І затремтіла трава на могилі, струсонули сльози–роси, сипнуло різнобарвним діамантом на скривавлену тисячу разів землю.
"Знаєш… нудно з тобою, сестро. Полечу краще. Он байрак. Давно там не був. Старий пугач чи живий ше? І квітки, що пестив я та голубив колись… мабуть, зів'яли давно… Ну, не біда. Нові наросли для мене. Буду їх цілувати, забиратись у саме сузір'я лепестків і там лоскотати та сміятись. Прощай!"
І зірвавсь — полетів, сумувать не схотів.
…З–за Дніпра із села луна гаєм гула… треті півні співали… Стрепенувся байрак…
Не такими словами, але чулося все те в розмовах козака Михайла, рисувалося в пов'язанні його фраз, підкреслювалося жестом, яким він ті слова супроводив.
— Як вийдеш на зорі… Росяно… Он далеко якісь дерева синіють… І чомусь так захочеться тобі співати… Бо воно отож неначе все співає. Ніби мовчить — а співає… Та як затягнеш і собі, голосом поведеш: "Ой зійди, зійди, зіронько та вечірняя…"
— І ото у вас усе рівнина?
— Усе рівнина. І день ідеш — степ, і два ідеш — степ, і три…
— Я бих умер.
— От тобі й маєш. Чого?…
— Бо то… Ту єк вийдеш на доли на йку днину, то вже така тебе туга здоймет за горами, шо біг би, усе кинув. Та ци мож таки рівнєти гори з рівнинов?… Таже в нас вийдеш на кечіру — кіко оком сєгнеш — усе гори… Мрєчі по них хогє… овечки–белечки писані ботеї… Маржина пасетси… трембіту чюти… потік шумит… А повітрє йке, оздух ніби… Ой таки нема у світі краю понад наш…
Так і не могли ніколи погодитися.
Оповідав Михайло про звичаї свого краю, так відмінні від тутешніх, про святочні обходи, обряди… Все це було таке нове, таке цікаве для хлопців. І про гайдамацтво оповідав, бо таки воно найбільше цікавило леґінів.
Коли Михайло сказав якось, що на Вкраїні до гайдамацьких загонів пристає часом і шляхта — се викликало щире здивування.
— Єк? Пани ніби?
— Та які там пани! Дрібна шляхта, чиншова. Ще такі гайдамаки з них виходили, що ну!
— У нас такого і не видано, і не чювано.
Зате коли траплялося щось аналогічне — невимовно раділи. От, скажім, оповідає Михайло, як село підтримує гайдамаків.
— Ідемо, потомилися. Село. Слава тобі Господи! Заходимо у першу ж хату — дайте харчів. "Беріть". Ніколи не сказав ніхто, що нема або як. Надають і борошна, і пшона, і риби сушеної. А часом і сам війт іде по хатах збирати харчі для нас.
— І у нас так бувало, — радісно підхоплюють опришки.
— І таке бувало, що підходимо до села, а звідти вже несуть і їсти, й пити, чого тобі завгодно. Потім іще просять у село на могорич.
— Коли поблизу є польське військо — неодмінно дадуть знати. Неодмінно. Раз ми переховалися від ляхів серед села, прямо–таки серед села. Болото там було й заросло очеретом — так ми туди. Кругом нас ляхи бігають, шукають, питають, куди ми пішли. "Он, — кажуть, — у ліс пішли, а де далі — ми не знаємо".
— І у нас так. Люде приховуют, ади.
— О, без села ми б нічого не зробили. Село тільки нас і держало, не дивлячись на те, що регіментар розіслав універсала до всіх міст, містечок і сіл, лякаючи смертю та руїною всіх, хто помагатиме гайдамакам.
Олекса розреготався:
— Се так і у нас. Отож і на наші села пустив таке пан гетьман коронний, а наші люде, проте, не боєтси та й оннаково з нами тримают.
Всі почали сміятися, як діти, приточуючи приклади того, як селяни дурили ляхів, ховаючи опришків.
Так у роботі, балачках, споминах, музиці, співах гарно й непомітно сходили дні пізньої осені.
XIX
Але як прийшла справжня зима, коли вже овець ніде було пасти, сніги бездонні замели єдиний вихід із дебри, отже, зробили непотрібним навіть труд вартування — поволі–поволі нуда почала прокрадатися до гурту. Як не старався Олекса затрудняти хлопців роботами, забирати у них найбільше часу, але кількість енергії, молодої сили все перевищувала й нікуди було її дівати.
Багато помагав Довбушеві Михайло. Він усе щось вигадає. От почав учити хлопців колядки "Видить Бог, видить Творець, що мир погибає". Щоб на Різдво заколядувати.
— Один раз по–вашому, а один раз по–нашому.
Та що ж… Мотив то ще якось вивчили гуцули, а вже другими голосами, держати бас — ніяка сила. Бився, бився Михайло, та так і дав спокій. Не можуть, ну то не можуть. Ні підголоска взяти, ні басувати.
— Чи вам медвідь на вухо наступив, чи чого ви такі нетямущі? У нас зійдуться троє — і яку–небудь пісню заспівають на три голоси. А зійдуться четверо — на чотири.
