Обступили Олексу всякі люди… Он гайдуки панські прибігли за Колендовським… Он піп стоїть і здвигає плечима… Чи не ото все будуть пси, згадані в молитві? А може, це й про нас, панове громадо, сказане, бо прийшли ми не живого рятувати, а на мертвого дивитися.
— Обидоша мя мисленнії рикающіє скімни іщут возхитити і розтерзати мя…
Всі очі звернулися на гайдуків панських. Оце вони й єсть — скімни рикающіє. Зараз звелить пан — і будуть "возхитити і розтерзати" безсилого вождя.
— Приклони ж вухо твоє ко мні, Христа Бога моєго Мати, од висоти многія слави твоєя благая і услиши стенаніє конечноє і руку ми подаждь.
А потім високо і сильно, не як на свої старі літа, затяг оте одвічне, що під плач починається й під плач же закінчується — "Житейськоє море, воздвізаємоє зря напастей бурею".
Гримнула гуцулія сотнями голосів, покотився спів понад горами — і така панахида вийшла всенародна, що вже всі плакали.
Першим схаменувся Колендовський. Він скочив з коня й підійшов до батюшки.
— Проше єгомостя! Припиніть же це нарешті. Як ви дозволяєте? Розбійник — а ви…
Попик не знав, що робити. Припинити — то правильно. Але що припинити? Це молитва. Якби люди лаялися або билися, а то ж моляться.
І піп безпорадно оглядався, не знаючи, чого йому слухатися. Чи приписів земного начальства, чи гласу своєї духовної совісті.
Колендовський уже цілковито знайшов себе.
— Гей, гайдуки! Обшукать мерлого. А те он, що блищить, подати мені.
Се була та знаменита позолочена ладівниця. У пана Колендовського аж очі загорілися, побачивши таку прекрасну й дорогу річ.
— Пся крев… На дубленім сардаку хам таку річ носив, що її на срібнім панцирі тільки класти.
Гайдуки обшарювали мертвого. Грошей знайшли мало, але один з гайдуків намацав зашитий у полу сардака хрестик. Зробив це необережно — і другий його товариш помітив.
— На двох, — шепнув.
Гайдук рванув сукно, ніби не можучи розстебнути. Потім, ніби чухаючися, поклав здобич за пазуху.
Пан Колендовський організував провіз тіла по всій околиці. Приїздив, віз ставав коло церкви, а в містечку — на базарній площі, глашатай кричав:
— Ось проклятий Олекса Довбуш!.. Розбійник і лотр!.. Він пожерав людей, а тепер і його самого зніс і згладив з сього світу меч Господень… Дивіться всі й кайтеся по ньому. І знайте, що всім те буде, хто підіймає руку розбійницьку на ближнього свого і на панів, самим Господом Богом установлених.
І люди сходилися, дивилися на почорнілий уже труп. І одразу ж ділилися на дві частини. Одні мали право і силу говорити те, що думали:
— Нарешті. Нарешті сконав пес, що відбирав життя і спокій у чесних людей. Скоріше би всіх таких вивішати, щоб і духу їх не зосталося в нашім краю.
А другі не сміли сказати своєї думки, отже, тільки поглядами говорили:
"Погибла єдина наша оборона. До кого тепер вдатися і хто порятує?"
Довго возили тіло. Вже засмерділося воно, й візники не хотіли їхати. Нарешті привезли й зложили ще в ратуші. Аж магістрат запротестував: до канцелярії не можна навернутися.
XXXII
А Дзвінчук Штефан став великою особою. Сам гетьман довідався про його учинок і велів судово описати всю подію в протоколі.
В колясці, як пана, повезли Дзвінчука до Станіслава. Там його безперестанно гостили пани, напували пивом, ляскали по плечі одобрююче, давали гроші. І всі хвалили, всі дякували.
Пани судові вчили Штефана, як має говорити на суді. Проробили з ним кілька репетицій, аби він не помилився і не ляпнув чого непотрібного.
В ратуші було влаштовано урочисте засідання. До зали набилося безліч панів, пань, панянок. Усім хотілося бачити Штефана Дзвінчука, що одним вистрілом зумів привернути спокій цілій околиці.
