ВТЕЧА
Щеньовський не спав усю ніч. Ледве стуляв повіки, як починало верзтися таке, від чого кидало в піт, ставало моторошно. Він прокидався і довго-довго прислухався, втупивши очі в безпросвітну пітьму. Та всюди було тихо. Навіть цвіркуни мовчали. Спали всі, тільки йому не було покою. Пан Станіслав починав картати себе: звинувачував і в боягузтві, і в слабодухості, але заспокоїтися, а тим більше заснути, не міг. Раз у раз кидався, перевертався з боку на бік, затамовував дихання — і слухав… слухав… А тільки зійшло сонце, він зателенькав невеличким дзвоником, що стояв тут же, на столику. Вбігла покоївка.
— Пан Ян уже прокинувся? — запитав її.
— Зараз дізнаюся.
Через хвилину в кімнату увійшов управитель:
— Милостивий пан чимось стурбований?
— Я запитав, як почуває себе пан Ян.
— Але, милостивий пане… Пан Ян ще звечора виїхав до Білої Церкви.
— Але ж учорашній вечір ми провели разом. Він жодним словом не обмовився про від'їзд.
Управитель розвів руками:
— Після того йому, певне, спішно довелося приймати якесь важливе рішення. Дудко щось довго йому розповідав, повернувшись із Канева.
— А що я маю робити?
— Пан Ян просив передати вам, аби ви з паном поручиком готували замок до оборони й трималися, поки він не прибуде з підмогою.
— А жовнірів багато залишилося?
— Вони супроводять пана Яна. Не міг же він сам виїхати, коли всі села аж кишать отими здрайцями.
— А драгуни?
— Драгуни виїхали попереду.
— Утекли, — безнадійно мовив Щеньовський. — Утекли.
Він тут же схопився.
— Найдіть… Найдіть… мені козака Дудка.
— Але, пане Станіславе, ще дуже рано. Козаки сплять. Турбувати їх не варто, непевні вони якісь… Хай трохи пізніше… Як тільки я побачу того Дудка, я зразу пошлю його до вас.
— Тільки, прошу вас, не кажіть більш нікому, що я тут… Ні, скажіть ліпше, що я покинув замок, теж утік, ні, ні, поїхав з паном Кривицьким… Ненароком пустіть таку чутку. Я віддячу вам…
Дудка не довелося довго чекати. Він тут же крадькома зайшов до вітальні. Сторожко оглянувшись, тихенько причинив двері. Зиркнув у шпаринку затуленого вікна.
— Я до ваших послуг, милостивий пане.
— Чому такий таємничий вигляд? Що трапилося?
— Нічого, милостивий пане, не трапилося. Просто… турбуюся про вас. Адже пан управитель розголосив, що ви теж зникли. Козаки вже збиралися вас розшукувати… Хотіли рахунки зводити…
— Які козаки? Що за рахунки? Я нікому нічого не винен, — спочатку побагровів, а потім поблід Щеньовський.
— Ваші козаки. Трахтемирівські, милостивий пане. Вони й наших підбурюють.
Щеньовський задумався. Руки його тремтіли, губи конвульсійно тіпалися. Чоло покрилося потом. Очі швидко бігали туди-сюди, гарячково чогось шукаючи.
— Я думаю, милостивий пане, вам потрібно перебратися на той бік Дніпра, на російську сторону. Там вас і пальцем ніхто не зачепить.
— Але як?
— Я допоможу, вельможний пане.
Щеньовський порився в пуляресі, дістав кілька монет:
— Ось двадцять злотих, козаче. Це на початок. Зараз більше не маю. А під кінець… матимеш… перстень… як обіцяв. Я не забув… Я пам'ятаю…
Дудко підійшов до каміна, вперся плечем у ріг, натужився трохи й посунув його кудись у глибину. Відкрилася чорна ніша. Дудко зник у ній. Незабаром там блимнуло світло.
— Сюди, милостивий пане.
Щеньовський шмигнув у потаємний отвір. Це була невеличка кімнатка з маленьким столиком, стільцем і застеленим ліжком. На столі стояв підсвічник, лежало кілька свічок, розкрита книжка.
— Тут буде безпечно, милостивий пане. Ніхто з козаків не знає цієї схованки. Не знає й пан управитель. А ввечері я постараюся перевезти вас на той бік, — запевнив Дудко Щеньовського, зачинив щільно двері і зник.
