Ну, добре… Поставить він усіх драгунів, ті виб'ють двері, почнуть по одному вішати… А чи не прискорить він тим само… кінець? Ті ж хлопи з майдану як ринуть на замок… Чим їх зупиниш? їх же — як комашні…
А десь іде підмога… Може, всього за якусь милю?.. Може, вона вже під Каневом?.. Ні, таки треба ще почекати. Ніде вони не дінуться, з підземелля тайком не виберуться…
Чи ж то добрався пан Ян Малчевський з моїми дітьми до Переяслава? Хай хоч вони врятуються…
Покликав ротмістра. Той був не з лякливих. Та що з ним зараз? Блідий, розгублений…
— Як там хлопи?
— До штурму готуються. Гармати підтягують.
— У них є гармати?
— Наші вивідачі три помітили. І гаківниці мають. Знову приволочився проклятий Байрацький. Третю цидулу приніс.
— Що ж вони пишуть?
— Якщо не здамо за годину замок, то штурмувати почнуть. Пишуть: пощади нікому не буде. Вас, пане, похваляються на найвищому місці повісити… Що відповісти, мостивий пане?
— Покличте…
— Байрацького?
— Його. Нехай зараз зайде.
Ян Байрацький переступив поріг покою:
— Чолом, вельможний пане.
— От що, добродію… Ідіть до льоху та скажіть тим драпіжникам… Нехай беруть зброю… Нехай ідуть під гри чорти…
— Але, вельможний пане, той Неживий уже й слухати не хоче.
— Я теж не хочу, — підвищив голос Новицький. — Ніби у мене тільки й справ, що з хлопами в перетрактації бавитись! Погралися — і досить. Отак і Неживому скажеш. Хай залишає пошвидше Канів. Може, хоч цим помилування заслужить. А ви, пане ротмістре, зніміть охорону від льоху. Віддайте ключі пану Байрацькому. Хай сам домовляється з ними.
Затим підійшов до Байрацького.
— От що, пане Яне. Якщо ви й справді вірний син вітчизни і дбаєте про спокій на полудневих кресах, постарайтеся, аби ті козаки спокійно вийшли. Ми дамо їм драбину, якою вони піднімуться на стіну й спустяться з неї. А Неживому скажіть, що до нас поспішають надвірні козаки з Білої Церкви. Маю вісті, що вони підходять до Канева.
— Але, вельможний пане, білоцерківські козаки в Каневі.
— В Каневі? Як-то? Чому ж я не знаю про це? Чому ж вони не громлять отих розбійників?
— Вельможний пане… їх привів поручик Копиткевич, давній приятель Микити Швачки. Коли він дізнався, чого домагаються гайдамаки, то зразу перейшов на їхній бік.
Почувши прізвище поручика, Новицький затремтів:
— На їхній бік? Та ти при своєму розумі, хлопе?
. — Я не хлоп, вельможний пане. Я шляхтич!
— Та якщо й ти такий шляхтич, як той Копиткевич…
— Прошу пана, але Ян Байрацький має гонор.
— Геть! — тупнув ногою Новицький. — Геть! Усі геть!
Ротмістр безпорадно затупцював на місці:
— Мостивий пане, вже десята година.
— Виконуйте наказ! І то — негайно! Усім драгунам — на стіни! Хай помагають жовнірам. Коли ж ті здрайці… таки запалять вашу хату і вогонь перекинеться на замок… усім збиратися біля запасної брами. Відчинимо — і до Дніпра. На московській стороні будемо рятуватися.
Ротмістр вискочив з кімнати. За ним поспішив і Байрацький.
Розділ VII
ШТУРМ
Як тільки зійшло сонце, Швачка, Неживий, Кусенко й Копиткевич зібралися під височенним розлогим дубом, що стояв на пагорбі неподалік замку. Отаманам добре було видно замок, Дніпро, широченну заплаву, покриту густою шелюгою. В далеких потойбічних заводях мирно крякали селезні, весело ґелґотали дикі гуси, а високо в небі плавно кружляли яструби. Все довкілля дихало спокоєм.
— Я думаю, браття, — почав Неживий, — не відкладати штурму. Нічого більше ми від Новицького не дочекаємось. Громада зустріла нас як визволителів, а ми, таки правда, в перетрактації бавимось…
— Я вам казав і казатиму: перетрактації користі не дадуть, — промовив Швачка.
— Ні, Микито, і вони безцільними не були. Думаєш, спокійний зараз Новицький? Та він усю ніч не спав. А як почує від Байрацького, що до нас прилучилися білоцерківські козаки, живим у яму полізе.
— Новицький не з лякливих, Семене. Втретє лякаємо його, а він затявся — і ні з місця.
— Шляхетський гонор губить його.
— А так, — втрутився в розмову й Копиткевич. — Якщо розуму забракло, то гонор тільки на шкоду йде.