В урочистій обстановці в переповненій залі розпочиналося засідання. Перед славетними панами: Шимоном Гачковським — війтом юрисдикції польської, Михайлом Амірвичем — війтом юрисдикції орланськоі, Семеном Новосельським — райцею юрисдикції польської, Костянтином Салтановичем — райцею юрисдикції ормлиської й Северином Минусевичем — лавником юрисдикції вірменської — ставлений був Штефан Дзвінчук для вислухання індагації про забиття Довбуша–опришка.
Надивився за ці дні на панів, звик, але й то якось омкно[77] стало чоловікові, коли подивився на таке величезне зборище.
Добре, спасибі їм, що навчили пани, як говорити. А то наговорив би певне такого…
Почалися звичайні вступні судові запити: хто, звідки й так далі. Твердо, заученим голосом говорив Дзвінчук:
— З дідів–прадідів єсм роду космацького. А підданий єсм ясновельможної єймосці пані хорунжині коронної, а теперішнього посесора його вельможності пана інстигатора коронного.
Оце хоч довідався сам Штефан, чий він підданий. А то знав, що треба йти на панські луки косити — а чиї вони зараз, ті луки, і хто тепер є паном — не знав…
Головно винуватив Штефан у всьому стару Мечівничку. Це за її намовою Довбуш прийшов до Космача. Взагалі ще на попереднім слідстві казав панам Штефан, що Мечівник старий — о, то великий приятель Довбуша. В результаті сеї балачки зараз же було послано до Криворівні арештувати Мечівника, і в момент отого урочистого засідання старий уже сидів у станіславській тюрмі.
— Бо то, прошу найясніших панів, мав–сми жінку, дочку Мечівника. Та й вна, ади, вмерла, та жінка, Мечівникова ніби дочка. Тогди я си єнчу жінку взєв.
— Молодець, Дзвінчук! — крикнув якийсь веселий голос із публіки. Пан Бочковський замахав руками, закликаючи тим способом до тиші.
— Узєв–сми другу жінку, а Мечівничка прийшла, аби я ї віддав віно. А я не хотів дати.
— Молодець, Дзвінчук! — іще зухваліше обізвався той же голос.
Тут уже і серед публіки почулися нагадування, що не можна собі з зали суду робити забавки.
Але Дзвінчука ці одобрюючі вигуки підбадьорювали. Він взагалі почував себе тепер запанібрата з усіма панами.
— Таки й не дав. Задержав пару волів і корову онну. Бо прошу ясні суди — таже клав я кошта на жінку ци нє? Вна ж жила, я ї годував, зодєгав, ба тото, ба сесе. То вже кошт — а єк гадаєте?
— Правильно, правильно! — одобряє вже й сам голова. — Але ви кажіть далі. Причому тут Довбуш?
— А при тому, що тогди та теща моя завзєласи за тото на мене та й удала мене перед Довбушем, ніби я за ним ходжу й хочу го забити. З того він мав завзєкіск на мене.
Про уклад із паном Колендовським Штефанові рекомендовано ще на репетиціях нічого не згадувати.
— Минулого понегівка прийшов–сми з роботи з поля. А гєдя мені каут, же Довбущук забив чоловіка, і сказали котрого… Я дуже сі здивував, що того чоловіка забив Довбуш, та й сми ізрік гєдеві, шо, видев, кау, мусів зрадов іти на Довбущука. А гєдя мені зговорили, аби я сі не безпечів на своє оружє…
А в тім оменті зараз пес зачєв утискувати. Сигів–сми на хатнім порозі та й вигів, що йдут три люда. Скочів–сми й замкнув двері сінні… Довбуш зачєв казати, аби го до хати пустити. Я си не обзивав, лиш жінка моя та й мати казали му, шо мене нема в хаті…
Тогди він, узєвши друк, заваживши двері, трохи відхилив. А витак сам собов зачєвси тиснути й лізти до сіней. А я го в тім оменті пострелив. Бо я го си не боєв, проше пані ясних.
Я можу всіх опришків знишшити. Бо тоті полковники усєкі та й єнчя бранжя, то таки г…, проше панів.