Щеньовський лишився один. Почував себе, як вовк у ямі. Оглянувся навколо. Чотири потемнілі стіни. Справжня в'язниця. Аж тепер він цілком у їхніх руках. Захоче цей здрайця Дудко видати його тим ребелізантам — і він, Станіслав Щеньовський, староста трахтемирівський, шляхтич з діда-прадіда, нічого не вдіє. Починав картати себе, що так необачно віддався в рухи хлопа. Ще й заплатив… Ще й пообіцяв віддати одну з найбільших своїх коштовностей. Навіть показав її… А він, той Дудко, змовиться з таким же, як і сам, увірветься сюди, забере всі гроші, перстень… Уб'є його… І ніхто навіть не знатиме… Ніхто не віддячить… Ніхто не поховає… Добре, що хоч при зброї. Дістав із піхов карабелю, попробував лезо, поклав біля себе: не один хлоп загине, поки він зможе тримати карабелю в руці. Він, Станіслав Щеньовський, ще покаже, як треба шанувати шляхту. Він… Але непевність усе ж одолівала його. Невідступно переслідував страх. Він визирав із кожного закутка, з кожної шпаринки. Страх витав над головою, заповзав у душу, сковував тіло. Відштовхнув карабелю, ухопився руками за розпашіле чоло й забігав, наче затравлений звір, по кімнаті. Нараз зупинився — блиснула думка: а що як хтось почує… його кроки? Довідається про схованку? Він тут же опустився на стілець. Принишк, як миша в норі… А час тягнувся так повільно…
Нарешті впав на ліжко й заснув. Спав неспокійно, тривожно. Йому щось снилося, але вловити, що саме, так і не зміг. То якісь тіні мелькали перед очима, то виринали й зникали невиразні постаті. Прокинувся від обережного дотику. Перед ним стояв Дудко.
— Пора, милостивий пане.
Щеньовський схопився на ноги, протер очі.
— Ми вийдемо звідси потайним ходом. Яром доберемося до річки. Я приготував човен.
— Добре. Дуже добре, — згодився Щеньовський. — По— швидше тільки.
Дудко відсунув камін. Вони потемки вийшли в коридор, пройшли кілька кроків і повернули ліворуч, далі праворуч, потім зупинилися. Дудко натиснув на потайний засув, відчинив двері. Повіяло застояною сирістю і цвіллю.
— Тут східці, — застеріг. — Спускайтеся обережно.
Незабаром східці скінчилися, прохід зробився нижчим
і вужчим. Земля під ногами була вогкою і слизькою.
— Тримайтеся за стіни. Так легше буде, — порадив Дудко.
Ішли довго, часто зупинялись, перепочивали й рушали далі. Нарешті Дудко відхилив ляду — і вони опинилися в глибокому яру. Довкола жовтіли прямовисні урвища.
Темні хмари висли над Дніпром. Важко стогнали над яром дуби. Дудко, прислухаючись і пильно приглядаючись, обережно рушив уперед. За ним — Щеньовський. Днище було крутим, але з кожним кроком яр мілішав і ширшав. Через кілька хвилин перед ними блиснула вода. Проминувши кущі верболозу, вони підійшли до невеличкого гайка, що тягнувся понад самим Дніпром. Обігнувши його, спустилися до річки.
Дудко розхилив рогозу, забрязкотів ланцюгом.
— От і все. Швиденько сідайте.
Щеньовський стрибнув у човен.
— Рушаймо, — прошепотів.
Дудко наліг на весла. Човен сіпнувся, підскочив і швидко помчав уперед. Дудко легко й безшумно гнав човен проти крутої хвилі. Бризки й піна падали на лице й кунтуш Щеньовського. Проте староста не зважав на них. Він не зводив очей з берега. Поступово заспокоївся. За кілька кроків від берега підвів голову, поправив карабелю, помацав пістоль. Ні, таки щастя ще не зовсім одцуралося його. Та й чому б воно цуралося шляхтича?
Човен зашурхотів широким днищем і зупинився. Щеньовський устав, розправив плечі, смачно потягнувся.
— От і все, милостивий пане, — облесливо мовив Дудко. — Тепер ви у повній безпеці. Оце перед вами стежка — прямо на Гусинці. А там… куди душа забажає… Та найліпше, звісно, до Переяслава.
— Ніколи не забуду твоєї послуги, козаче, — сказав Щеньовський і спритно вискочив на берег.
— А перстень, пане? — простогнав Дудко.
— Перстень? — обернувся Щеньовський. — Для тебе, хлопе, забагато й двадцяти злотихі
— Але ж ви обіцяли, пане, — підвівся Дудко;
— Ні з місця, бидло! — гукнув Щеньовський, дістаючч пістоль, — Якщо не хочеш печерувати раків у Дніпрі, то швидше повертай назад. Ми ще розквитаємося з вами за цей бунт! Ще дістанемось і до тебе. Навчимо, як наживатися на лихові шляхетної людини. Ще покажемо…
Договорити він не встиг. Із-за кущів прибережної шелюги вийшли якісь невідомі, поклали йому на плечі руки. Староста перелякано крутнувся назад, натиснув курок. Куля розпанахала рукав кунтуша в одного з незнайомців. Майже одночасно вистрілив другий невідомий. Щеньовський судорожно вхопився за груди, ще раз крутнувся, простогнав:
— Пане… Йване… перстень…
— Нічого, мостивий пане, — промовив той, що стріляв, — він потрапив у надійні руки.
Дудко відштовхнув човна й, не оглядаючись, погнав назад. Невдовзі пристав до берега. Прислухався. В шелюзі щось шелеснуло. Приклав руку до вуха, затаїв дихання. Промайнула ще мить. Знову щось тихо шелеснуло. Зірвався з місця й мов очманілий кинувся до гайка, де ще обідньої пори стриножив свого коня.
— Стій! — пролунав позаду знайомий голос, — Стій!
Гримнув постріл. Куля свиснула над лівим вухом. Дудко пригнувся й щосили рвонув уперед.
(Продовження на наступній сторінці)