— Гайдамаки? — зайшовся розкотистим сміхом староста. — Вам що, сорока на хвості принесла ті плітки? Та вони сюди не посміють і носа показати! Побешкетували там, на Чигиринщині, і все. Кварцяне військо давно вже їм такого прочухана дало, що сліду від їхніх ватаг не лишилося.
— Кажуть, паночку, гайдамаки фортецю канівську спалили. Сюди йдуть.
— Хто каже, хлопе? — підхопився Щеньовський.
— Патер Людвік сьогодні вночі повернувся з Канева. Сам на власні очі бачив, що там діється.
— Де ж зараз патер Людвік?
— Я ж сказав, паночку. Нікого, крім мене, тут немає. Все замкнуто.
Щеньовський неспокійно засовався у візку, повернувся то в один бік, то в другий. Відтак побачив двох вершників, що вискочили з-за рогу кляштору.
— А то? Що то за люди?
— Козаки, либонь, чи що? — мовив машталір.
— Пане Стефане! — гукнув староста до козацького десятника, — Ану перехопіть тих здрайців і приведіть сюди.
Та вершники й не думали тікати. Вони самі приострожили коней і наблизилися до візка.
— Слава Ісусу! — скоромовкою вимовив перший із них, — Тепер у безпеці будемо.
— Хто такі? — зупинив їх староста.
Перший зіскочив з коня, вклонився:
— Я шляхтич Ян Байрацький, вельможний пане. З Канева. А це білоцерківський козак із надвірної хоругви Данило Ківш.
— Як же то ви зійшлися — один з Канева, а другий — з Білої Церкви?
— На Канів, вельможний пане, гайдамаки напали… От губернатор, наш, пан Новицький, і попросив у білоцерківського коменданта пана Карбовського допомоги. Той вислав козацьку хоругву на чолі з паном поручиком Копиткевичем. А драпіжники ті, гайдамаки, замок спалили, всіх жовнірів і драгунів перекололи, а козаків білоцерківської залоги вщент розгромили.
— Достеменно так, вельможний пане, — підтакнув Данило Ківш, — Хто чинив опір, загинув, решта — перейшли на їхній бік, а я ледве оце сюди дістався. Коли б не пан Байрацький…
— І багато ж тих гайдамаків?
— Кілька сотень, вельможний пане. Чотири чи й п'ять. Хто їх зна. Ми ж не лічили. Та ще й козаків білоцерківських сот дві прилучилося.
— О матка боска! — мимоволі вирвалося у Щеньов— ського. — То хто ж їх громив? Вони ж усі перейшли на бік тих харцизяк.
— Усі, вельможний пане, — винувато закліпав очима Данило й опустив на груди голову, — Один я тільки й вирвався.
— А ти ж чого не єднався з розбійниками тими? Чи, може, вивідачем від них сюди приїхав?
— Я присягав на вірність вітчизні, вельможний пане.
— А ти, пане шляхтичу, чому ж голови своєї не зложив разом з паном Новицьким?
— Я не був у замку, вельможний пане. А самому здіймати руки проти тієї орави… Хіба це розумно було б? Хіба це дало б користь вітчизні? Коли ж я стріну кварця— не військо, тоді й моя карабеля знадобиться.
Щеньовський. глянув на своїх козаків. А що як і ці зрадять?
— Назад! — гукнув. — До замку! І то швидко!
Повернення Щеньовського в ржищівський замок зразу підняло всіх на ноги. Заметушилися пахолки, почали вискакувати на подвір'я козаки. На ґанок вибіг і Ян Кривицький.
— Що трапилося, пане Станіславе? — кинувся він до трахтемирівського старости.
— Біда, пане Яне. Однак не тут про це говорити маємо. Пішли до покоїв. І запросіть, будьте ласкаві, до себе ось цих, — показав рукою на Байрацького й Ковша.
У вітальні було світло, просторо й затишно. М'які сап'янові крісла з високими спинками, мов сторожа, вишикувались навколо величезного продовгуватого столу. Кривицький сів у фотель. Щеньовський знесилено хлюпнувся обіч нього на невеличку отоманку.
— Так, пане Яне, — простогнав він, — Вони всі, всі переходять на бік тих драпіжників.
— Хто, пане Станіславе?
— Козаки, пане Яне. Це не козаки, а лихо наше. Вони тільки й чекають, аби ніж у спину встромити.
— Але де, хто, що? Я нічого не розумію, ласкавий пане.
— Хай вони говорять, — махнув рукою Щеньовський на Байрацького й Ковша.
Ківш розповів Кривицькому про події в Каневі так, як розповідав Щеньовському Байрацький. Додав лише те, що гайдамаки, як він почув, збираються йти на Ржищів. Певне, сьогодні вже й вирушили.
— Але ж, пане Байрацький, ви мовили, що пан Копиткевич загинув, — мало не викрикнув обурений Щеньовський.
— Ласкавий пане, — повернувся до нього Байрацький, — Правильно, я так мовив. Але чи личило мені перед вашими козаками казати, що й шляхтич лишився з тими забойцями?
