"А бачиш, — почала тітка Євгенія, — я тобі казала, що тут без якогось великого нещастя не обійдеться. Дякуй Богові, що тебе кулька минула. Коли б не те, що ми їхали не своїми гнідими кіньми, які Раціборський знав, а новими, сивими, котрих він ще не бачив, і коли би наша буда не мала кали, що звисає і майже цілком закриває тих, що їдуть, то був би пізнав нас і також постріляв — кажу тобі. А так не пізнав нас, і ми вийшли ціло. Божа ласка, чисте чудо!" — і тітка перехрестилася тричі.
Вечером вернулися фіакри з комісією, що їздила до Слободи, вернулися й жандарми, що пустилися були ловити Раціборського, і тоді-то й виявилося, що здогади тети Євгенії не були безпідставні. Раціборський не гадав, щоби дядько так рано в неділю їхав до Бережан, і хотів з ним у Слободі вирівняти порахунки. Причвалав до Слободи—на приходство.
"Єгомость дома?" — спитав пастуха, що курив люльку на брамі. — "Нема. Поїхали до Бережан". — "Коли?" "А вот нині рано". "Брешеш! На, маєш, потримай мені коня!"
Пастух узяв коня за поводи, а Раціборський побіг у хату.
В канцелярії стрінув покоївку, Маринку.
"Де єгомость?" — "Поїхали до Бережан!" — "А їмость?" — "Також". — "Брешеш!" — сказав і перебіг усіх шість покоїв.
До кухні не заглянув. Там була бабуся з Вікторцею. Хата була пуста. Тільки канарки співали в клітках.
Раціборський закляв, вибіг, скочив на коня і пігнав У двір.
Там його і знайшли неживого... Застрелився...
У три дні пізніше ховали Боєрів.
Половина Бережан ішла за чорними домовинами, друга стояла в брамах та на городах попри хідники тих вулиць, що ними мав проходити похід. На нашій фіртці було також повно людей: стояли домашні, прийшли знайомі, нахлинуло чимало чужих. Ті останні поводилися так, немовби вони тут були хазяями: аж прийшов фірман Федь і фіртку замкнув на ключ. Для мене приніс зі стайні стілець, щоби я міг краще бачити. Я дивився, але крім людей у брамах і фіртках і крім хлопців, що обсіли дерева, як горобці, не бачив нікого. Аж загули дзвони: на Бернардинах, на дзвіниці Вірменського костела і нашої церкви, а врешті на фарі. Ціла велика кітловина, в якій лежали Бережани, залилася потопою звуків, від тонких, мов крик і сміх діточий, аж до низьких і глибоких, мов сердиті слова старих ґаздів. Вони гонили за собою, перекликалися, сварилися й ніяк не могли заспокоїтися, не могли погодитися з гадкою про те, що сталося. Таке гарне, тихе, спокійне місто, і нараз такий злочин!.. Аж ген у долині, на скруті, появилися хоругви.
"Ідуть, ідуть!" — зашипіло коло фари, і це шипіння посунулося вгору, попри нас, у напрямі цвинтаря.
Кругом мене охали люди: "Такий великий пан, та ще й майор, а панни такі гарні, "делікатні", і так марно
пішли..." — "Тільки було жий і наживайся, а тут, погасив їх, як вітер свічки". — "Бо то, бачите, і без грошей зле, і з грішми недобре. Через ті гроші не одно вже таке нещастя сталося".
Я слухав, і переді мною став оживати не старий ще майор Боєр, і його заживна дружина, й молоді, в сірих шовкових суконках, гарні панночки Боєрівни. Ще трохи, й перейдуть попри мене — в домовинах... А кілька днів тому я їх бачив живими. Невже ж це правда, невже ж воно можливе?
1 мені нараз зробилося так прикро, так жалісно, так страшно, що я зіскочив зі стільця і, незважаючи на те, що мене кликали й завертали, побіг через подвір'я у сад. Якнайдальше між дерева, щоб забути і про Боєрів, і про Раціборського, і про те, що сталося з ними.
Але дзвони, співи й музика бігли за мною.
Я затулив вуха руками й притулився до якоїсь яблуньки... Завмер... Аж нараз чую, щось мене тягне за кафтаник. Відчиняю очі — сарнючок, що мені його недавно привезли з Поручина... Пікає...
Жалується на свою самоту чи хоче мене потішити? Я сів у траві і притулив його до себе. На хвилину забув про все.
ЩО ЦЕ?
Гарно було на бережанськім Олімпі! Особливо гарно весною, коли дерева білим цвітом покрились, або літом, коли черешні й вишні в ягоди, мов у коралі, прибралися.
Та не так бувало в осінні вечори і в зимові темні ночі.
Як повіяли вітри, як зашуміли високі сосни і застогнали старі груші недалеко хати, то моторошно ставало на Душі малого хлопця. Всі страхіття, що він їх коли-небудь зачув, всі оповідання про несамовиті події, про злодіїв та розбійників пригадувалися й оживали перед ним. Замикав очі, ховав голову під подушку, не помагало. Хвилина — і загрюкає хтось у двері або розіб'є вікно та вскочить у хату.
Тета Павлина Дуткевичева розказувала про Нечиперовича та про славного Довбуша, бо вона в Криворівні, у свояків, панночкою перебувала.
Хлопець слухав і потім спати не міг, нервувався.
