На другий день побіг до наших коней і до брички на дручках. Не пізнав її, бо дядько, вибираючись з мамою і з маленьким Микольом, придумав буду, таку, як у повозі буває. Казав, що тепер осінь, а дорога далека, треба забезпечитися перед дощем. Коні мене пізнали. Я побіг до хати, взяв з цукорниці декілька шматків цукру, і вони з руки мені їли. Зубами навіть не доторкалися пальців. Гуцул в кишеню писок сунув, чи не маю ще. Я сказав, що не маю, і поклепав його по шиї. Мудрі коні й пещені такі, як діти! Коло дідових у стайні стояли, — менші від них, але молодші. Фірман Федь вівса їм насипав, бо наш, крегулецький фірман, пішов дивитися на місто.
По вчаснім обіді мама з дядьком Омеляном вибралися дідовими кіньми і його візком до Поручина, куди мали тато перенестися із Крегульця.
Поручин був гіршою парохією. Тамошнього поля навіть рівняти не можна було з крегулецьким. І не лежав він при мурованці, як Крегулець. Від гостинця до села була миля препоганої, польської дороги. Але маму тягнуло до своїх, до батька, сестер і братів, і тому настояла на тім, Щоб із Крегульця перенестися до Поручина, дві милі від Бережан.
Ті дві милі переїхали ми скоро, бо дорога була суха. Околиця чудова, не скучилося їхати. Навіть незчулися, коли ліворуч залишили Віще, переїхали попри старий млин і в'їхали в село. Місток на потоці, і понад потік дорога. Але яка! Розкаль, болото, ями. Візок скрипить і перехилюється з боку на бік. Ось, ось і перевернеться. Здовж дороги верби. Так порозросталися і так густо поспліталося їх гілля, що навіть у днину химородно тут і тьмаво. За вербами, по обох боках потоку, селянські загороди. Церква на горі, праворуч, але приходства не видно.
їдемо, їдемо, нема. Самі селянські хати. Аж Федь питається когось, де тут приходство? Не розуміє. "Де мешкають єгомость?" — питається дядько. — "Єгомость вмерли". — "Але де мешкали?" — "Аво тут", — і показав рукою на хату.
Мені прикро стало. Невже ж нам тут прийдеться мешкати, в тім дімку під стріхою, з обдраланим комином і з повибиваними вікнами? Ані брами, ні плота, пустар.
Заїхали ми перед ґаночок на двох дерев'яних стовпцях і з дерев'яними сходами, що тріщали й подавалися під ногами.
Застукали до дверей, ніхто не відзивався. Пішли на город, а тим часом надійшов дяк Янчинський, чоловік ще молодий, сорокалітній і такий красунь, що тільки стій і дивися. В чистім, селянськім одязі, нова куртина*, чоботи аж вилискуються. Волосся стрижене в кружок, невеличкий вус удолину. Рівний ніс, очі глибоко під густими бровами, — чисто якийсь дружинник княжий. На устах усмішка добряча. Привітався чемно зі всіми, і мене за руку стиснув.
"Най їмостуня, — звернувся він до мами, — не лякаються, що тут таке, о! Покійний наш отець духовний старенький був і довго хорував, а вдовиця що лише тамтого тижня виїхала. Але громада вирепарує хату, поставить пліт, дасть браму, і така буде резиденція, що аж мило. Нарід у нас добрий, послушний. А єгомость коли приїдуть?"
Мама відповіла, що тато ще лишилися в Крегульці, щоб продати збіжжя та "спакувати меблі". За тиждень будуть готові.
"То ми вишлемо наші вози, щоб їх перепровадити, правда, пане начальнику?" — звернувся до війта, що за той час надійшов.
"Авжеж, що вишлемо. Як не вислати?" — відповів начальник громади, старий, маломовний господар.
* Коротка свитка.
І почалася розмова на тему, кілько тих возів треба і коли їх висилати, бо то далека дорога, мало що не двадцять миль. Балакали, а я слухав, як журчав потік і як шуміли верби. За потоком стрімко знімалася висока гора, а на ній між липами старенька дерев'яна церква, без бань.
За церквою ще одна гора, лісом поросла. Направо від церкви цвинтар, як березовий лісок, обведений ровом і валом високим. У селі тихо. Воно буцім жнивами втомилося і спочиває. Село на відшибі, між горами, таке собі глухе село, що з нього вже й дороги нема, хіба до лісу або в поле.
За той час вже ціла громадка людей перед ґанком зійшлася. Більшість жінок. Хотіли на свою молоду "їмость" подивитися. Між ними була й дячиха. Гарна, сільська молодиця. Запросила нас до себе, бо ми вже, може, й зголодніли.
