Але перемін жодних не помітив. Та ж байдужість, та ж рівнодушність. Їхати то їхати, а зоставатись то зоставатись. Все одно.
— Ти рада, Єлено, шо таки врешті на твоє вийшло?
— Рада…
Але в погаслих очах не світиться ні радість, ні смуток.
Гірко Олексі. І знов таке почуття, що посвяту не оцінено. Коли би не Єлена — таки ж не кидав би своєї справи. То дрібниця, що Пшелуський та інші. Набрав би ще людей і воював би. І коли тепер віддав поле, а з ним і честь ворогові, то се виключно ради Єлени — так бодай здавалося Олексі.
І от всі ці жертви не оцінено… Можна було їх і не приносити.
Але раз слово сказане — треба його держати. Велів жінці збиратися, бо вона ще нічого й не розпочинала. Сам їй помагав — і вже переймався хазяйськими інтересами. Опришок, як у нього що ламається чи псується, не робить собі з того жадного фрасунку. "Ет. Пусте. Ше добудемо…" Коли ж що ламається у ґазди — сей не може собі того простити: значить, не доглядів або не вмів.
Навіть у гості пішов Олекса разом із Єленою, так ніби вже був ґазда, а не опришок іще. Ващук Федір справляв хрестини, то запросив і Довбушів обох.
Зійшлися люди, все так по–смирному, спокійно, без оприського гуку, без стрілянини. Відвик якось Олекса…
Оприська гулянка гучна. За пару годин опришок хоче набутися на цілі місяці, отже, йому треба, щоб кожен мускул, кожен нерв не зосталися в бездіяльності, кожне найменше почуття щоб було задоволене. А тут сидять люди, балакають, зрідка вип'ють, знов балакають. Знаходять приємність в цій послідовності.
— А знаєте, пане ватажку, — говорить між іншим Ващук. Він уже підохотився трохи, частуючи. — А знаєте, кого–сми вигів у коршмі, єк ходив за горівков!
— А кого?
— Сигіцького Дувида.
— Ов!
Дувид — то був відомий сигітський і ясенівський пачкар, контрабандист і один із контрагентів Довбуша. Частенько скуповував у Олекси всяку здобич і непогано платив. А головне — не торгувався. Натура була широка.
Олекса згадав, що Дувид зостався ще винен кількадесят левів, отже, попросив Ващука закликати Дувида сюди.
Ващук пішов і скоро явився з Дувидом.
Се був високий плечистий жид із смілим поглядом, рішучими рухами. Він ніс наповнені чимось бесаги. Увіходячи до хати, став на порозі і, наслідуючи найкрутіший акцент своїх земляків, наспівував:
Олексичку Довбушю,
Ти не знаєш, що везу?
А я везу кунички,
А я везу білички,
Ще й рибку суху.
І реготався на всю здоровенну й широченну свою глотку. Гуцули теж сміялися, бо це був усім відомий жарт про одного купця з Маняви, який усе хвалився, що Довбуша не боїться, що він завжди його обдурить та й таке.
То він раз їхав додому із крамом, і вже йому зосталося дуже близько. Він навіть посмілішав настільки, що заімпро–візував собі цю пісню.
А Довбуш вийшов з–за кущів і забрав у нього весь товар. Просто тому, аби доказати, що Довбуша декому таки слід боятися…
Це стало скоро відомим по всій Гуцульщині, і не раз у корчмах підохочена гуцулія підспівувала своєму орендареві: "Олексичку Довбушю!"
Товариський і веселий чоловік був Дувид. Одразу став членом компанії, частував усіх горілкою, що приніс її цілий боклаг, висипав із бездонних своїх кишень ласощі для жінок, співав гуцульських пісень, співав єврейських…
Було весело. І тільки одна особа тут наче з іншого світу — це Єлена. Сказав їй чоловік іти в гості — встала, готова йти. Здивовано сказав їй, що треба ж убратися, в люди йдучи, — убралася не цілком дбало. От прийшла, сидить. Дадуть чарку горілки — вип'є. Ще дадуть — ще вип'є, але, видно, це не робить на неї жодного впливу. Тільки біле обличчя почервоніло трохи.
Вже коло неї ґаздиня й ґазда, сусіди, а вона відповість, що запитають, або подякує і знов мовчить. Так і махнули на неї рукою, веселилися, як хто вмів.
Дувид усе частує Олексу.
Воно ніби так і підходить за рангою, але–бо в його настирливих частуваннях Олекса ще щось відчув. Здалося, ніби Дувид для чогось хоче зробити Довбуша п'яним. А сам не п'є.
Олекса рішив вивідати, що в Дувида на думці. Тому почав удавати п'яного. Це було тим легше, що таки й справді було випито чимало. Чимдалі, тим Олекса був п'яніший, і нарешті розварився зовсім.
Тоді Дувид відвів його вбік і почав здалеку. Олекса знав, що у гуцулів така вдача, і оце гуцульські євреї її перейняли — чим важливіша справа, тим більше здалека її починають.
От і Дувид почав скаржитися на тяжкі часи, на погані заробітки, на загальні утиски, які от, мовляв, торкнулися і вас, пане отамане.