— Я думаю, почнемо так, як і домовлялися, — сказав Неживий. — Запалимо хату. Коли ж вогонь перекинеться на стіни, зробимо кілька пострілів з гармат. А там — і на штурм.
— Гаразд, — погодився Швачка. — Та все ж не завадить кілька разів пальнути й до пожежі.
— Страху більше наженемо, — доповнив Кусенко.
— А головне, — зауважив Копиткевич, — треба найкращі наші сили поставити проти воріт як основних, так і запасних. Та й шанці(79) не завадить вирити. Хоч кілька, аби драгуни не змогли прорватися. Мислю собі, що Новицький не стане пробиватися на Правобережжя. Він добре знає, що воно кишить гайдамаками, що кожен хлоп — його лютий ворог, тому старатиметься прорватися до Дніпра, до переправи. Спробує вплав його перетяти, до Переяслава дістатися. Тож слід і на березі охорону поставити.
— Таж у Переяславі царицине військо стоїть, — перебив його Швачка.
— То й що? Новицькому того тільки й треба.
— Але ж царицине військо по всій Україні конфедератів б'є.
— То конфедерати, а то королівська замкова залога — це не все одно. А хоч би й конфедерати? По правді вам скажу, братці, аби цариця думала їхній бунт ліквідувати, вже ні одного загону конфедератського на Україні ніхто не побачив би. Могла б навіть і вас на допомогу покликати.
— А може, ще й покличе?
— Подейкують у Білій Церкві, що командуючий царициними військами Кречетников не так про конфедератів дбає, як про те, аби статків у нього побільшало, аби ліпше нажитися на цій війні домовій. Йому що? Він згоден, щоб отой рокош десятки літ тривав.
— Ну гаразд, — перервав палку тираду Копиткевича Неживий, — Я все-таки думаю, що ми з царициним військом порозуміємося. Із селян набране.
— Ні, пане Семене, — спалахнув Копиткевич, — Солдати що? Вони під палкою, волі не мають. Що офіцери велять, те й роблять. А хто не послухається, канчуками на смерть скарають. Хіба забув, Микито, що Єгор Степанов розповідав?
— Гаразд, — перебив його Неживий. — Будучина покаже, а теперечки мусимо таки на свої сили покладатися.
***
Всю ніч не спали канівські надвірні козаки в підземеллі. З хвилини на хвилину чекали, що появляться драгуни з жовнірами.
Виб'ють двері, — говорив Лесько Сало, — живі до рук не даваймося. Ногами, кулаками, головами, а биймося доти, поки не сконаємо.
— Я біля самих дверей стану, — запропонував Дем'ян Чернявщенко, — Нас же не обшукували. Ніхто з жовнірів і гадки не має, що в мене є ніж. От я й почастую ним тих, які перші прорвуться.
— Годиться, козаче, — знову обізвався отаман. — Даруй нам, що спершу погано подумали про тебе. Через дружка твого й на тебе тінь упала.
— За дружка мого ще рано говорити. Не може бути, щоб він своє товариство у біді покинув.
Тієї ж миті на східцях почулися квапливі кроки. Заскреготів ключ. Хтось гарячково затарабанив кулаками у двері.
За хвилину прочинилося віконце. В ньому появилася голова Яна Байрацького.
— Легкий на помині, — кинув Лесько Сало.
— Братці, воля! — закричав Байрацький.
В'язні підхопилися.
— Ні з місця, — загородив усім дорогу отаман. Потім повернувся до Байрацького: — Про яку волю говориш?
— Про вашу. Губернатор кинув мені ключі і закричав: "Нехай ідуть під три чорти!" Біля західної стіни стоятиме драбина. По ній підіймемось на стіну, а там — бувайте здорові, пане Новицький. За стіною — гайдамаки.
— Непогано придумано, пане Байрацький. Ми на стіну, а жовніри — з усіх рушниць по нас.
— Та що ви, братці! Жовніри ока з гайдамаків не зводять. Пантрують, аби стіни приступом не взяли. Скоро-скоро наші з гармат ударять. Тричі пальнуть, а там на приступ кинуться.
— От що, пане Байрацький, — суворо мовив Лесько Сало. — Ми вийдемо звідси тільки тоді, коли матимемо зброю.
— Братці, зброя тут. Принесли всю. Лежить біля виходу — рясніло від поту розчервоніле обличчя Яна Байрацького.
— Давай її сюди, — розпорядився отаман.
За якусь мить у віконце сяйнули вістря кількох шабель.
— Беріте, братці.
— Ще кілька пістолів принеси, — спокійно мовив Сало. — Та й ключі давай. Треба ж кайдани повідмикати.
Через кілька хвилин, звільнившись від кайданів і відсунувши колоду, козаки почали підійматися наверх. Попереду йшов Лесько Сало. Біля виходу він зупинив товариство і виглянув на подвір'я. Дорога була вільна.
— А тепер до брами! — вигукнув Байрацький і перший перетнув подвір'я.
— Не всі разом! — застеріг отаман.
(Продовження на наступній сторінці)