Щеньовський мовчки опустив голову. Кривицький схопився з місця, заплескав у долоні. В кімнату вскочив лакей.
— Нагодувати й переодягнути цих добродіїв, — кивнув на Байрацького й Ковша, — Розшукайте козака Дудка й приведіть до мене.
Дудко появився зразу ж, тільки зачинилися двері за Байрацьким і Ковшем. Був він невисокий, худорлявий. Мав якесь невиразне обличчя й глибоко сховані під навислими бровами каламутні очі. Ввійшовши, низько вклонився Кривицькому й Щеньовському.
— До ваших послуг, вельможний пане, — промовив.
— От що, Иване, — в задумі сказав Кривицький. — Ти завжди щиро виконував мою волю, і я щедро віддячував тобі за те…
— Вельми вдячний, мостивий пане, — запопадливо згодився Дудко.
— Нині теж твоя поміч потрібна. Треба перевірити… Треба дізнатися, де перебувають ті здрайці — гайдамаки. Треба розвідати, чи не збираються вони йти на Ржищів. Я буду чекати на тебе в замку.
— У замку? Хіба пан думає лишатися тут?
— А чому ж ні? — здивувався Кривицький. — Наші козаки не такі здрайці, як білоцерківські.
— Хтозна, пане, — розвів руками Дудко. — Всяко може бути. Вони ж із хлопів. Он козаки милостивого пана Щеньовського кажуть: "А ми не такі дурні, щоб голову під кулі за старосту підставляти. Гайдамаки нам нічого не зроблять". А наші розвісили вуха та й слухають.
— Оце мої козаки таке говорять? — зірвався на ноги Щеньовський.
— Істинна правда, милостивий пане, — запевнив Дудко. — Сам чув.
— Ах бидло, — зблід Щеньовський.
Кривицький вискочив у сусідню кімнату.
— Пане Йване, — наблизився Щеньовський до Дудка, — Ось бачите на руці перстень? Він коштує тридцять тисяч злотих. Цілий маєток. Якщо… негаразд буде, я прошу вас… порятуйте… і перстень ваш.
У світлицю повернувся Кривицький:
— Ось тут… поки що… тобі на витрати, Йване. Візьми ці десять злотих. А там… Я не лишусь у боргу…
— Вельми вдячний, мостивий пане, — задкуючи до дверей, не переставав кланятися Дудко.
Розділ X
У РЖИЩЕВІ
14 червня гайдамаки вступили у Ржищів. Байрацький і Ківш, які повернулися напередодні ввечері, повідомили, що в місті ніхто опору не чинитиме. Розповіли про вагання надвірних козаків, про те, що в замку мало жовнірів, що губернатор Ржищівського ключа Кривицький і трахтемирівський староста Щеньовський, який гостював у нього, перелякані, розгублені. Швачка порадився з Копиткевичем, Письменним, Степановим і опівночі рушив на Ржищів. Добре знав: прогаєш хвилину — будеш каятися цілу днину. Аби не дати змоги отямитись одному з конфедератських доводців(81) — Щеньовському, що міг би привести в містечко чималеньку ворожу хоругву, слід було поспішати.
Як тільки перші вершники-гайдамаки з'явилися на пагорбі коло південної околиці Ржищева, на церковці забемкали дзвони. Містечко виповнилося розмаїтою гамою врочисто розмірених звуків, що пливли назустріч повстанцям.
На ярмарковому майдані було повно-повнісінько людей. Швачка подякував старійшинам за хліб-сіль, кинув у розхристане море райдужно збуджених, сонячно опромінених лиць:
— Люди добрі! Матері й батьки наші, брати й сестри! Довго над вами знущалися шляхтичі і їхні лакузи, збиткувалися посесори й орендарі. Настав уже край знущанням. Живіть вільно й щасливо, а хто має охоту — рушайте з нами в похід на панів.
Потім повернувся до гайдамаків:
— Усім десятникам визначити пости й дозори, перекрити всі входи й виходи в замку.
— Батьку отамане, — почувся голос збоку, — посланець із замку прибув.
— Де він?
Літній надвірняк вийшов наперед, зняв шапку:
— Прийми нас, ржищівських козаків, під свою оруду.
— Чи багато вас?
— П'ять десятків. Та ще з півтора десятка з охорони трахтемирівського старости.
— Жовніри й драгуни у замку є?
— З паном Кривицьким утекли ще опівночі.
— Скільки ваших козаків згодні приєднатися до нас?
— Усі до одного, батьку отамане.
— Гаразд, — промовив Швачка, — Тоді, друже, їдь до замку. Скажи козакам, нехай вишикуються усі перед брамою. Ми зараз же прибудемо. Гармати й гаківниці не забудьте познімати з веж і за десять кроків наперед себе виставити.
— Спасибі, батьку отамане. Добру вістку принесу хлопцям. — Козак надів шапку і зник у натовпі.
— А ви, — кивнув Микита Байрацькому й Ковшу, — перевірте, чи все там гаразд, чи несподіванки якої не приготовано в замку.
Розділ XI
(Продовження на наступній сторінці)