Куди тепер іти? Очевидно, хтось доніс, очевидно, хтось привів, очевидно, хлопці понадіялися на відлюдність місця, не поставили сторожі — і Пшелуський напав і розбив.
Але кого він розбив? Чи всю ватагу, чи тих, кого лише застав перших? З числа полонених, можна думати, що не всю. Мабуть, будуть заходитися ще хлопці. Тому вирішив іти до Стога.
VII
Успіх походу Пшелуського трошки підбадьорив шляхту, що вже знову повісила була носи. Правда, зловлено тільки кількох, а самого "предводителя всяких проступків і вбивств, дракона, вихованого в горах Запруцьких, що пожирає життя і субстанцію обивателів Покуття", таки не зловлено й не відомо, скільки ще зосталося при ньому хлопців, але це ж на перший раз. А ще трохи походить пан полковник і решту виловить — це ясно, як божий день.
Та й сам Пшелуський, заспокоєний цим першим своїм успіхом, хвалився по станіславських "австеріях".
— О, зі мною жартів нема. Я вмію їх…
Зловлених опришків дуже мучили: палили їх розпеченим залізом, били в тіло цвяхи, ламали кості, але опришки трималися завзято й нікого не зраджували.
— Де брали харч? Хто вам достачав зброї? Де ходили на вечорниці поміж парубки й дівчата?
На всі запитання була одна відповідь:
— Не знаю.
Так нічого на "конфессатах" і не було витягнено. Потім почали їх карати смертю. Кого в Кутах, кого в Коломиї, кого в Станіславі, а Срібнарчука з Палієм повезли чомусь аж до Галича. Зрештою, Срібнарчук скінчив особливо. Коли ото везли сих двох опришків під ескортою, нараз вискочив із кущів чоловік — і не встиг ніхто нічого зрозуміти, як він підскочив до арештованих і в одній хвилі зрубав мечем голову Срібнарчукові.
Паліїв з криком кинувся межи конвой. Смоляки метушилися, але напасник у два скоки був уже в кущах. Стріляли йому навздогін, та хто його знає, чи трапили.
Паліїв добре бачив, хто то був. Се був Гриць Данилюк, отаман ясенівський. Ясенівці зв'язані з опришками, як–от цей самий Данилюк або Ткач, Кривонюки, то мало хіба, боялися, щоби Срібнарчук і Паліїв, як самі ясенівці, не видали кого на муках. Тому врадили запобігти своїми заходами.
У Станіславі годі було щось зробити. Коли довідалися, що власне Срібнарчука з Палієм будуть везти до Галича, кинули жеребок, кому взяти на себе труд. Випало Данилюкові. Але даремно ясенівці турбувалися. Хлопці не видавали нікого й держалися, як герої. Паліїв же бачив Данилюка, міг би сказати, але витримав усі муки, повис нарешті, але з уст його не зірвалося ні одне слово.
День публічної кари опришків у Станіславі був наче святом для шляхти. Поз'їздилося їх з усієї околиці дивитися, як будуть стинати тих, "кто так окрутнє заменчил достойнего пана Злотніцкего". Жаловано, що самого головного гершта нема тут.
— Нехай. І той недовго поскаче. Пан полковник Пшелуський каже, що він тепер знає всі їх криївки й швидко їх вихапає.
— Полковник полковником, але не треба забувати того, хто цього самого полковника виправив, ложив кошти потрібні.
Це прихильники Потоцького підіймали його серед шляхти.
Зрештою і без агітації шляхта була вдячна коронному гетьманові. Не так за фізичне, як за моральне заспокоєння: удача Пшелуського добре вплинула на нерви. Тим більше, що зараз по розгромі й Довбуша деякий час не було чути. Дехто переоцінював цей факт, беручи його за цілковиту ліквідацію опришківства.
— Кінець!.. Розбив їх наш Пшелуський начисто.
— Хоч гершта самого й нема, але він або погиб у битві, або… Утік десь у Молдавію. Я знаю їх поведінку. Награбує грошей, а потім іде до Молдавії, купує собі ґрунт і ґаздує. Я був у Молдавії, бачив їх там доста. Що не маєтний ґазда — то опришок. Конче…
Коли зібрався так званий господарчий сеймик у Галичі, то прихильники Потоцького підняли питання потреби виявити зі сторони шляхти тим чи іншим способом свою вдячність гетьманові. Ставили під це навіть практичний фундамент.
— Ми йому виявимо вдячність раз, а він, як великий пан, сто разів нас вигородить.
— Він дійсно винищить опришківство, бо вміє хлопську сваволю викорінювати. Скільки він їх вивішав, хлопів, під Немировом та під Константиновом, як вони постали.
— То правда. Увесь степ оросили бунтівничою юхою отого згуканого хлопства.
— Як громом валив… Вогнем і мечем…
Якийсь ксьондз пробощ відтіняв ще одну сторону великодушності пана гетьмана коронного, коли він різав мужиків подільських.
