Через рожеву від сонця дорогу лягають упоперек тіні дерев, і здається тоді, що величезна драбина лежить на землі, ген простяглася з темними щаблями.
Потік круто завертає наліво. Дорога перейшла через воду–таки прямо, а потік уже далеко шумить ліворуч.
Але от що дивує пана полковника: таке велике село, оця Дідушкова Річка, а ні одної душі не побачив, он скільки вже проїхав. Мов вимерли люди. Баба тільки якась. Пан Пшелуський крикнув їй, а вона влипла у вориння й тільки показала рукою вперед.
От церква і горб, де обійстє Дідушки, хата в огорожі. На горбі й кругом чомусь повно людей, а ні хати, ні інших будинків нема, лиш стовпом дим.
XXVI
Вдарив коня острогами пан полковник і поскакав.
Одно величезне пожарище на місці Дідушкових будівель. Люди блукають по згарищу, щось витягують. Хлопець, Дідушків син, стоїть, плаче.
— Що таке?… Що це?…
Двадцять голосів одразу обізвалося. Довели до відома пана полковника, що се Довбушева робота.
— Не вийшов великов ротов, а самотретій си євив.
І в тоні, як говорилося оте "самотретій", чулася якась гордість. А от ти, мовляв, два роки дві сотні за собою водиш, та нічого у тебе не виходить. Зрештою, це, може, тільки так панові здавалося.
— Давно?
— Сночі.
— Ну, як сночі, то вже гнатися пізно.
Стоїть пан Пшелуський, і різні почуття ворушать його душу. З одного боку, досадно і стидно, що от знов під самим носом Довбуш зробив що хотів, а ти приїздиш лише на згарище, в пустий слід, як і завжди. А з другого — таки приємно було почувати, що Довбуш уже з одним розправився.
— Це ж він головний стовп повалив. Що ті без Дідушки?
Зліз з коня, пустив людей вільно, а сам почав робити допрос. Велів скликати наймитів.
— Ти як ся називаєш?
— Волошук… Семен Волощук…
— Тутешній?
— Ні… Я з Лючі… ніби з–під Сиготу… То на Угорщині, проше пана…
— А як же ти тут опинився?
— У нас голод, то я пішов суда шукати роботи.
— А може, опришків шукати?
— Ні… Боже борони… у Косові на торзі здибав вуйка… Кіндераш си називає… то мій вуйко з–за гір. А він уже кілька рік служив у Дідушки. То він і мені сказав. "То, — каже, — ґазда великий, у него отари, наймитів лиш давай…" То я й прийшов суда і наймивси…
— Давно?
— Два тижні тому.
Пшелуський звертався до оточення:
— Правду він каже?
— Все правду. Все так…
— То ти був тут, як Довбуш нападав твого ґазду?
— Ає, ає… Тут, тут…
— Як же це вийшло? Тільки кажи правду, а то знаєш мене.
— Та ми доїли саме вівці під вечір. І Йван цес (показав на хлопця, Дідушкового сина) теж із нами був, помагав доїти. Дивимоси — пробігає йкийс леґінь. Ми перестали доїти, дивимоси, шо буде далі. А він крикнув на нас: "Лишєйте молоко з дійничками та йгіт ід'хаті!" А Робчук тогди…
— Який Робчук?
— А цес, Павло. А йди суда. Пан кличют.
Із товпи виступив один.
— Ти Робчук?
— Я.
— Ти теж служив у Дідушки?
— Ає. Був–сми старшим при наймитах.
— Ти теж усе бачив?
— Ає… Вигів–сми усе.
— То кажи ти.
— А що маю казати? Прєтав–сми набіл, єк тот надбіг. "Лишєйте, — кае, — молоко…" Я му кау: "Єк же то, лишєти? Можут пси надбігти, самі вівці обернут, — то, — кау, — так не йде…" А він тогди, опришок тот, вдарив мене бартков, оту–о. Я му кау: "Шо б'єш? Я лиш си наймит. А то син Дідушки", — і показав на Івана. А він тогди, опришок, до Івана. Узєв го за потилицю й питаєтси: "А де твій гєдя?" А тот тогди лиш: "Не знаю. Ци у Кутах, ци на селі". А опришок тогди люто: "Шо брешеш? Гадаш — не знаю? Я від рання на вас чатую". І вдарив хлопцє балтов по голові. Хлопец упав. Я вже гадав, що неживий. А опришок тогди до нас: "Єк, кажу вам, д'хаті йдіт. А не мете йти, й вам таке буде, єк цему хлопцеві". Шо ми мали гієти? Ішли ми д'хаті. А в хаті він звелів нам усім лізти під лавицю.
— І ви лізли? — вирвалося у когось із товпи.
— А шо робити, єк у него і пістолі, і рушниця, і балта, а у нас і прута в руках нема.
— А де ж справді був Дідушка? Невже в Кутах?
— Нє. То хлопец лиш так ісказав. Ґазда був на варті. Вівці там стригли, то він коло того.
— А як же Довбуш його знайшов? Ви сказали, де він?