Як на те, і в Бережанщині появився якийсь бандит. Нападав на людей по дорогах та розбивав хати. Кріса ні пістолі не мав, лиш з великою палюгою, як з булавою, ходив. Нею забив якогось міщанина під самими Бережанами. Тоді його й зловили. В Бережанах у в'язниці сидів. До вини ніяк не признавався. Тому-то й провадили його на цвинтар, до розкопаної могили його жертви, де мало відбутися ще одно переслухання і візія.
Ішов розхристаний, неголений, страшний. В руці ніс криваву палюгу, як булаву. Кругом жандарми в капелюхах з когутячими блискучими перами, а там — товпа. Брудна, заболочена, нехлюйна. Де щонайгіршого було в місті та на передмістях збіглося докупи.
Поліція розганяє, грозить, що стрілятиме, товпа подається, але за хвилину знов наче з-під землі виростає. Губи розтворені, очі вибалушені, кулаки підняті вгору — верещать.
І коли б не жандарми, то краще й не гадати, що тут було би.
Хлопець присунув крісло до вікна й очі на вулицю пустив.
При вікні занавіски білі, на стінах гарні образи, ніде ні пилиночки. А там?
Що там за тією тонкою пластинкою скла?
Відповіді в своїй голові знайти не може, а питатися нікого не хоче.
Зіскочив з вікна й побіг до останнього покою.
ВЕЧІР ПІД СВ. АНДРЕЯ15
Не було ані одного мужчини, порозходилися.
В хаті тільки я, а на подвір'ї пастух, Федь. Але я не мужчина, лиш дитина, а пастух Федь подобав більше на медведя, ніж на мужчину: сутулуватий, з малими очима й великою губою, на плечах заяложений кожух, на голові вилиняла шапка. До нього належали корови і страшний пес, Неро, до котрого, крім Василя, ніхто на десять кроків не мав права підійти.
Поза Нером і коровами, та ще поза їжаком у стайні федь нічим не цікавився, нинішнім вечором святого Андрея також ні. Він приніс із возівні довгий низький ослін, а як стануть ворожити, то мав припровадити до балабухів Нера, але на ланцюгу, безумовно, лиш на ланцюгу, бо Нерові вірити не можна.
Балабухи пекла стара кухарка Марта, а пекла їх з приговорами за старосвітськими звичаями. Як були готові і вистуджені, бо псові гарячого не вільно давати їсти, то покладено їх на ослін посередині кімнати й почались наради, як їх значити, доазбучно чи хронологічно, цебто по іменах панночок чи по їх віку. А панночок тих було п'ять: три домашні а дві сусідські. Та ще була тета Олеся з Лісник, що мала нині ночувати, бо під вечір звіялася завіруха, а вона некріпкого здоров'я. Тета Олеся й рішила, що балабухи не будуть значені ані по літах панночок, ані по їх іменах, а лише всуміш. Тільки треба собі добре затямити, що перший Дзюні, другий Адзі і т. д.
Затямили: Марта з порога гукнула на Федя, і за хвилину влетів страшний пес Неро, видзвонюючи грубезним ланцюгом, таким, як гальмується вози зі снопами. За Нером вкотився Федь. Він ледве тримався на ногах, бо Неро тягнув його з непереможною силою за собою. Жінота, як побачила Нера, зчинила нестяменний крик, вискакуючи на стіл та на креденс.
Неро, що ніколи не бачив кімнат і не чув такого дівочого крику, на хвилину здурнів. Стояв з виваленим язиком і вертів хвостом, на знак свого вдоволення, а тоді кинувся до балабухів, але так напрасно й безцеремонно, що перевернув ослін і балабухи поскидав на підлогу, а що лиш із підлоги поз'їдав їх скоро-скоро, всі до одного.
Котрій перший попався у його пащу, годі було вгадати. Ворожба, значить, не вдалася, і невдоволений Федь відпровадив зараз-таки нечемного Нера до його буди.
Не можна сказати, щоб і друга ворожба випала блискуче. Панночки виливали розтоплений віск з пательні У мосяжну мидницю на зимну воду, але ні одній нічого певного не вилилося. На однім кружку було щось буцім рутяний вінок, а буцім тюрбан на голові Роксолани на образі, що висів у другім покою. На другім кружку було Щось буцім санки, а буцім тачки — і вгадай з того, чи щось буде в літі, чи в зимі? Так усім п'ятьом.
І з калатанням ложками по паркані та з наслухування, звідкіля пси відізвуться, нічого певного не вийшло. Пси, схвильовані появою смачних балабухів, виявляли по всіх сторонах світа свою радість, а трахкіт ложок глушив сильний вітер.
Ще найкраще вдалося з "ціжемками", себто з п'ятьма черевиками з лівих ніг п'ятьох панночок. їх укладали від печі до порога, а потім переставляли так, що врешті один опинився за порогом. "Ах! Адзя — Адзя!" — залунало в кімнаті, і засоромлена панночка Адзя ледве вихопилась цілою з обіймів товаришок, бо вона то перша мала "вийти замуж".
Марта принесла чай і свіжі пампушки, начинювані рожею, рум'яні, з біленькими обручками. Розкіш, а не пампушки. Чай був також знаменитий, правдивий китайський, його переносив через границю старий пачкар Буга. Домашні панночки раз у раз припрошували гостей, і пампушки миналися доволі скоро.
(Продовження на наступній сторінці)