На Угорщині знаходити людей було легше — там показні сторони опришківського життя не затьмарювалися нічною небезпекою, і хлопців приманювали здобичі. От хоч би Тодор. Се був наймит у того Регника з Будищ. Власне за його поміччю поміщик мав зносини з Довбушем. То от сей Тодор таскав–таскав панові награбоване добро, а сам як був обдертий, так і зостався. Несе які–небудь дорогі матерії, а сам у сорочці–мазанці. І чоловікові набридло нарешті. Чого я буду вічно таскати добро у панську кишеню, а не в свою? І я такий же добрий, як і всякий інший. І приєднався до ватаги Довбуша.
Так само Іван із села Валені, Аналія із села Серби — служив там у пана Думби. І ще і ще угорські хлопці — а з Галичини вже майже нікого. А хто і є з гуцулів, то більше все з того ж Ясеня. Крицєків пристав — буйний, задерикуватий хлопець, особливо неможливий у хмелю. Василь Баюрак пристав. Він родом із Дори. Ото Ямна, Зелене, Микуличин, Дора — то все були добра коротницького старости Цетнера, найбільшого дідича у горах. Села ці багато давали опришків — от і цього Баюрака.
Він служив у Ясені у багатого ґазди Семена Пранничука. Пас йому овець, коли раз завітав до тої полонини Довбуш із своїми хлопцями. Двадцять душ у повній зброї йдуть неспішно на колибу.
Не новина було бачити Василеві опришків. Особливо в Ясені, де тепер що не хата, то опришок або тісно з ними зв'язаний, як–от Вашук, Бойки — та мало інших?
Тож не злякався Василь, коли побачив ватагу. А може, тільки й чекав такого випадку — хто його знає…
А тим часом один опришок ловить одного барана, другий другого. Велять спорожнити дзерівний котел, вішають його на берфелу. В котлі варять юшку з одного барана. Коли зварилася, виїли юшку й м'ясо поїли, а другого барана зварили й м'ясо побрали в бордюки й тайстри. Взяли ще на дорогу п'ять будзів.
Василь мовчав–мовчав, а потім і каже:
— А шо му ґазді говорити?
— Скажеш, шо був Довбуш та й забрав вівці.
— Не повірит.
— Ну то тікай з нами.
Довбуш має один план, а хлопців малувато. Але Баюрак не може ж так кинути скотину, тому питає:
— А з худобов?
— Дамо знати на сусіцьку полонину, аби прийшли та й заватагували.
Раз худоба не зостанеться без пригляду, Василь згоден. Ночували в лісі. Полягали хлопці довкола вогню.
Погляне–погляне Олекса по своїх леґінях — все чужі обличчя. Нема вже й одного з тих, що слухали Кралевича, як він оповідав про гайдамаків. Нема вже тих, хто хоч іноді, хоч краєм розумів, що не варто бути самим тільки розбійником, що ми малі люди, але й перед ними можуть стояти великі завдання. А це все народ — аби поживитися, попити, погуляти. Що з такими зробиш, та й чи варто щось робити?
Кінчати… треба кінчати… Може, згодом, як поволі, не спішачи наберу людей таких, як сам схочу. А тепер — треба перепочити. Вісім літ без віддиху — це багато. Та й часи не по тому: смоляки, хоругви насідають. Час, таки справді час трохи припинити, щезнути з очей влади. І Єлена, може би, відхляла, бо ходить як нежива. Не може забути.
Але все ж перед тим треба дещо покінчити. Та й відходити так скромно теж не хотілося би. Вже як відходити, то з грюкотом, з блиском. Щось таке витіяти, щоб пани довго пам'ятали Довбуша. Що се буде, Олекса ще не знає, але щось надумає.
А поки що діло теж непогане. Прийшли селяни з–під Богородчан, скаржилися на свою пані, що погано з людьми обходиться. Просили допомогти.
Олекса давно вже не бачив у себе таких послів, тому з радістю згодився й закомандував похід на Богородчани.
XV
Штефан Онуфрак просить, аби шлях взяти на Зелену, бо він хоче побувати у батька.
Олекса слухає — а думки, негарні думки вертяться в голові.
Мало хіба хлопців просяться часом побувати у батька–матері. Се ж так природно й нікого не дивує. Але…
Але батько Штефана війт — і це ставить Штефана в особливе становище. Він, Штефан, ніби, хлопець як хлопець: і б'ється добре, і товариський, а все щось не так, якось бокують від нього трохи товариші, не такий він чомусь, як усі інші. Ці настрої хлопців передаються й Олексі — й оце він слухає просьби Штефана, а сам думає: а що, як тут… зрада. І власне для того, щоб перевірити, дає згоду і шлях бере на Зелену. Під селом задержує ватагу, а Штефан іде до батька.
— Але дивиси, вертай борзо. Бо нам має зазорєти при Солотвині, — дає наказ Довбуш.
— Най, най. Я не буду си бавити.
Пішов Штефан. Серед хлопців розмови.
— А не знати би, ци добре втаман зробив, що пустив Штефана д'хаті?
— То так… усе може бути.
— Та ци вже й зрадник?
— Він може зрадити не хотічи. Гєдя запитат — де йдете? А він іскаже — от і готова зрада.