Штефан забув, де він знаходиться, аж потім, коли почув сміх аудиторії, схаменувся, що це ж ті самі пани полковники. Подивився на своїх режисерів — чи йому нічого не буде за таке слово… Вони кивають головами — нічого, нічого… повістуй далі.
— Та й ми усі, єк мій гєдя, неня, цалу ніч не жеби ми спали, але по корчах, по бур'єнах крили–смиси. Однак при тім пішов–сми до корчми, ци би не дістав людей собі в допомогу. Але не застав–сми нікого, лише трьох на варті, приданій орендареві, єк то є звичай того. Тих трьох від корчми одступити не могли, а тим чєсом пан Біг дня шєсливого давси дочкати.
Штефан аж перехрестився, згадуючи безумну свою тривогу тої ночі.
— День шєсливий отворившиси, люди з громади зійшовшиси, тут і духовні наші космацькі й орендар… Шукати по селу, по сіножатьох, по хащах зачєли.
А кутюжка моя подає голос. То на тот голос трафили–сми на те місце. На гони добрі від села, в хащу, під древом смерековим знайшли ми ще живого Олексу Довбущука.
Шепіт пройшов по залу.
— Жаль, що вбив того Довбущука оцей… Дзвінчук. Краще було б живцем його взяти та привезти сюди, хоч би ми подивилися, який він. Ото, мабуть, страшний.
— Ні. Навпаки. Кажуть, дуже красивий. І одягався, кажуть, красиво — по–своєму, звичайно.
— Красивий, кажете? То тоді тим більше жалько, що не привезли його живого…
А Дзвінчук саме знов заученим голосом оповідає, у чому був убраний Олекса в момент смерті.
— Гугля дублена… сорочка в оливу замащена і в смолі мочана…
Фі!
І панянки, що вже готові були обрати собі Довбуша за героя, одразу розчарувалися, на превелику радість своїх кавалерів.
Загалом страшенно цікаво було. От, наприклад, оповів Дзвінчук, як Довбуш відмовився від передсмертної сповіді й святого причастя. Вся зала загула.
От уже правдивий розбійник! І як такого земля носила? Чи чувано таке на світі? Та такого шкода було забивати одразу. З нього би кров точити по краплі. Жили вимотувати… Розпаленим залізом пекти.
Аж не міг утихомирити голова суду, так розходилися станіславські обивателі. А Дзвінчука після того засідання мало не на руках винесли з зали. І прямо до винарні.
XXXIII
Так закінчилось життя славного опришка.
А народ не забув Довбуша і оспівав його в найкращих своїх піснях, овіяв поезією, чарівними легендами, і в очах народу Довбуш став героєм. Немає гуцула, дитини малої гуцульської, яка не знала би оповісти про Довбуша і його героїчну боротьбу з панами. Тихими вечорами зимовими, коли збирається, повечерявши, сім'я, старий дід оповідає минувшину і в тім конче про Довбуша. Не хочуть вірити люди, що Довбуш умер.
— Ой, не… Не вмирав він, лиш си приховав. А прийде такий чєс, шо він знова устане, але тогди уже аж буде панам куца година.
І ждуть люди другого приходу свого Довбуша, аби з'явився він та зробив панам край. Кріпацтва вже нема, але пани зосталися, і треба аж Довбуша, аби від них увільнитися.
А хтось каже:
— Десь в Уорщині, за горов, у Сиготі дес, укєв Довбуш Олекса свою бартку в залізний хрест. Та йк він закєв свою бартку у тот залізний у хрест, то ізрік такі слова: "Єк котрий си знайдет такий, аби у сім років свого житє міг цесу бартку відкєгнути, то буде такий самий у кожгім ділі, єк я…" Та й каут, шо був си прибрав оден хлопец, шо у сім років був відтєг бартку Довбушеву з того залізного хреста. Але шо з того, коли пани о тім си довідали та й того хлопцє стратили на тім оменті. Вни си спудили, аби тот не став таким, єк Довбуш був, та й томунь збавили того хлопця так агзом, докив він ще не підник. Теперки треба чкати — єкис си найдет колис та викєгне ту бартку. А тогди — тримайтеси, пани…
Програли тим часом гуцули у своїй віковічній боротьбі з панами, але надії на перемогу не втратили — ждуть слушного часу.
