І повів рукою довкола себе, а між пальцями йому переливався срібний потік ароматного повітря. Прозоре, напоєне смолами цілющими, випарами найздоровших трав, воно лилося з оцих вершин, з небес, підіймалося з землі й роздувало груди, а вони просили: "Ще… ще такого нектару… завжди… до кінця життя…"
І Михайло зрозумів цей жест Довбуша краще всіх його слів.
— Так… Ну… спасибі тобі, пане отамане, за все твоє добро. Прости мені, може, чим тебе вразив. Я піду звідси на Волощину. Не пішов тоді з Верланом — може би, тепер хазяїном уже був… А може, й знайду там Верлана, якщо живий, або ще наших хлопців яких. А може, наберу собі козаків там таких що ну! І приведу. Отоді ми покажемо панам.
Тричі поцілувалися на прощання — пішов собі Михайло, затягнувши:
Ой гай, мати, ой гай, мати,
Ой гай зелененький,
Від'їжджає з України
Козак молоденький…
Довго дивився услід Олекса, і наскільки вже міцна була людина, а дві сльози покотилися з очей. Чи за Михайлом, чи за всім своїм минулим?
XXII
Олекса повернув на Ясінь, а Павло ніби на Ямну, але скоро скрутив у праву руку й подався на Путилів. Не близький то був світ, а що зробиш…
Сказав Олекса Єлені своє рішення. Думав, оживиться, заблищать очі, кинеться на шию з криком "Нарешті!" — а нічого того не було. Вислухала така само байдуже, як і всяку іншу вістку, аж Олексі й дивно, й неприємно стало. "Я для тебе он яку жертву приношу, а ти…"
Потім подумав, жінка ж хвора. Нехай видужає — тоді буде вміти й говорити, і радуватися, і все.
Попрощався, казав приготовлятися поволі і пішов собі.
Коли Олекса прийшов до Криворівні, Баюрак з волохами бавили там уже три дні.
— Єк же тобі гостилоси? — питав Олекса.
— Єт… Аж нієк… Ховав–смиси через цілий чєс, не показувавсмиси нікому. Навіть у церкві не був — боєвси. Волоска ота хоругов клєта вєшталаси околицев. А Михайло де?
— Пішов на Волошшіну…
Баюрак свиснув.
— Ой га! Розсипаєтси наше товариство.
Осівся Довбуш у старого Мечівника. Се був давній приятель Олекси, порядний ґазда, сам би ніколи не пішов в опришки, але цінив Довбуша власне за ідейний напрямок його опришківства.
Так–от від цього Мечівника довідався Олекса таких новин, які одразу змінили усі його плани на найближче будуче.
Почалося з того, що Мечівничка розплакалася.
— Так знаєте, пане втамане, шо моя дочка була в Космачі за отим Дзвінчуком Стефаном.
— Знаю. Але ж бо вона вмерла.
— А вмерла, прошу пана юнація… А я йшла до Штефана, аби він віно віддав, шо за дочков узєв. А він віддав дурничку, а пару волів та й корову задержєв. "Я, — кае, — гудував твою дочку та й кошт на ню клав…" Та й шо мені тепер робити, я й не знаю… Може би, ви му, пане юнацій, загрозили, ци єк… Бо він і на вас лихо говорив.
— Чкай, жінко, — перебиває старий. — Шо там він ті говорив, то пусте, а от ігім, Оле, набік трошки — я шос єнче ті скау.
І сказав таке, від чого закипіла кров у жилах Олекси.
— У Космачі був храм. І зійшлиси у Дзвінчука, ніби у цего мого зєтя, Мочернак микуличинський і Дідушка з Річки. Та й зкєв бесіду за тебе Мочернак. Вогорив, шо крайна пора тебе вбити, шо ні смолєки, ні пушкарі ніц не зроб'ют, докив не озмутси за цес справі самі гуцули. "Вни, — кае, — усі тоти полковники — шо вни знают? Ніц вони не знают. Треба гуцулів. Я самий наберу людей". — "А я гроші дам", — кае Дідушка. "А я й людей дам, і гроші дам, і самий тих людей поведу", — обзиваєси Дзвінчук. Вни си здивували з тої бесіди, бо звідки у него можут бути гроші? Не такий вже він маєтний. Дідушка, Мочернак — таки–то багачі. Шо супроти них Дзвінчук? Жєба. А й він туда лапу простєгат.
Засміялиси Дідушка з Мочернаком нібито з жєрту, а Дзвінчук: "Ой не смійтеси, ґазди, лиш слухайте, шо вам іскажу".
І оповів їм справді таке, що мусили мати перед Штефаном респект.
Приходить до хати Дзвінчука сам губернатор яблонівський пан Колендовський й зачинає таку розмову, що от ми всі добре зрозуміли, що ніякі полковники Довбуша не піймають, доки за це діло не візьмуться гуцули.
І пан Колендовський запропонував Дзвінчукові взяти на себе організацію відділу з гуцулів.
