— Він ото як об'явив себе полковником, як почали до нього сипатися люди, ой–ой… І мужики йдуть, і винники, і пасічники, дячки, і запорожці, й старі гайдамаки, котрі притихли були до слушного часу. Та що! Надворні міліції приходили. Волоські слободи. Та як двинув Верлан свою вармію — та так аж затрусив Польщею.
А потім він об'явив уже себе регіментарем, а коло нього були два полковники — Степан Скорич та Писаренко. Люди неабиякі. Скорич років тридцять служив ротмістром по різних надворних міліціях, а Писаренко був таки дійсно полковником уманських козаків.
Михайло не знав, що в кінці 1734 року Маніх узяв Ґданськ, де засів був Лещинський, конфедерація розпалася й конфедерати гурмами почали переходити на бік Августа, тобто з ворогів московського війська ставали його приятелями. А ставши приятелями, поміщики в першу чергу просили московське військо вгамувати повсталих селян — і московське військо вгамовувало. А Михайлові се було незрозуміло.
— Ну що ж… Верлан утік до Молдавії.
— І ви до Молдави? І ми, єк шо, туда…
— Гарний, кажуть, край. Я там іще не був. Бо ми за Верланом не пішли, а подалися в татарські степи. Та як почав туди, у степи, сунути народ, як почав — то знов нас призбиралося досить. Над одними начальником став Медвідь, а над другими — Грива.
Знов імена, що викликають в Олекси спомини. Значить, правда. Значить, нічого не вигадав єгомость…
— Медвідь, той як вийшов із степів, то зразу пішов на міста. Узяли ми Кралов, Чигирин — се такі міста, як ваша Коломия. Билися ми не раз і з коронними військами, але під Боровицею настигло нас велике військо й побило. Сам Медвідь, дуже зранений, утік. Сава його поранив, Чалий.
А Грива йшов Медведеві на поміч, та тільки спізнився. Грива — це був запорожець. Багато він лиха ляхам наробив, ой, бага–ато.
А із степів все сунуть, усе сунуть нові ватаги. Жила, Рудь, Іваниця, Харко–запорожець. І я до нього пристав. Узяли ми містечко Таращу, замок штурмом розбили.
І зійшлися всі шестеро отаманів під Паволочею. Замок там сильний. Але ми як вдарили на нього, то недовго й боровся. Містечко взяли, гендлярів побили, здобичі набрали на сто двадцять п'ять тисяч злотих.
У наших опришків аж голова крутилася від усіх цих масштабів.
Сотні, тисячі повстанців, завоювання великих міст, замків, стотисячні здобичі…
— Ми єк сто дукатів добудемо, то кажемо — ого! Велика здобич! Ато… Боже, Боже…
І зітхали зі скрухою. А Михайло чує себе великаном і ще збільшує масштаби.
— Е, це ще що? А от ми як почули, що багато шляхти й орендарів повтікало до Погребищ, се маєток Вишневецького, — то ми туди. День і ніч штурмували ми замок, аж нарешті взяли. Шляхту і купців вибили, а здобичі захопили більш як на чотириста тисяч злотих.
Опришки вже й не реагують — все одно цього й розумом навіть збагнути не можна.
— Погуляли ми так, погуляли собі осінь, а на зиму знову на степи. Зимували на Цибульнику. Усі гуртом. Більше тисячі душ.
Опришки — тільки рукою махне котрий. Куди нам до гайдамаків… У нас як збереться тридцять душ, то кажемо — і–і–і, велика ровта.
— Сидимо ми собі на Цибульнику, коли чуємо — налетіли на наш край татари. Ну, татари звісно… Б'ють, палять села, скотину забирають, людей у неволю тягнуть. І кажуть наші ватажки:
"Що ж це ми тут сидимо, а наш рідний край пустошать татари. Се не діло. Треба нам себе показати й своїх людей від татар відбити. Щоб знали нехристи, що ще не безборонна Україна".
Пішли ми під Переволочню татар бити. Думка така, що нас же тисяча душ — сила. А того й не знаємо, скільки ж тих татар. А вони ж нас, братику, як обсіли — Матінко Пречиста… Згинув і мій отаман Харко, згинув Іваниця, згинув Жила, а Рудь хоч і втік на Запоріжжя, то московський генерал звелів його арештувати, так і погиб нізащо у Глухові. А ми розбіглися хто куди попав. Я ще ходив там трохи…
— То вже й нема гайдамаків у вас там?
— Чому нема? Ого!.. Нас, як листу на дереві. Гнат Голий піднявся у Чорному лісі, взяв Звенигородку. Ото він же й Саву Чалого покарав, сукиного сина. І другі ватажки появилися, тільки я вже й імен їх не знаю. Чув тільки, що ото один Білилівку взяв, а другий Умань, а ще один блукався в околицях Гранова та Погребищ. Нашому роду нема переводу. Он Дрикса. Був отаманом старостинських козаків у Білій Церкві — і з усією своєю міліцією пішов у гайдамаки. А між Бугом, Дністром Биндас ходив. А отой іще все Чигиринське староство повоював, із коронним військом бився — та хіба усіх пригадаєш? У Торговиці душ п'ятсот зібралося гайдамаків. Рашків узяли, Тальне, Суботів, Животів…
— То й тепер є гайдамаки там у вас? Воюют?…
— Аякже. Гаркуша Кузьма добре воює. Невінчаний. Середа, Беркут… Вони ше під Гривою зачинали, а тепер по Київщині ходять. Тільки що ж?… Москва дуже приспіла. Поставила варти всюди та форпости, ловлять нашого брата, катують. Піймали й мене були, та якось Бог поміг мені втекти, й оце, бачте, опинився аж де? Хочу подивитися, як ви тут воюєте.