А поки він прийде — не забувають Довбуша й іменем його святять кожне примітне місце, гору, скалу, дорогу, криницю. Коло села Зеленої є гора Довбушенка, ота, що на північ від Старої Довгої, бо то є ще Нова Довга, над джерелами Прутчика. Гуцули кажуть, що Довбуш зимував усе в тій горі — "тимой та гора має його імнє". Прийдіть, запитайте найменше дитя — і воно вам розкаже, як зимував тут Довбуш, мав триста кіз, бив їх та й їв з товариством, а лій забивав у бербениці й ховав у печері.
І кажуть, що той лій, одежа, збруя — "усьо гет стоїт і донині в коморах, але то усьо заклєте. Єк Олекса вмер, то ті комори позамикалисі гет, плитє засунулоси і так стоїт і донині. То багато йшло шукати, але то пусте".
— О… Там у скалах є багато маєтків, багато золота і у бербеницях багато козєчого лою. Раз гєдя наші найшли під Довбушенков бербеницю під гачугов між корінєм і втішили–си, бо гадали, шо то гроші. Але див'ютси — а то повна бербениця лою козєчого.
Покажуть вам і камінь той, на якому любив сидіти Довбуш.
— Єк стомивси, видко, йдучи, то сідав на тім камені.
— І на тім місці є ше камінний хрест, а на тім хресті нумир єкийс. То малий хрест, невеликий та й у такім місци, шо нелегко, хто не знає, відшукати.
А на полонині Кидроватій показують сідець Довбушів.
— Єк си вийде на Кидровату, то треба трохи піти у долину, й там коло гребеня на полі стоїт сідец. Тот сідец — то вирубаний камінь на чоловіка. То гет вирубано — на голов, на плечі, руки, ноги… На люльку навіть є… Так шо єк сєде чоловік, то на все є вірубане місце. Лиш дуже вже тот сідец облупаний, бо єго люде облупали — усе грошей шукают.
А в Синицях, що ото проти Криворівні, то є теж Довбушенки, або, як їх частіше називають, Довбушеві церкви. Кажуть, там, у печері, виробив ніби церкву Довбуш.
А в Снятинськім повіті коло села Тростянка у лісі, що називається Катерна, показують Довбушеву криницю, котру сам Довбуш викопав.
З тої криниці й тепер п'ють пастухи й рубачі воду, і на цілу околицю нема здоровішої води. І не замерзає вона ніколи, хоч яка зима люта. У великі морози люде кажуть:
— Се таке, шо далі вже і Довбушева керниця замерзне.
Кажуть, що давно тут ніде не було доброї води, то Довбуш сам за одну ніч викопав людям криницю…
Дбав Олекса не тільки про своїх сучасників, але бачив на багато літ вперед. На Бережниці, що то в праву руку, йде долина. Там йде дорога.
А по узбіччі, по лівому боці, по горі, серед густого лісу, по урвищах, по ломах, є якась стара закинена дорога. А Гєлета отой, що сам про себе каже, ніби він "рихтик з Довбуша йде", розповідає, хто клав верхом таку незручну дорогу, коли низом є така гарна й рівна.
— То Довбуш клав. Він знав, пощо клав.
І невдовзі довелося мені переконатися, що Довбуш за двісті літ передбачав, що буде дуже дощове літо, що з гір підуть страшні потоки, що нанесуть каміння й тим камінням непрохідно завалить дорогу на Бережниці, і хочеш не хочеш — треба буде їздити отою дорогою серед лісу.
А Гєлета як побачив мене:
— А що? Знав?
А скільки оповідань про незліченні багатства Довбуша, про його комори, вщерть засипані золотом, про сховище безконечних скарбів.
— За трицєт і три роки мав коли напрєтати…
Але що ж, коли справджуються слова, двісті літ тому сказані Довбушем при смерті: "Бог знає та я. Земля буде користати з того, не люди…"
— Ой, так, так… Немало грошей пріє там у землі, але що, коли то усьо заклєте, ніхто не годен узєти.
— Ає… У горах є сила грошей, шо Довбуш напрєтав, лиш то усьо замовлене. Є такі, що йкби си лиш доткнув, то більше і не жив би…
От хоч би й у тій Довбушенці, коло Зеленої. Відомо, що там є комора.