Годі було відмовити. Янчинські мешкали недалеко за потоком. Хата гарна й чиста, тільки дуже тиха, бо бездітна. Вгостили нас молоком квасним і пареним, добрим маслом і хлібом з нової муки, але не спеченим добре. Я праженого молока не п'ю, але зате любувався квасним, у чорнім глечику зі сметаною. Було це справжнє підсметання.
Перед заходом сонця їхали ми назад* до Бережан.
"Як же тобі подобався Поручин, Домцуню?" — спитав дядько моєї мами.
Мама зітхнула. "Хата така маленька, що вже менше й бути не може. І стара до того. Не знаю, чи є де старіше приходство в краю. Але, Боже, ти мій! Невже ж і в малій, старій хаті не можна добре жити?"
ПОРУЧИН
Поручин, дві милі на північний захід від Бережан, мав кількасот мешканців греко-католиків і разом з сусіднім селом, Біщем, творив одну з парохій бережанського деканату.
Між Біщем і Поручином була широка долина, якою перепливала ріка, а над рікою торохтів сварливий, вічно невдоволений водяний млин. Як усі старі млини, мав він свої перекази й легенди: про несамовитого мельника, про Мельничку-красуню і про мірошника, що не знаючи відкіля узявся і куди подівсь. (Усіх їх, "бий його сила Божа", на своїй службі тримав.) Біще, це була дуже стара °ре™— Назву його поручинські сільські філологи виводили *Щ "біса" і докучали тим своїм біщецьким сусідам. У Біщі була дерев'яна церковця на Валах за селом і мурований костел серед села.
Вали це були останки якогось великого укріплення на невисокій, але дуже прикрій горі, за селом, під лісом. Нині, може, вони вже й вирівняні та заорані, не знаю, але в тих-то часах, як батько перенісся з Крегульця до Поручила, ті вали ще двома чи трьома перстенями обхоплювали гору й натякали на колшцню славу й могутність нині такого тихого й бідного Біща. Між валами попадалися також останки старинних мурів і фундаменти веж. Хлопці вигрібували з землі стрілки й кам'яні або й залізні кулі, відломки мечів та панцирів, словом, старовину, що ми її не лиш у Біщу, але й скрізь не вміли гідно берегти й шанувати. А вже про урни, збанки та глеки, то навіть не згадуй! Було це просто "череп'я", нікому не потрібне, і його нівечилося безмилосердно. Серед валів, під сторожею старовинних дерев, стояла однобанна церковця з прегарними іконами в такім маленькім іконостасі, що коли б парох був трохи заживніший від мого батька, то крізь царські врата16 не пройшов би. І тоді треба було б або іконостас з церкви, або пароха з парохії усунути. (Мабуть, балачка про колишніх великих людей, це легенда, а не правда.)
Вали, себто спора частина того горба, що на нім стояв колись невідомий нам ближче замок, належали до батька, як поручинського пароха. Паслися там наші коні й худоба, звідтам привозили парубки ріщя та пруття, бо на валах росли всілякі корчі, найбільше ліщини та дикої рожі. Ліщина давала нам горіхи, а дику рожу викопував батько, пересаджував у Поручині коло хати, щіпив, і поручинська наша хата славилася такими рожами, яких ніде не було. На валах весною цвіли фіалки. А була їх там така сила, що ціла гора пахла, немовби там хтось амфори з найкращими пахощами порозставляв. Коли я приїхав з Бережан до Поручила на Великодні свята, то в першу чергу біг на Вали, хоч було туди від нас яких два кілометри дороги, коли не більше. Блукати по валах, вишпиртувати старе череп'я та заліззя і впиватися пахощами фіалків, це була для мене справжня насолода. Жива краса й подих старини оп'янювали голову малого хлопця. Він сідав на якімсь камені, думав Бог зна про що й забувався до тої міри, що аж присилали по нього, щоб ішов на обід.
Поручил лежав у ярку між двома горами. Одним кінцем він лучився з Біщем, а другим вибігав у поля та ліси. З першого можна було заїхати до Стриганців і Двірців, а з другого буцім уже нікуди дороги й не було.
Серединою села протікав безіменний потік. Понад потік бігла болотиста дорога, що не висихала ніколи, бо затінювали її головаті верби. Обабіч потоку двома сірими шнурками тягнулися селянські загороди. Солом'яні стріхи без коминів. Як увечір запалять у хатах, то село в димах потопає.
Церква високо на горі. За церквою, ще вище, ліс. Кажуть, що колись були там ліси, а ліси! Церква ховалася в них ціла, навіть із хрестом. Туди, говорять, тікали люди перед татарами, вони раз напали на неї і людей перебили до одного.
Поручинська церква архітектурою своєю нагадувала колишні шведські дерев'яні церкви, тільки таких дахових прикрас не мала. На вигоні хатина, що її називали школою, знак, що колись там була школа-дяківка.
(Продовження на наступній сторінці)