з ними. Літом ці розмови велися здебільшого в саду або в овочевій шкілці. Батько був молодий, мав що лиш тридцять кілька літ, і тая праця не була понад його сили. У селі родилися діти, як крілики, але й гинули, як під зиму мухи. Тому-то батько перестав хрестити дітей у церкві, де зимою була велика студінь, лиш хрестив у хаті. По хресті мама моя виходила до кухні подивитися, яка дитина. При тій нагоді повчила, як-то треба вповивати, купати й кормити діти. Виступала проти надто тугих повивачів та всіляких огидливих смочків. Не скоро приймалися ті науки, але й не пропадали безслідно, бо мама не раз ненадійно заглянула до хати, де була маленька дитина, щоб подивитися, як її плекають, а як побачила, що зле, то хоч сама молода, картала старших від себе. За якийсь час смертність між малими дітьми помітно зменшилася.
Народ відживлювався не дуже-то скупо, але погано. Хліб пекли закальцюватий і несмачний, хоч муку мали добру. Ні людського борщу, ні гарних вареників не вміли зготовити. Щодня капуста, все та сама, квашена й варена, без омасти. Ще найсмачніше вдавалася так звана "мішанина", себто бараболяна юшка, засипана крупами і придобрена стиранкою*.
* Тісто шарпане й варене.
(Продовження на наступній сторінці)