— Єкби там пішов на Великдень, то там є багато грошей і діаманту, то би міг набрати, кілько би хотів. Олекса Довбуш зносив до тої комори з усіх світів гроші. Цале житє зносив. Але йкби брати, то би кікати швидко, аби осинавец не замкнув тої комори, бо би сигів там цалий рік.
Зрештою, якби мати відповідне зілля, то можна й не чекати Великодня. Так що ж, як воно однаково трудно. Он один чоловік із Ясеня мав таке зілля, що міг туди доступити.
— Та й прийшов там, де уже було Олексове посидінє. Дивитси, а то заперта скала. То си відомкло перед ним, бо мав зело.
Прийшов там до тих склепів і дойшов аж до середини. А там… Одежа, зброя, кітли з грішми — усєчіна… Та видів він там штири бочки грошей, понакривані восковими кружками. І дванаціт рушниц на клинках ше висіло. Одежа ше йкас мудрецька — лиш шо усьо уже струпіхло. На то подуй — то й розлетитси.
Він набрав повен наголовник грошей самих золотих, а сам собі думає: "Господи… Піду д'хаті по товариша, та заберемо усе, що ту є".
Ого… Прийшов відтак, але пропало. Не міг уже потрапити на то місце.
А другі оповідають, що він не ходив за товаришами, а просто виніс гроші надвір, поклав.
— Вертатиси шє — так шо ж, як на другий раз уже не міг туди дійти.
Така ж пригода, повідають, трапилася ще й з одним стрільцем. Він зайшов був під Довбушенку, дивиться, а там плита в однім місці відтає. "Ано–ко я відваджу, — гадає. — Шо там є".
Дивитси, а то є печера. Увійшов він туда — а там повно збруї усєкої, одежі, грошей — усєкого багацтва.
Так роздививси він, є шо брати на дев'єтеро коней.
Він роздививси добре усюди, а видтак скєгнув із себе, не дивуйте, гатки і набрав грошей, шо лиш міг, та й пішов д'хаті.
На другий день вернувся той стрілец з дев'єтьма кіньми й з людьми, шукає тої комори — ого! Пропало! І сліду не було…
Як бачите, трудно використати оті багатства. Тим більше, що точно не відомо, де шукати, — гора велика.
Дехто точніше вказував місце, де треба шукати оту комору, а власне в Яршиці.
— Раз єкос ци би з Дилятина, ци звідки йшов Довбуш суди ґруньми і тут, на Яршиці, посів го день, так що не міг у село доступити уже.
То він казав на тім місці, таки на Яршиці, пробрати плити і висипав там дванаціт терхів, то є дваціт штири бербениці грошей… Та й потому загиб у Космачі, та й уже не знав ніхто, у котрім то місці ті маєтки.
Жінка Петра Онуфрака, потомна отого війта, що погнав на Довбуша волоську хоругов, твердо казала, що вона знає, що тут, у Яршиці, є Довбушеві скарби.
— Я ще гітваком туди скотарила та й вигіла раз знак, де ті гроші є. Був там камінь, оброслий дуже файним мохом. Я тот мох іздоймила — так гейби верету піднєти, так тот мох. І вигіла–сми хрест на тім камені вібитий… Та коли–бо то уже бирше не могла сходити на то місце і так обстало і понині.
Словом, гроші є, і багато. І не на самій Довбушенці, по всіх горах понакладав їх Довбуш.
— Люди знаходили там, лиш усе гасило шос світло. Або в Гадьовім лісі. Дед–де! Аж у Ліськім повіті. Аж туди прийшла слава про Довбуша, й там десь під бучком під кривим і під ялицею закопав він гроші. Пасли там пастухи, то знайшли і бучка, і ялицю, але не копав ніхто, бо боялися… І на полонині Мокрині в долинах є Довбушева комора. Там, у скелі, є кагла, закурена, почорніла. В ту каглу все кидають каміння й слухають, чи летить. То там, кажуть, зимував Олекса багато зим. Ніби навіть млин був. Між іншим, кажуть, що є там "цілі могили рогів", бо то опришки стругали собі з рогів порохівниці. І от саме коло тих рогів мають бути й двері десь.