— Ні. Ми не говорили. Бігла дівка, а опришок переймав, ударив раз у лице, то вна й сказала. Аж ту і сам Довбуш прийшов ішє з одним опришком. Чорний такий, низький. А тот перший білєвий, молоденький. Довбуш посилає того білєво–го: "Іди скажи Дідушці, най ідет ід'хаті. Пан, скажи, йкийс приїхав". Тот білєвий побіг, а Довбуш із тим чорним пішли д'хаті.
— А хто був там, коло Дідушки?
— Та були наші наймити. Отцес Марко був.
— Ну, тепер ти кажи. Я хочу знати все від очевидців.
— Та й що… Прибіг тот білєвий ід'нам. Каже ґазді: "Іди, — кае, — до пана, твій пан приїхав із Кутів". А ґазда тогди: "А йди собі. Або мені пан дивний? Не маю чєсу". — "Та–бо йди. Казав — конче…" — "А ти, панський наймитчуку, ше меш мені тут… Забирайси гет із своїм паном, бо кутюгами му травити". А опришок тогди вдарив ґазду плясом сокири по голові. Але ґазда були моцні, то не впали, лиш таки до опришка. Узєли го попід сили, а на мене кричют: "Не дай мене". Я підбіг до опришка та й ухопивси за ліву руку, а він мені балтов по голові. О, знак, — і нахилив голову, показуючи велику ґулю. Сам гигикав при тім, наче йому було весело, що таку здоровенну ґулю заробив.
— І що ж тоді?
— Укік–сми…
— Добре. Тепер ти, Робчуку, кажи.
— Та й шо? Привів тот білєвий ґазду д'хаті, а Довбуш тогди: "Ага, пане Діду! І ти тут. А я ті не присилав на знак чепелика, аби ти мені дав терх сиру? А ти не дав та шє казав, шо мою голов даш до Станіслава?" І вдарив балтов у груди, аж ґазда застогнав. "Пізнаєш мене, Олексу? На, рубай мою голов! Обіцєв–єс повен наголовник червоних, аби мене йми–ли. А от я тебе скорше ймив…" і вдарив другий раз так дуже, що ґазда впав і сконав… Опришок, отой чорний, припав із пістолем, хтів шє стрілити, але Довбуш не звелів: "Не тра гуку робити".
А тут білєвий тот веде сина Дідушкового та й цего Андрія із жінков. Довбуш завидів сина.
"Ано–ко з'єжіт їх двох, гєдю із сином, плечима". Іван плаче, бо гадає — смерк. Але опришки поклали го на землю й з'єзали з гєдем. Довбуш тогда узєв за посторонки однов руков, піднєв їх обох високо, трусит там ними угорі й кае: "Отак в'єже Довбущук, пане Діду".
Та й шворкнув відтак ід'землі.
Пшелуський зробив великі очі.
— Підняв таку тушу, як Дідушка, однією рукою? Із сином?
— Ає… Бігме Боже… Самий–сми вигів. Та й оці всі вигіли.
Наймити загули, що справді так було. Пшелуський тільки хитав головою.
— А як же він кинув їх, батька із сином, на землю, а син живий зостався?
— Бо він, проше пана, попав на зверхє, Іван ніби. А коби успід — і мокрого би си не лишило. А так лиш линви пукли та й устав він із гєді, ніц му си не стало. Тогди Довбуш до него, до Івана: "Де ваші коні? Мені тра пару коней". А Іван кае: "Не знаю… Дес, видев, у царинках". Тогди Довбуш до цего Андрія: "Іди за кіньми". А цес Андрій: "Я, — кае, — мельник, а не слуга". — "О, йкий ти великий пан", — так сказав Довбуш та вдарив Андрія балтов, аж тот упав. Андріїха скричєла, а чорний опришок її балтов, аж і вна впала. Потому до нас — і до мене, й до цего Семена: "Вилазіт з–під лавиці та йгіт по коні".
Ми побігли по коні, але таки–сми направду не знали, де коні, та ходимо царинками, шукаємо.
А Довбуш тим чєсом велів палити домівство. Виходячи з хати, заковтав бартков по лавиці й ізрик до всіх наймитів: "Чюєте! Абе–сте за мнов не гонили. Та й не кажіт нікому, що я був…"
Опришки вже підпалили хату, пішли палити стайню — аж там коні. Довбуш узєв пару коней, велів Дідушковому синові йти за собов.
Пшелуський підманив до себе хлопця.
— То тебе Довбуш узяв із собою?
— Ає…
— Ну. А потім?
— А витак пустив… "Вертай, — кае, — ід'хаті. Та як будеш, — кае, — отаманом, то абе–с за мнов не гонив".
Пшелуський звертався до наймитів.
— А на тих коней Олекса клав здобич? Гроші, одежу — усе? Клав?
Всі слуги підтвердили, що не брав Довбуш ні одної тріски. Здвигнув пан Пшелуський плечима і не міг зрозуміти.
XXVII
Олекса бистрим маршем ішов до Ясеня. Йому здавалося, що тепер, коли все вияснилося, коли від подорожі відділяє всього кілька днів, Єлена, мабуть, опритомніла й буде тою самою, якою була давніше.
(Продовження на наступній сторінці)