— О, я знаю, єк то за вами, пане Довбуш, вганєют, знаю. І смолєки, і волоська хоругов, і надворні міліції, а оце і на Угорщині, й на Волощині приготовлено на вас дещо. Знаю я, все знаю… Знаю, може, й те, чого ви не знаєте, — казав Дувид і моргав одним оком.
Очевидно, натякав на спілку Дідушки, Мочернака, Дзвін–чука. Олексі хотілося сказати: "А я знаю те, чого ти не знаєш", — але задержався і вдавав п'яного далі.
Нарешті Дувид підійшов до суті. Показалося, що він хоче взяти підряд на Довбушеві трофеї. Пропонує зараз більшу суму, а за те Довбуш віддасть йому усе, що здобуде за рік, властиво, за сезон.
— Я знаю, що я страчу, я знаю, але я вас люб'ю, пане ватажку, і хочу вас піддержати, бо коло вас трудно.
Гендель собі був як гендель — кожний хоче заробити, — але чомусь Олексі стало наче гидко від того. Та проте він рішив гроші від Дувида таки взяти, бо грошей треба зараз. Є там приховані в різних місцях гроші, але то нехай на тяжкий час. Та ще за ними йти — а ці самі в руки йдуть.
Вдарили з Дувидом по руках, запили могорич. Дувид сказав, що завтра принесе частину грошей, а частину згодом. Довбуш поставився рішуче: або всі, або нема згоди.
— Ти знаєш, яка моя здобич. Вона така, шо відразу тисяч левів. От єка моя здобич! Я єк піду куда — я вже знаю. О, я вже знаю це.
І почав немилосердно хвалитися. Це було так по–гуцуль–ському й так похоже на п'яного, що Дувид не міг мати жодних сумнівів і згодився виплатити всі гроші не завтра, а таки зараз, в надії, що п'яного чоловіка можна буде обшахрувати.
Пішли до Олексової хати, й там серед ночі Дувид бистро сипав і рахував гроші. Але общитати йому Довбуша не вдалося, бо кожен раз, як цифра мала охоту перескакувати, Олекса хапав за руку Дувида й вказував на помилку. В загальному торг був удалий.
На другий день Олекса пішов з хлопцями до Ямної. Хотів зробити сестру посередницею зв'язку з краєм.
Баюрак просився скочити на одну добу до батька, до Дори.
Олекса відпустив його.
— Єк прийдеш, підемо до Мочернака, відтак на Дзвінчу–ка — й конец.
Олексою почала оволодівати нетерплячка. Скоріше би вже закінчити це й розпочати нове життя. Відлетіли вже кудись далеко всі плани, всі опришківські настрої. Оце з цими трьома багачами хотів закінчити. Онуфрака би ще прощупати, чим він дихає. Може, і його до цієї компанії прирахувати… Але Олексі було спішно, і він на Онуфрака махнув рукою.
У Ямній було мало що робити. Сестра нарікала на Олексу.
— Не бійси, сестро: скоро я ті твого сина поверну, — й оповів їй своє рішення.
Думав, що сестра зрадіє, а вона почала лаяти його.
— Стєг го з ґаздівської дороги та й кидаєш. То він хуч при тобі був, я знала, що таки ти го доглєнеш, а тепер куди він? Д'хаті му вертати не мож, від ґаздівства він уже відбивси. Me шукати йкого єнчого втамана, та ше го вб'ют.
— Шо ти за ним, йк за малов дитинов? Він, Богу дєкувати, вже такий, шо й сам себе прогодує.
Але матір уговорити було трудно: їй все здавалося, що Павлик ще хлопчик і без мами він ніяк обійтися не може.
Вернув Василь. Переночували й пішли на Микуличин.
Мочернака застали сонного й так сонному й одрубали голову. З майна Олекса нічого не брав. Хлопці взяли, що попалося під руку: рушницю, котел, кілька талярів, але більше Олекса не дав нічого брати, велів палити хату.
Це все зробилося так бистро, що завзяті микуличинці не встигли й збігтися. Позбігалися вже тоді, коли хата надобре горіла, а опришків і близько не було.
Місцевий парох, заповняючи згодом метрику вмерлих, у рубриці "рід смерті" проти прізвища Мочернака записав: "Убитий розбійниками".
Олекса спішив. Ще один — Дзвінчук — і розрахунки з польським краєм, справи з опришківством закінчено. Десь на нових місцях нові люди, нові стосунки, нове тихе життя. Вже скоріше б, скоріше розпочати… Зараз.
Чому я, властиво, так спішу? Чому я взагалі йду на того Дзвінчука? Навіщо він мені здався? Я ж іду в далекі сторони, де вже ніколи нічого про Дзвінчука не почую, ні він про мене. Властиво, він нічого мені ще й не зробив — хіба що бовкнув ото язиком, але мало чого говориться. Чи не краще вернути оце зараз до Ясеня, забрати Єлену — і гайда. Все готове. Сідлай коней і їдь.
Але чомусь не вертався і біг, біг до Космача.
XXVIII
Штефан Дзвінчук досить пізно прийшов із панської косовиці, бо хоч і говорив пан Колендовський про велике благо, про свободу від панщини, але поки що з того нічого не було видно, й ходив Дзвінчук на панщину, як і всякий інший.
Перша вістка, яку чув, прийшовши додому, — це батько оповів про страшну смерть Мочернака.
(Продовження на наступній сторінці)