— Так шо ж, коли годі відшукати. Тоті тріски з тих рогів уже позаростали мохом. А шкода. Бо там є на шо подивитиси.
— Там є на столі вироблений діамантовий змій. Жертва. І тота жертва світе там водно єк день, так ніч…
— Ой га! Коби хотів посписувати усьо, шо за Довбуша говіркуют люди, — велико паперу, відай, тра було на тото.
Примітки
1
Маржина — худоба.
2
Вориння — огорожа.
3
Грунь — хребет, гори.
4
Плебанія — садиба священика.
5
Кутюга — собака.
6
Вогорє — говорить.
7
Латинські єпископи і духовенство (латин.).
8
Латинського обряду (латин.).
9
Вільне виконання свого грецького обряду (латин.).
10
Не перешкоджало добру королівства і католицької церкви в Польщі (латин.).
11
Скасувати (латин.).
12
Єсьмо однакові діти одної матері — католицької церкви (латин.).
13
Даючи перевагу латинникам (латин.).
14
Грецько–уніатський обряд… утискувати…від Бога дану поразку… (латин.)
15
Нема Русі (України), тільки Польща і Москва (Росія) (пол.).
16
Зазнаємо утисків з боку католиків (латин.).
17
Допомоги від переслідування (латин.).
18
Апрегендованих — виправданих.
19
Віхтунок — частування.
20
Бербениця — діжечка.
21
…натерханий бесагами — навантажений дорожними мішками (саквами).
22
Якутки — наслідки (пол.).
23
Гідо — дід.
24
Гєдя — батько.
25
І так далі (латин.).
26
Знатна людина, королівська.
27
Вроджений, шляхетний (пол.).
28
Імпєт — натиск.
29
Куполами і куполочками (пол.).
30
Шпіхлір — амбар, комора.
31
Фестунок — замок, фортеця.
32
Порєкло — прізвище, ім'я.
33
Ровта — рота, ватага.
34
Сокотитися — стерегтися.
35
Рабувати — грабувати.
36
Обиздритися — озирнутися.
37
Угри — угорці.
38
Гляба — неможливо, даремно, важко.
39
Сигла — смерека; густий смерековий ліс.
40
Лудіння — одяг.
41
Гілевшина — розподіл.
42
Крискени — християни.
43
Кечіри (кичери) — гори.
44
44 Сировиця — солона вода.
45
Флоєра — сопілка.
46
Пизма — гнів.
47
Тимунь — тому.
48
Трафелоси — траплялося.
49
Тарниця — сідло.
50
Жєрєп — порода гірської сосни.
51
Курмей — мотузка.
52
Буччя — паліччя.
53
Головиця — джерело.
54
Відвічальний — відповідальний.
55
"Калєчают мрєчи" — стоять тумани.
56
Ботей — отара.
57
Мішєнник — ґазда, який віддає вівці на випас.
58
Домарєт — господарі, які живуть вдома.
59
Фол — опалі голки хвойних дерев.
60
Чєгір — чагарник, зрубаний ліс.
61
Туршук — молоді дерева.
62
Бовчар — пастух рогатої худоби.
63
Віблєк — колода.
64
Оструб — дерев'яна стіна будинку.
65
Будз — головка овечого сиру.
66
Путина — посуд для молока.
67
Реваш — рахунок удоїв, зарубаних на дереві.
68
Криївка — схованка.
69
Це був батько поета Францішека Карпінського. (Прим. авт.)
70
Дійсна фраза, сказана Довбушем, коли він прийшов до пана Злотніцького 4 мая 1744 року. Збереглася відомість про цю всю подію в записках львівських бернардирів. (Прим, авт.)
71
Автентична фраза. Усю цю подію описав потім сам оцей "хлопчик", а пізніше поет Францішек Карпінський у своїй автобіографії. (Прим. авт.)
72
Пістинь — село між Коломиєю й Косовом. (Прим. авт.)
73
Автентичний факт; записано в польських судових протоколах. (Прим, авт.)
74
Серен — замерзлий сніг.
75
Бер — кладка, місток.
76
Історичний факт. (Прим. авт.)
77
Омкно — ніяково.