— Що ми?… Се у вас там є на що подивитиси…
XII
Багато цікавого, нового, і дивного, і навіть незрозумілого оповідав нашим хлопцям Михайло. Детально оповідав про способи організації українського гайдамацтва, про тактику нападів, про походи. Особливо любив оповідати про запорожців — мав до них велику пошану.
— Таки де запорожець візьметься на ватага, так таки там є діло. Я все запорожців вибирав. За те ж і не люблять їх ляхи — у–у, не люблять… Де тільки попадуть запорожця — зараз убивають. А воно ж хоч і запорожцям, а треба до Польщі: у кого рідня живе, кого військо пошле купувати харчі, хліб, горілку. А поляки тому й раді.
"Ти гайдамака", — каже. "Та помилуйте — який я гайдамака? Я запорожець. Я од коша присланий харчі купувати. Ось і бомаги".
А полякам того тільки й треба: раз од коша присланий, значить, гроші є. "Документи твої підроблені, а гроші ти награбив". Ну, що ти їм скажеш? І карають на смерть. У Немирові вісімнадцять душ повішано запорожців. А до Умані приїхали купувати хліб сто два чоловіка запорожців. Губернатор Табан запросив їх до себе на обід, напоїв, п'яними й пов'язав. А потім вистріляв усіх як гайдамаків. Та що? В самім Брац–лавськім воєводстві за один рік поляки похапали й повішали більш як триста душ запорожців.
Дивуються, дивуються опришки, та вже й дивуватися нікуди. У нас схопив Пшелуський п'ять чоловік, та ми вже вважали справу за погибшу.
На Олексу всі ці оповідання Михайла робили пригноблюючі враження. Вся його діяльність, суєта з якимось десятком–двома опришків, що їх іще до того приходиться вишукувати, намовляти, бо рідко котрий зв'явиться сам, — все це здалося Олексі мізерним, убогим.
Повістували єгомость: вни там, а ти тут… Що я?… Там тисячі встают, з коронними військами борутси, та й то шос не виглєдно, аби Польшю побили. А шо ми? Зіб'ємо шє одну корчму, шє десєтків два віб'ємо панцьких кутюг (се була тактика — нападаючи на двір, перше вибити собак) — а шо з того?
І зневіра западала в серце Олекси. Не бачив смислу в своїй діяльності.
Чомусь думка звертала на Івана. Якби це Іван — той би не журився. Той би задоволився самим грабунком, а для грабунку — будь ласка, простору скільки хоч. А от для повстання місця немає. Люди помагають, правда: і вістку про смоляків дадуть, і нагодують, і передержать в критичну хвилину, але… далі співчуття діло не йде. Вислухують заклики Олекси, зітхають, киваючи головами, шо вно, варе, таки правда, але сидять, як і сиділи, по своїх хатах і в повстання не йдуть.
А Михайло рисує інші картини:
— О, у нас зовсім не так. У нас цілі села йдуть. Волос–кове село ціле змовилося йти в гайдамаки. Спалили двір свого пана і подалися. Села Білопілля й Кашперівка теж: ограбували свого пана Феліціана Третяка й пішли у степ усі. Табарівка й Ярославне теж ісклали ватагу, пішли до свого пана Бобровського, вбили його брата, слугу, а самого тільки скалічили — і в степ. Бистрик село так само піднялося… Це ж такі, що я знаю… А так по всій Україні.
Опришки не розуміють.
— Та єк же вно? А маржина?… — Кинути маржину — се не вміщається в голові.
— Що там "маржина, маржина"? Усе кидає чоловік і йде. Он ми раз ішли, було нас дванадцять душ, і прийшли в село Бровки, се на Чигиринщині. Зайшли на пасіку — відпочити, меду попоїсти, та й провідника взяти.
Дивимося — старий іще крепкий, а син так зовсім молодець.
"Ну, — кажемо, — або ти сам нас поведи, або пусти хлопця з нами". — "Не пущу, — каже. — Старший уже пішов на Запорожжя, а оце менший тільки й зостався. Вісімнадцять літ я хазяйную, добра доробивсь — а для кого?"
А син його тоді: "Ну, тату, все одно ви мене не вдержите, все одно я піду з ними".
Старий і туди, і сюди, і умовляти, й грозити. Бачить, що нічого не бере.
"Ну, — каже, — коли так, то й я йду з тобою. Бо ти молодий, недосвідчений, можеш пропасти".
(Продовження на наступній сторінці)