— А йк не скаже?
— Гєдя єнчий способ ізнайдет. Вже таки віт, шо не кажи.
— Уни хєтри, війти.
А якийсь віковічний наймит оприділяє точніше:
— Я бих ніколи не брав на опришки тотих багацьких синів. Він ідет ув опришки з жиру та й ци хотічи, ци не хотічи щохвиля може зрадити.
Так воно дійсно й вийшло. Штефан зрадив цілком не хотячи, а батько поробив з того потрібні висновки.
Дійсно вийшло все так по–особливому, кінці були так добре поховані, що ніхто нічого точно не міг сказати.
Штефан сам по собі був щирий хлопець і на зраду нездібний, але зрадив мимоволі, й сам навіть не помітив коли.
Він збирається йти. Батько намовляє зостатися відпочити. Штефан в простоті каже:
— Ой, не можу, гєдику, бо втаман казав, аби нам зазорєло при Солотвині.
Старий Онуфрак уже не затримував більше сина, але з одної сієї нещасливої фрази знав уже все. "Аби зазорєло при Солотвині" — що се означає? Ясно, що Довбуш іде на Богородчани, бо більше нікуди. Там дідичка каштелянова, дуже багата, здала все на управителя, а управитель люто поводиться з людьми.
І спокусив нечистий старого Онуфрака. Дати знати тій пані, що на неї готується напад, — можна сподіватися нагороди. Але зробити треба так, щоби Довбуш про те у жоден спосіб не додумався, бо інакше люта смерть і старому, й молодому.
В селі випадково знаходився чужий чоловік Семен Матлюк із Ляховець. Виряджати кого з гуцулів — ніхто не захоче, боячися помсти Довбуша. А от своєму захожому чоловікові боятися нічого: прийшов у село, коли схотів, і пішов, коли схотів.
Онуфрак знайшов можливість побачитись з тим Матлюком, оповів йому що треба. Матлюк згодився.
— Але дивиси, чоловіче! Йк–меш казати ті пані, звідки знаєш, то абис ісказав, хто тебе справив.
Матлюк обіцяє, а сам держить думку, що війт може й без нагороди обійтися, а краще буде задержати її для самого себе.
Іти треба кругової, щоб не наткнутися на опришків. Бо хоч вони ніби й нічого не можуть знати, але тот Довбуш, повідають, такий, що лиш сі подивить на чоловіка, а вже знає, йка в него гадка.
Все ж, очевидно, Матлюк прийшов раніше опришків, сказав, що треба, каштеляновій. Вона заахкала, заметушилася. То хоче виїздити сама, аби з душею, то каже збирати коштовності й взагалі все, цінніше. Слуги бігають, теж метушаться. Збирають коштовності: що у сундуки, а що у всякі свої сховки. В суєті пані каштелянова не помітить, що пропало, а бідному чоловікові здасться. А тут уже скоро темніти почне. Пані тікає. Замість коштовностей, забирає в суєті всякі дрібниці.
Про Семена Матлюка забуто; так він і пішов до своїх Ляховець без усякої нагороди.
А Довбуш тим часом іде. Штефан повернувся. Двадцятеро очей пронизало його, допитуючи, але хлопець такий, як і завжди, нічого за собою не чує й не підозріває, аби його підозрівали.
Зазоріло дійсно при Солотвині. Знайшли полянку в лісі й перебули на ній цілий день. Наступну ніч ішли до Богород–чан, а коли знову пересиджували день у лісі — наткнувся на них якийсь чоловік.
Наткнувся й так почав труситися, що аж дивно було дивитись. Ну, тіпається увесь чоловік, мов судороги йго зводять.
Його зв'язали. Питають, хто ти? Відповідає:
— Ссемен Мматлюк.
Питають звідки.
— Зз Ллєховец–вец…
Якби спитали, чи не ти часом доніс дідичці про наш прихід, мабуть, сказав би "я", бо не міг, не міг зараз говорити неправди.
На щастя, його не питали. Сказали тільки, що йому нічого не зроблять, а притримають для власної безпеки і потім пустять.
Давали йому їсти, але він не хотів і не переставав дрижати. Добре, що скоро прийшов вечір. Опришки бистрою ходою пішли на Богородчани й Матлюка взяли з собою.
Він прямо од розуму одходив — що буде, коли його отак приведуть до двору, а там скажуть: а–а, це той, що нашу дідичку попередив.
У Матлюка зуби цокали. Опришки дивувалися: що за боязка натура така. Вже сказали ж йому, щоб не боявся, а він…
А Семен думає власне про те, що кинеться зараз на коліна перед Довбушем і скаже все. За щире каяття, може, помилує отаман. А як виявиться все там, уже у дворі богородчанськім, то не минути лютих мук.
І чимближче підходили до Богородчан, тим яснішим ставало це рішення. Блискавицями пролітали в мозку всякі інші думки, одна дивніша другої, але ця — про потребу признатися — була над всі.
І коли опришки стали, а Довбуш звелів розв'язати чоловіка — Матлюк не зрозумів і з криком: "Я скажу… Я все скажу", — кинувся на коліна перед отаманом.
(Продовження на наступній сторінці)