У Штефана завмерла душа. Очевидно, се Довбушевих рук діло. Але як се розцінювати? Чи то звичайний грабунок, чи, може, початок Довбушевої помсти? Штефан нічого не казав дома про свою угоду з Дідушкою й Мочернаком, про бесіду з Колендовським, отже думав, що ніхто нічого не знає. Тому й зараз зробив здивований вид.
— За шо він го вбив? Видев, зрадов мусив іти на него Мочернак.
Батько з гнівом обірвав:
— Чо криєш? Чо ховаєш? Ци не знают люде, що й ти з Мочернаком у згоді?
Штефан видивився. То й батько знає? І каже, що й люди знають… Та як же це?
Карти було розкрито, приховувати більше нічого. Штефан перекинувся на зухвалість.
— Но, на мене най воруєтси. У мене пістолі! — і показував пістолі за ременем. З тої пори, як побалакав із паном Колендовським, вже нікуди не виходив без зброї. Навіть на косовицю йшов із пістолями. Іншому, може, й не дозволено б, але Дзвінчукові можна було. Аж люди дивувалися.
Батько хвилювався.
— А у Мочернака, гадаш, не було пістолів? Ой, не безпечси, Штефане, на свої пістолі… Чіму ти поліз туда? Чіму пхаш свої пальці межи двері? Бити тебе та й ще бити…
— Єк Бог даст, — ні з того ні з сього говорив Штефан, ідучи, видно, за ходом своїх власних думок.
Він удавав перед батьком, що не боїться, але в дійсності страх, безконечний страх заволодів ним цілковито. Ще нічого вони втрьох не зробили — а вже Довбуш не чекав, уже налетів, як орел — і вже нема одного. А може, й Дідушки нема, й оце прийшла черга на нього, на останнього?
Внутрішньо тремтів, лиш не хотілося показати того назовні. Каявся вже, що дався підмовити Колендовському, що по п'яному ділу впутався межи тих багачів.
Чекаючи, нім баби зладять вечерю, сів на хатнім порозі. Нерви були напружені, й вухо ловило найменший шелест.
Коли нараз загавкав пес. Дзвінчук скочив, глянув крізь розчинені сінешні двері — і завмер. Три постаті рівним бігом наближалися до хати.
Дзвінчук зачинив і засунув двері, а сам тремтячими руками почав лагодити пістоля.
Довбуш із товаришами підскочив до вікна. На пса не звертали уваги, бо то був дуже малий.
В хаті світла не було, то навряд чи опришки що побачили. А з хати було видно, як три чиїсь голови припали до вікон.
В хаті були тоді, окрім батька Штефанового, ще мати Штефанова й жінка. Вони перелякалися й так стояли серед хати, дивлячись на Штефана. А він до хати не входив і все показував їм якісь перелякані і нетерпеливі знаки.
Батько ні до чого не мішався й сидів коло столу, понуривши голову.
Олекса підійшов до дверей і застукав:
— Ей! Утворєй!..
Мати Дзвінчука дивилася на сина. Той енергійно й часто махав сукою: ні–ні–ні…
— Иой, Госпідку… Єк ми можемо вас пустити, коли ми не знаємо, хто ви є.
— А Штефан де?
Знаки Штефана набрали блискавичної швидкості: ні–ні–ні.
— Штефан на косовиці у пана.
— Ой, брешеш, стара! Він ту. Я вигів, єк він ід'хаті йшов.
— Змилуйтеси, люди божі! Ой людонькове — рєту–уйте!..
Олекса глянув кругом, побачив заворітницю, що лежала серед двору. Взяв її і почав підважувати двері. Дерев'яний засув почав виривати скоби, й двері відхилилися.
Олекса кинув дрюк і, дуфаючи на свою силочку, натиснув могутнім плечем. В цей момент у щілинку, прямо в упор, вистрілив Дзвінчук.
Олекса впав, зразу впав. А, падаючи, залаявся і чомусь по–волоськи. Хлопці кинулися до Олекси й відтягли його геть від дверей. В хаті кричали всі.
— А, дідьчої матері опришки! Збирайтеси, ми, геть з мого обійстє, бо перестрілєю усіх, єк кутюг!.. — кричав Дзвінчук, але не стріляв чи й не міг, бо руки ходили ходором. Зрештою, він нікого не бачив, стоячи в сінях. А до хати увійти боявся.
Олекса велів хлопцям палити садибу. Хлопці, перелякані й перелякані тим, що сталося у них на очах, і не вміючи ще нічого розцінити, тремтячими руками почали кресати вогонь. Та чи кресала були масні, чи просто від страху не попадали, але вогню не було.
Коло Олекси набігла вже велика калюжа крові.
— Ой видев, сильно він мене поранив,… Але я шє би міг піти вицив… Лиш не зможу нич нести… Узьніт рушницу… рогатину… пістолі…
З великим трудом підняли хлопці Олексу й повели. Самі йшли й тремтіли… Кинути б і бігти, бігти… Бо ж як бахне в спину…
Але не кинули й вели, просили, щоб поспішав. А у нього вже ноги плуталися і не міг іти. Пес Дзвінчуків ішов за ними і тявкав безперестанно.
Штефан чув це гавкання, що віддалялося, й насмілився вбігти до хати, але вже було темно, й нічого не міг розглянути.
