— Андрій, Андрій, — почала тета Олеся, — і вже по Андрею!
— По андріївських вечорницях, — поправила котрась із дівчат.
— А незабаром прийде Святий вечір, — потішала друга.
— І голодна кутя, — додала третя. Тета Олеся зітхнула.
— Так воно, так. Все йде, все минає, і краю немає. Але в дійсності нинішні вечорниці ще не скінчені.
— Як то ні? — пролунало питання із кількох рум'яних уст.
— А так, бо ще опівночі з дзеркала ворожать, але це вже, так сказати, ворожба грішна.
— Чому?
— А пригадайте собі, як воно є в Шевченковій "Тополі": "Не питайте свою долю, само серце знає, кого любить..." Я нікому не раджу ворожити з дзеркала опівночі, поміж двома горючими свічками. Знаю один такий примір, що дуже прикро скінчився.
— Розкажіть нам, тітусю, розкажіть!
— А не будете цього пробувати?
— Не будемо.
— Слово?
— Слово, тітусю.
Шафковий годинник тікав, поліна в печі тріщали, вітер за вікнами шумів, гудів, реготався.
П'ять дівочих голівок тулилося до себе. Тітка розказувала.
— Мали ми сусіда, великого багача, що мав доньку Олю, одиначку, гарну, багату, але не мудру.
— Чому б то не мудру?
-— А тому, бо опівночі перед святим Андреєм засвітила свічки, поставила дзеркало, взяла ножиці в праву руку, дивилася в дзеркало й чекала.
— І що?
— І нараз побачила в дзеркалі хлопця. Гарний був, як вилитий. Мав на собі гранатовий сурдут і ясні в паски панталони віденської моди, так, як тоді в нас одягалися. Глипнула — подобався їй, шарнула ножицями — і малесенький шматочок гранатового сукна з лівої поли, як цвіт з дерева, опав на килим. Знову зирнула в дзеркало, нікого не було. Підняла цей шматочок і приглядался до нього довго-довго. Темно-синє, гладке, м'яке сукно. Загорнула в тонкий папір із мільових свічок та сховала на сам спід до своєї касети, де тримала листи, засушені квітки, стяжечки тощо.
Минув рік. І знову наближався вечір святого Андрея. Шч була така темна й бурлива, як нині, і так само снігом мело. Наші сусіди вже зібралися йти спати, як перед ґанком озвалися дзвінки. Хтось застукав до дверей. Увійшов старший священик і молодий незнайомий чоловік. Збилися з дороги, довго блудили, ба на Поділлі блуд чіпається часто, просять, щоб могли переночувати.
"Будь ласка, розгостіться, ми гостям раді".
І гості поскидали засніжені кожухи. Оля глянула й остовпіла. Цей красунь у гранатовім сурдуті і в ясних панталонах, він — той самий, що бачила його в дзеркалі...
— 1 що? 1 що? — відізвалося нараз п'ять голосів.
— Не знаєте що? Побралися й зажили собі так щасливо, як у казці. Чого забажали, те й мали, тільки дітей Бог вдавав.
Одного разу сиділа моя Оля в своїй кімнатці й переглядала свої листи, стяжки засушені китички, спомини з дівочих літ. На те увійшов її муж. Сів біля неї, балакали й жартували безжурно. Нараз побачив він оцей малесенький шматочок гранатового сукна. "А це що?" — не спитався, а скрикнув. Оля спаленіла. — "Це якраз той шматочок, що хтось мені його відтяв з лівої поли мого герока. Звідки ти його взяла? Кажи!"
Не давав жінці спокою, поки не призналася, як воно було... І відтоді...
— Що було відтоді, тітусю?
— Відтоді ніби якась зимна стіна виросла поміж ними.
— Розійшлися?
— Ні, бо не хотіли прикрости своїм батькам робити, вони ж нічого не знали. Але ні щирості, ні давнішого тепла вже між ними не було. Вони побралися не по-Божому, а в несамовитий спосіб. Тому-то я кажу, що така ворожба, це гріх. І най Бог хоронить, щоби з вас котра важилася на таке діло.
— А правда, воно, тітусю?
— А невже ми знаємо, діти, що правда, а що ні?
Шафковий годинник тікав, поліна в печі тріщали, вітер за вікнами шумів, гудів, реготався.
КІСТКА В УСІ
Раз після обіду, вчасним літом, тоді, як на деревах паленіли великі черешні, я з повною жменею тих солодких ягід зашився в бічній кімнаті і на ліжку листував якусь ілюстровану книжку. Мабуть, не дуже вона мене цікавила, бо я любувався більше черешнями, ніж образками. їв їх, і щоб не кидати кісток на підлогу (бо це не годиться робити!), ховав їх до... уха, а властиво, до обидвох. Було це й практично, й смішно, бо, мабуть, ще ніхто такого сховку не вигадав. Як же то будуть сміятися тітки, коли я їм похвалюся, де я поспрятував кістки з черешень. Але якраз прийшли якісь гості, і мене покликали до підвечірку. Не було як хвалитися, треба було скоро випорожнити уха і йти до гостей. Скоро, скоро! Ліве ухо вже готове, і з правого також виколупав дві кістки. Але ще одна торчить.