— Їм буде платитися щоднини, а коли зловлять Довбуша — кожний дістане добру нагороду. А тобі, якщо ти станеш на чолі, буде ще й осібна нагорода. Така, якої ніхто з гуцулів не має. Я вже балакав з ясновельможним паном воєводою новгородським Йосифом Яблоновським, і він сказав — слухай, що звільнить і тебе, і всіх твоїх потомків від усяких податків, від усяких данин по вік вічний. Розумієш? Скільки не будеш жити сам, жінка твоя, діти й дітей діти — ніхто нічого не буде платити, не буде знати панщини, податків. Воістину королівська нагорода…
Це спокусило Штефана, й він дав згоду. Колендовський обіцяв незабаром виплатити значну суму, а поки що радив підшукати людей.
І от трапляється, що два сильних чоловіка, перші багачі краю, теж беруться помогти справі. Дзвінчук одразу зрозумів, що при такій оказії добре можна поживитися з усіх боків, тому заявив охоту приступити до спілки.
Мочернак і Дідушка пообіцяли зі свого боку грошову допомогу, а також участь у зборі людей. І все це було запито добрим могоричем.
Отаке оповів Мечівник Олексі.
Закипіла кров у Довбуша.
— Нехай лєхи настают на наше жикє — ну то вже… Але свої, свої… Я їх не займав, багачів. Я не ходив на їх маєтки, не брав їх вівці. Просив–сми йкос у Дідушки дурничку — терх сиру, а він і того не дав. Та я би міг, ідучи з леґінями мимо, увесь сир у него забрати, усі вівці, корови, усе його майно і саме жикє навіть… Ні… Погано я робив. Не треба було милувати таких… Треба було їх бити, єк гадє.
І чим більше Олекса думав, тим запекліше ворушилася у нього лють на Дідушку, Мочернака і Дзвінчука. Ще якби ця вістка прийшла в якийсь інший час, може би, поставився до того Олекса інакше. Але тепер, коли все руйнувалося, коли життя переділялося по половині й перша половина відкидалася як неудачна, а друга ще невідомо яка буде — в цей момент відчути удар у спину було особливо трудно.
Але й це були ще не всі новини. Пани оголосили ціну за голову Довбуша.
— Лиш добре не чюв–сми кіко. За живого ніби тисєча левів, а за мертвого шос менче. То тепер корчмарі уфатилиси та й будуть увихатиси. Не дуже довіруй, з ким маєш діло.
У Довбуша серед корчмарів були деякі свої контрагенти, скупщики, наводчики. В освітленні Мечівника тепер треба було з усім цим народом поводитися обережніше.
Але й це ще не всі були новини.
— Весна, ади. Пани знают, шо опришки си сходе навесні та й… Чюв–сми, — каже Мечівник, — шо ніби у кождому селі патрулі будут… Єк день, так ніч ходити. Вже по єнчих селах є, видев, і у нас скоро заведут… А найперше, мабуть, у Жєб'ю, бо то така вже дорога… Ти єк ішов, шє не було?
— Не йшов–сми селом, — понуро відповідав Олекса.
— Ає… Шос на вас пани взлостилиси дуже. Знишшіти хтє. Майси на увазі, Оле. Вни вже поставили чертаки по долах, де є ніби пан футкий ци віт. Он у Спасі на Таборищі є чертак, у Зеленици Онуфрак віт поставив чертак на Фешковім городі, над водов. Але му того мало — будує касарні йкіс муровані. Самий вигів–сми. На Валех проти зажонду, трохи повисше. Там має бути ніби восько ціле. А то все проти тебе, Оле. Сокотиси, ой, сокотиси. Перечкай де.
— Я на полонини піду…
— А шо маєш там робити, коли овец ше нема. Шо маєш їсти?
— Приховав–сми там у їнному місци бербеницу бриндзи та й бочівочку горівки, а муку тут озму.
В ту ж ніч закомандував іти на полонини. Волощуки було підняли голос, що на полонини тепер іти безрозсудно, але Олекса так гримнув на них, що вони одразу притихли. Бурчали там щось собі під ніс по–своєму, але пішли.
XXIII
Олекса пішов на Жаб'є. Постанова про патрулі, видно, є, але поки влада розколишеться та поки всі оті полковники доп'ють чарку, то можна буде проховзнути на полонини найближчою дорогою.
Іти було мокро, брудно. Земля розтала, і вулиця, єдина вулиця села Жаб'я зробилася непрохідною. Опришки це відчували особливо. Бо гуцул тобі піде у постільцях своїх у сніг, у воду і буде бродити в ній залюбки, але місити постолами грязь він просто не може. Нога мусить бути легка, чоловік має не відчувати її, а тут налипає на ноги по цілому барилу, онучі заліплюються навіки, що їх потім і не одмиєш, і не одтріпаєш; чвиркає рідке болото й лягає плямами на многоцінне лудіння гуцульське, а це при тім психічнім почуттю, коли кожна пляма на кептарі сприймається як удар по серцю. Особливо жінки не люблять сеї пори. Та й чоловіки.
Тому йшли наші хлопці понуро. Ніс кожен свої безвідрадні думи, чвиркаючи по калюжах або лаючись сірчисто, коли нога попадала в невидиму калабаню.
Голосне чавкання шістьох пар ніг могло збудити всіх, а під собачий лай іти було би, ой, як погано. Кожний опришок це знав, і тому старався робити якнайменше шуму.
Олекса зупинився. Він нічого не говорив хлопцям про патрулі, щоб не викликати всяких непотрібних розмов, але можливість існування патруля й саме в Жаб'ю все ж була.
(Продовження на наступній сторінці)