— І знаєте? Другий на його місці погадав би собі: це ж мої власні піддані — навіщо я їх буду нищити й робити собі втрату? А він ні!.. Повстання проти Речі Посполитої, проти отчизни вважав першим гріхом і для роздавлення того повстання без жалю нищив свої власні маєтки. Не бажав бути паном над тими, хто не захотів бути вірним підданим отчизні.
Словом, Потоцький виріс на якогось героя. І коли його агенти запропонували в знак подяки звільнити маєтки гетьмана на землях Галицьких і Коломийських від чопового й шляхового податків на п'ять літ — не знайшлося голосів проти.
Потайки не один чухався й говорив:
— Я, голодранець, буду платити, а він, що всіх нас може купити й викупити, бач…
— Се, друже, по–євангельському: від неімущого відбереться і дасться імущому.
— Він відмовиться, панове, від такого дарунка, ось побачите!
— Якраз…
Вистилізовано було спеціальний розділ у протоколі з відписом для передачі самому Потоцькому. Стилізували найкращі промовці повітові. Дякувалося там "за оті особливі заходи пана воєводи київського й гетьмана великого військ коронних коло публічного добра взагалі і щодо нашої землі зокрема, де ми були захищені людьми пана гетьмана коронного, що він їх своїм коштом утримує".
Вирішено було вислати посольство для вручення постанови сеймика панові гетьманові, причім в інструкції було вказано, і як саме треба дякувати за те, й як треба просити й надалі. Послами вибрано Фількевича й Ястшембського на тій підставі, що вони вже відомі панові гетьманові.
— Ви там знаєте всі ходи й виходи, то найскорше справитеся.
Посли згодилися. Після повернення стали великими прихильниками Потоцького й тепер їхали з охотою. Особливо їх тягла туди перспектива смачно поїсти. Але… цим разом не удалося. І всьому виною знов була висока політика.
VIII
Багато змін зайшло з того часу, як гостив пан гетьман у себе шляхтичів покутських. Момент, коли Фрідріх прусський чув себе в небезпеці й почав залицятися до республіканців, минув: вдала битва під Мольвіцом, де було розбито Австрію, вивела з ладу одного ворога. Швеція об'явила війну Росії — отже, ще два противники вибули з ладу, зв'язавши один одному руки. Спритними дипломатичними ходами добився Фрідріх поєднання з Францією — і знову став паном становища. Тепер добре міг грозити Польщі, як єдиному позіста–лому ворогові. В свою чергу, Август почув себе тепер у небезпеці. Вдався за порадою до свого Брюля — й той порадив досить оригінальний вихід:
— Насамперед треба примиритися з тим, що Шльонськ відпав від Польщі навіки. З сього почати.
— Але як же поляки можуть із тим примиритися? Зрештою і я, коли хочеш. Це ж Фрідріх оточує Річ Посполиту залізним кільцем.
— Ми постараємося дістати компенсації.
— Які? Де?
— Пруссія побила Австрію. Ми запропонували їй добити Австрію.
— Не розумію. Прошу загадки облишити.
— Жодних загадок: ми підпишемо договір із Пруссією на поділ Австрії.
— Слухай, чоловіче! Та ще ж чорнила не висохли на договорі з Австрією про поділ Пруссії.
Брюль усміхнувся, як усміхаються на лепет дитини.
— Такою єсть завжди глибока політика… Зрештою я поведу справу так обережно, що… ви мене розумієте? Ага. Забув іще сказати. Ми напевне притягнемо до цієї справи й Францію: вона теж захоче вмочити вуса в похльобку, якої ми наваримо.
— Дивись, щоб не наварив ти такої крутої каші, що її потім і не розхльобаєш.
Але, по суті, Августові сподобалося таке подвійне хамелеонство і власне скоріше ради цієї пікантності, ніж ради "високої політики", він згодився і дозволив Брюлеві починати відповідні кроки. Фрідріх, діставши таку пропозицію, зробив вигляд, що страшенно зрадів. Але серйозно про поділ Австрії не думав, бачачи труднощі. Пропозиція Брюля була приємною і прийнятою лише в першій своїй частині, це признавало право Фрідріха на Шльонськ.
Коли Потоцький і вся республіканська братія довідалися, що їх приятель Фрідріх поєднався з їх ворогом Августом і що навіть Франція туди ніби пристає — всі остовпіли. Це було величезним ударом. Розвалювалася база діяльності. Постав хаос.
Почулися голоси, що годі опиратися на зрадливого пруссака. Симпатії багатьох повернулися в сторону Марії–Терези, особливо коли вона на руки примаса й станів Речі Посполитої прислала протест проти грабіжницьких замірів польського короля.
— Ворог Сасів — наш приятель. Тепер нам треба зближуватися з Австрією! — кричали найбільш гарячі.
— Марія–Тереза просить дозволити венгерській кінноті вільний перехід через Польщу. Я голосуватиму "за"!
— А я думаю, що до цієї кінноти й наших охотників багато пристане.
Словом, республіканці роздвоїлися. Та й у двірській партії брюлівський проект викликав замішання.
(Продовження на наступній сторінці)