Дивується Михайло і не може зрозуміти. Тим більше, що як затягне гуцулія своєї "Ой, забарився місєц у крузі", та з усякими завитушками, прикрасами, та під флояру — красота. Заслухається Михайло. Дивує його, що і в один голос — а красиво!
"Ду–ду–ду, ду–ду–ду!" — а гарно.
Просяться часом леґіні, щоб пустив Олекса до села.
— Хуч на два дні. Ади, засерековатіло та й серенами[74] мож переконатиси, шо не пізначно.
Але Олекса невмолимий і не пускає нікого.
— За полонину не знаєш. За дорогу не знаєш. Ту серен — а на полонині шо? Та й серен може си провалити, а доброму слідцеві вистачит од єн раз покмітити слід — і вже.
Але от почулося дихання весни. Десь вона, може, вже й прийшла, молода красуня, махнула осяйними своїми шатами, а від того помаху полізла трава з землі, налилися бруньки на дереві, поворушила хвостом головатиця під каменем.
Але тут, у занесеній снігом щілині, нічого того не було видко. Тільки ніздрями чув гуцул, шо весна, ади… Вийде леґіник на обтоптаний зі снігу пляц, стане, потягне в себе повітря й скаже замріяно:
— О… таки вже весна, браччики…
Скоріше би, скоріше. Вже й запаси кінчаються, вже забили останню вівцю. Довго її жаліли. Втішна така, ласкава вдалася: кулешку з рук брала, до кожного на посвист бігла.
Нетерпеливість заволодівала леґінями. Василь Баюрак згадує свою любаску — жінку Юрка Бобрука із Жаб'я — яка вона солодка та пишна. Орфенюк заявив, що як тільки його випустять звідси — одразу ж він летить до Путилова, а там є красавиця одна.
— Тіло таке біле, браччики, єк будз.
Та як почнуть один перед одним вихваляти красу й жагучість своїх любасок, то так роздразняться, що на стіну бих ліз…
І все ж додержав Олекса у карності ватагу аж до Живного понеділка. А у понеділок устали всі рано, вислухали наказ. Властиво, се було розподілення зарані: Баюрак іде до Дори, до свого батька, і бере з собою трьох волохів, обіцяючи їм гарну гостину; Олекса з Павлом і Михайлом ідуть насамперед до Стогу, куди має Головач привести нових хлопців. Там вибереться кращих, дано буде їм інструкції, а потім Павло собі йде до матері (се він так казав, що до матері, а сам думав про Путилів), а Олекса з Михайлом до Ясеня.
За тиждень по Великодню мали всі зійтися в Криворівні й шукати один одного. Бо там було де зупинитися. Брати Федір та Тимко Хазюки — це такі, що дивним дивом ще сидять дома, коли їм би давно опришкувата. Гєлета, Мечівник, Процюк Василь — то все свої люди.
На тім і стало. Обережно вибралися із своєї криївки. Добре приховали вхід до щілини, вкрили: може, ще здасться.
Весело було йти після довгої зимової бездіяльності й хатньої задухи. Хотілося бігти — щоб розправити мускули ніг; хотілося кричати — щоб розправити легені; хотілося боротись — щоб почути силочку в усіх суставочках; хотілося… та мало чого хіба хотілося хлопцям…
Ще таки добра зима була на полонинах, де–не–де зійшов сніг і жовто бурилися плями торішньої трави. Орфенюк збіжить на таку тверду, без снігового покриву, пляму й потанцює на ній, сам собі підсвистуючи. Він наймолодший і найживіший.
Стрибають гуцули з каменя на камінь, як сарни; Михайло скаче, як ведмідь. Він уже виглядає майже як гуцул: з одежі нічого не зосталося степового, вбрав гачі, кептар, сардак. Тільки шапку носив іще козацьку, смушеву. Але не міг після кованих чобіт звикнути до гуцульських постолів, не міг вивчити тої гуцульської ходи, що як іде горами гуцул, то аж наче й землі не торкається.
А Довбуш невтомний. Призбиралося силочки, весна трохи розсіяла сумніви, бо в повітрі пахло трин–травою, і все здавалося одолимим.
— Ой га! Зберу хлопців п'єдесєк, та й шо ми хто зробит? Най і сам коронний іде — будемо вигіти, хто подужає — ци лєцке восько, ци гуцульський топір.
І ще, і ще наддає бистроти ході. Ледве встигає за ним Орфенюк, далеко одстав Михайло.
XX
От уже й Стіг видно. Величезний, голий, підіймається, як свічник якийсь, серед найдикіших гір на границі трьох держав: Угорщини, Волощини й Польщі. Дикий, відосібнений стоїть, незмінно і віками…
Дійсно найкраще місце для зборів. А от виказала якась біда Пшелуському. Якби знати, хто прислужився, то по крапелиночці би кров цідив із зрадника.
І вдарила Олексі думка: був же тут Пшелуський раз — чому би йому не прийти і вдруге? Правда, якщо виставити добру варту, то воно таки не страшно: завжди можна помітити прихід ворога — вдень і вночі.
(Продовження на наступній сторінці)