Боячися, що опришків ще багато сидить у лісі, Штефан вирвав заднє вікно й вискочив туди. За ним мати вилізла незграбно, хлипаючи, але боячись заплакати голосно. Виліз і батько. Зосталася сама жінка.
Старі Дзвінчуки сховалися в кущі. Штефан побіг до села. Властиво, до найближчої хати. Стукав, не міг достукатися. Кутюги гавкали, аж переривалися, — а ніхто не виходив. Штефанові здається, що то умисне, що ґазди дома, лиш не хочуть наражати собі Довбуша.
Побіг до другої хати. Там йому сказали, що всі мужчини на панській кошениці, там, мабуть, і заночували.
— І економ там, — чомусь додали.
А Штефанові здається, що це не дурно, що це натяк: іди, мовляв, одразу до гайдука, бо з селян ніхто з тобою зв'язуватися не буде.
Штефанові стало дуже страшно. Він мотнувся в кущі.
Присів. Серце билося невиносно. Мацав пістолі нервовим рухом — чи тут. Набити б…
А як набіжать гурмою, побачать кущі? Не треба бути дуже мудрому, аби догадатися, що він, Дзвінчук, тут, у кущах… Кинуться… знайдуть… Ні, краще на людях.
Вискочив із кущів і біг у напрямі до села. Але лякався дуже великого відкритого простору, повертав назад і знову пірнав у кущі.
Так метався кілька разів, не знаючи, що з собою почати. Але нараз згадав щось і побіг до корчми.
Як він не придумав раніше? Таже там можуть ночувати люди. Багато–багато людей там ночують. Серед них забігти, лягти між ними й заховатися, вкритися сардаком, щоб ніхто не впізнав. Побіг, прихиляючись й стараючися зробитись найменш помітним.
У корчмі людей не було жодних, тільки троє вартових, що ото їх приділив пан корчмареві, маючи на увазі такі скрутні часи.
— Бійтеси Бога! — кричить Штефан. — Ідіт ід' мені, бо мене напали опришки.
Люди відповідали, що вони б раді, але їм же звелено вартувати корчму, а не Штефана Дзвінчука.
Вискочив сам орендар. Він чуйно почав тепер спати.
Пани орендарі… То колись завалювалися з вухами в бебехи й спали аж до пізнього ранку. Тепер не засплять.
Вискочив, бо вже крізь двері зрозумів, у чому річ. Лаявся, бризкав слиною, кричав, грозив… Йому здавалося, що вартові врахують момент і кинуть корчму.
Штефан не міг дослухати до кінця, страх його гнав. Побіг селом і стукав до кожної хати. Побіг до церкви й хотів бити в дзвони, але сторож його схопив за руки.
— Може, ше нічо й нема, а ти усіх скорнєєш.
Штефан просив дати знати єгомостеві, а сам побіг, побіг іще в пароксизмі страху, аби далі, далі від своєї хати.
Олекса не міг іти, обвис на руках у товаришів. Вони взяли його на руки й понесли. Але довго не змогли. Та й Олекса сказав:
— Лишіт.
Спустили отамана на землю. Важко дихав.
— Це вже, видев, моя смерк… Йгіт ви самі… Рушницу мою ти бери собі, Васи… а тобі, Павле, пістолє…
На Олексі блищала позолочена ладівниця.
— Може–бисте, пане отамане, мені цесу лагівничку подарували? — сказав Орфенюк.
— А тот хрестик із богородицького двора, може–бисте, мені дали? — похопився Баюрак.
Сумно посміхнувся отаман.
— Най буде при мені… Може, я си відкуп'ю за тото.
Хлопці не могли більше чекати. Їм здавалося, що вже весь ліс оточений людьми й що тікати вже пізно.
— А йгім, — прошепотів Баюрак.
— Прощайте, — ледве чутно сказав Олекса й закрив очі.
Хлопцям здалося, що він умер. Орфенюк хапнув оберемок хворосту й кинув на Довбуша. Баюрак собі. Кинули ще по два оберемки й побігли…
І зостався великий отаман опришків сам у лісі.
XXIX
Сіріло. Тихо проходив лагідний гірський день. Похилі верхи космацькі світлішали й поволі, мов з–за темного екрана, показували контури свої. Он Зелень… Так гора називається, на якій розложився сам Космач. По узбіччях — хатки, хатки, а вже далі, під вершок, і нема. На захід висока Шекалівська, вона найкраще освітилася, і вся вже виступила на тлі неба. А на схід іще темніє найвищий тут непривітний Гругіль.
Скоро зійде сонце. Вже радується небо на сході, міниться й грає урочисто — а отаман і не бачить цього останнього сходу сонця у своєму житті. Очі його закриті, й тільки туга, туга велика роз'їдає груди.
Відходить життя… Могутні мускули ослабли і не можуть навіть поскидати оцього пруття, яким прикидано ватажка. Груди, що на них, як на наковальні, можна було залізо кувати, важко підіймаються і десь там хриплять та клекочуть усередині.
Відходить життя… Від зрадницької кулі. Кінчається саме тоді, коли хотів переступити поріг і розпочати новий етап, нову сторінку перегорнути…
(Продовження на наступній сторінці)