Чим би то її добути? Сірником. Сірники лежать на столі. Взяв один, пхаю до уха. Але замість добути цю нещасливу кістку, запхав її ще глибше. Чую, як вона там торчить. А що буде, як покотиться дальше, в мою велику голову? На тую гадку я перестрашився і став кричати. Прибігли тітки, питаються, що такого, я не відповідаю. Тітки гадали, що я забагато з'їв черешень, заспокоюють мене, кажуть, що як не перестане боліти, то покличуть лікаря, а я ще гірше кричу. І дійсно, за якої півгодини прийшов лікар. Але я й дивитися на нього не хочу. А все ж таки, по довших зусиллях і лікаря, і тіток, признався до вини. Лікар хотів подивитись до уха, бо казав, що мусить принести щипці, так тоді треба йому знати які. Як я почув про щипці, то пригадав собі ті, що ними об'яснювали свічки, і закрив ухо рукою, а голову запхав під подушку.
Лікар тільки руками розвів. Покликали другого. Цей вже зі щипчиками прийшов. Та ще він не доторкнувся до уха, як я підняв вереск на цілий Олімц. Лікар хотів сили вжити, притримати мене. Та знову тітки не давали. А вночі прийшла гарячка, — біда!
На рано прикликали ще одного. Але й цей нічого не порадив, тільки назвав мене розвезеним хлопчиськом і сказав, що коли би я був його сином, то він би собі зараз дав зі мною раду. ї дійсно, коли би я не був такий розпещений дідом і тітками, то справа скінчилася б легко й скоро. А так ціла хата ходором ходила, немовби я дійсно Бог зна як тяжко занедужав. Незабаром ціле місто знало, Що сталося на Олімпі, і знайомі почали відвідувати мене. Одні заспокоювали, інші страшили. Казали, що кістка скільчиться і в усі стане рости черешня. Але одні й другі нічого не вдіяли. Спробували ще покликати військового лікаря, Шпрінгера. Це був наш чоловік, що знав хатні відносини, й тому рішив: "Най ходить з кісткою. Підросте, помудріє, а тоді й витягнемо". Так воно й сталося. Кілька літ ходив я з тією кісткою, аж врешті той самий Шпрінгер витягнув її.
Мій Боже, чого то не видумують такі несповна шестилітні хлопці, як я тоді був!
ОСІНЬ
Я все любив осінь і люблю. Але цю вчасну, зараз по Спасі, і — погідну.
В садах ще пізні яблука дозрівають, на полях копи стоять і павутиння понад стернями літає... Снуйся, снуйся, нитко павутини... А які гарні тоді ліси! Дуб ще не втратив зеленого листя, але липи, граби й буки вже пишаються своїм одягом золототканим. Калина червоне намисто почепила, дике вино горить усіма переливами пурпуру... Як пияк, що випив забагато.
Гарна тоді і багата осінь. Вдумчива й задавлена в себе.
Та за деякий час як же вона змінилась! Натикала зів'ялого листя в розлущені коси, нарвала сухих квіток повний подолок, вп'ялила мутні очі в сірувате небо, йде і заводить: "Ау, ау, ау!" Сльози на землю падуть, на вулицях кисне болото...
Не люблю пізньої осені, й не любив її семилітнім хлопцем. Якийсь нез'ясований ближче страх обгортав мене. Страх перед вечірньою годиною і перед довгими безсонними ночами.
Туга, як осіння імла, окутувала мене. Туга за Крегульцем, за тамошнім ставом, за бресквами, що перед вікнами росли, за всім. А за батьком і мамою зокрема. За мамою, що так гарно співала, і за батьком, що на скрипці грав.
З Крегульця до Бережан пісня залітала: "Ой, біда ж мені на тій чужині, що мене муж б'є і не жалує". Мами ніхто не бив, але її устами нарікали всі ті жінки, що їх мужі били.
1 причувалося, як батько Шубертове "Штендхен" на скрипці вигравав. Невмируща пісня глибоко в душу западала. А стара зазбручанська шляхтянка Яницька зі своїм "чумаком", а дяк Ілля Смольний з казками, а пачкар Василь? Ні, ні! Вовік мені того Крегульця не забути! Коли ж я батька й маму побачу? Терпцю не стає. Уста до подушки тулю, щоб ніхто не чув, як плачу.
Аж одної ночі, пізно, коли вже ампіровий дімок голову на білі стовпи склонив і заснув, заторохтіли під вікнами колеса. Ляснув батіг, форкнули коні, дімок зі сну збудився. Я також.
Якої ж радості було! Дядько Омелян маму з Крегульця привіз. А перед ними що це таке дрібоче? Маленький братчик Микола. Як же він виріс за цей рік, що я його не бачив! І який смішний! Ще навіть добре балакати не вміє, а вже співає: "А я бідний горшкодрай, від хати до хати ходжу, кличу на весь край: горшки дротувати!"
Дідо спав на другім кінці хати, і його не збудили. Але мама, тітки й дядько не могли набалакатися, я притулився до мами і заснув.
(Продовження на наступній сторінці)