Швачка помітив серед них сухорлявого чоловіка з буйною розкуйовдженою чуприною. Бандурка? Приглянувся уважніше. Таки він — знайомий по Києву кобзар Данило Рихліївський. Микита кинувся до нього, та й зупинився, бо зрозумів, що саме приймають у братство молодика. Певне, той був до сьогодні поводирем Бандурки, бо, поклонившись йому, став щиро дякувати. Коли церемонія скінчилася, Микита підійшов до гурту і напівголосно покликав:
— Батьку Даниле!
Рихліївський швидко підвівся на ноги, прислухався.
— Батьку Даниле… Це я.
— Чую, чую, Микито, — обізвався Бандурка і, розпростерши руки, пішов на голос. Микита міцно обняв кобзаря.
— Оде так стріча! Ви ж у Києві залишилися…
— Ха-ха-ха! Коли це було! Від того часу, надісь, більше півроку минуло. А ти ж чого тут?
— Невже не чули, батьку? Таж уся Україна тепер на ногах.
— Чув про це, сину. Коли панів почали чухмарити, як же Бандурка не знатиме? Він уже другий місяць по містах і селах ходить… Відозву гайдамацьку читає… А ти, надісь, у гайдамаках?
— Атож! Не до шевцювання тепер.
— Який же істинний запорожець та всидить у таку годину?
— Правда ваша. Всі найвідважніші та найсміливіші пристали до Максима Залізняка.
— Я оце все чую: Залізняк, Залізняк. І ніяк не вшолопаю — хто це. Чи не Максим з Пластунівського куреня?
— Він, батьку, він! Уже здобув Черкаси, Смілу, Корсунь, Богуслав.
— Чули, чули.
— А я до Фастова пробиватися буду. Там осяду на якийсь час, а потім разом з Андрієм Журбою спробую до Білої Церкви дістатися.
— Міцненький то горішок! Міцненький…
— Знаю, — відповів Микита, подумав трохи й додав: — Ось вам розказ гайдамацький: спішіть до Білої Церкви. Знайдіть поручика Копиткевича. Скажіть, що його чекають вірні друзі. Схрещувати з ним шаблю… не з руки. Поговорити треба, розповісти, за що ми боремося, проти кого йдемо. Може, Копиткевич і не допоможе, але й проти не піде.
— Гаразд, сину. От тільки де ми з тобою зустрінемося? Ти тут затримаєшся, надіюсь, днів зо три. А тоді, кажеш, на Фастів рушатимеш?
— Ржищів іще. А тоді й на Фастів. Але перед тим я виряджу на розглядини Івана Письменного.
— Хто це? Чи не той, що в Києві вчився? Я в губернатора Леонтьева грав на кобзі, а спудей Письменний у хорі співав.
— Він, батьку. Думав у Січі його залишити. Але не захотів Іван. Коли люд на пана піднявся, каже, чому ж я повинен осторонь бути? Так-от у середу він у Гребінки прибуде. Думаю, ви встигнете дещо розізнати. Там у корчмі в обідню пору й зустрінемось. А може, разом підете? Якщо Копиткевич до нас пристане, то ми спочатку до Білої Церкви завернемо, а потім — на Фастів. Тоді в Гребінках мене дожидайте в четвер.
Того ж таки дня Бандурка разом із Письменним та поводирем вирушили в дорогу. Степанко, діставши визволок(76) сам не відважився кобзарювати в таку неспокійну пору. Данило правим оком трохи бачив і тому вільно крокував серединою шляху, раз у раз викидаючи поперед себе дубову патерицю. Іван, зв'язавши чоботи і перекинувши їх через плече, весело розмахував свіжовиплетеним крислатим брилем.
Невдовзі перед ними, різко натягнувши поводи, зупинилося двоє. Були то сотник і рядовий козак надвірної хоругви. Першому перевалило, певне, років за п'ятдесят, бо вуса вже починали сивіти, чоло і шия — морщитися. Але щоки горіли ще здоровим рум'янцем. Очі — великі, сірі, ледь-ледь каламутні — чи то від неспання, чи від недавнього перепою. Козакові було не більше тридцяти. Смаглявий і чорноокий, він був дуже гарний у новеньких козацьких строях.
— Хто будете? — гаркнув сотник.
— Подорожні ми, ласкавий пане, — сказав кобзар. — Божі люди. Від села до села йдемо. На прожиток заробляємо. А це, — показав на Івана, — дяк мандрований.
— Знаємо вас… мандрованих та божих, — крутнувся конем сотник. — Лазите, де треба й не треба. Люд баламутите. У гайдамаків вивідачами служите. Ану, підведи голову, діду. Еге! Так це ж мій давній знайомий! Я тебе, Старий пройдисвіте, ще в шістдесятому році в Плетеному Ташлику бачив. У ватазі Лисого.
— Ми гайдамаками не були. Нікого з них не знаємо та й знати не хочемо. На Поділля йдемо. Там, кажуть, народ заможніший. Пісня і дума там у великій шані.
— Ось приведемо до поручика, то він тебе так пошанує, що й світу білому не радий будеш… Гайда попереду!
їх завели до корчми, яка бовваніла на розпутті, обдерта й розхристана, відкрита всім вітрам і всім подорожнім. У великій незатишній кімнаті за довгим, давно почорнілим столом, схилившись на руку, сидів посивілий поручик.
Перед ним лежали шинка й хліб. Обіч сиділи сотник і два десятники.
— Пане поручику, вивідачів піймали, — доповів сотник, що супроводив Бандурку і його попутників.
— Вивідачів? — підняв голову поручик.
Письменний відразу пізнав його. То був Станіслав
Копиткевич.
— Ми божі люди, пане Станіславе, — промовив Письменний.
Поручик пильно глянув на нього.
— А вам, чоловіче, звідки відоме моє ім'я?
— У Чорногородці стрічалися, ласкавий пане…
Копиткевич окинув проникливим поглядом затриманих.
— Та де ж Іван! — зрештою викрикнув здивовано. — А це…
— Кобзар Данило Бандурка, пане Станіславе, — усміхнувся Письменний.
Копиткевич підвівся з-за столу.
— А де ж Микита? Отаманує на Січі?
— Ні, пане Станіславе, — підбадьорився Письменний. — Покинув Січ, як і ми. В іншому війську він отаманує.
— В якому ж то?
— У Залізняка Максима.
— У Залізняка? — відсахнувся Копиткевич. — У гайдамаки того, що шляхті спокою не дає?
— Ех, пане Станіславе… — зітхнув Бандурка. — Добра ви людина, а нас розуміти не хочете… Всі ми тепер гайдамаки.
— Ви гайдамаки? — не вірив Копиткевич.
Сотник торкнувся руків'я шаблі.
— А я що казав? Я цього розбійника добре знаю! Це один із найбільших гайдамаків!
— Усі ми гайдамаки, — повторив кобзар. — Усі… від старого до малого. І будемо ними, доки не матимемо волі.
Копиткевич задумався. Запанувала напружена тиша.
— А де ж тепер Микита? — по хвилі обізвався поручик.
— У Каневі зі своєю чатою.
— У Каневі? — скинувся Копиткевич. — Чекайте… Але ж, там… розбійницька ватага Неживого… зачинила губернатора в замку. Той лотр негідний Неживий козаків надвірних перерізав. Ми ж поспішаємо на виручку канівській залозі.
— Не знаю, пане Станіславе, куди й чого ви поспішаєте, хто вас послав, — перебив його Письменний. — Семен Неживий, отаман гайдамацький, нікого не різав, нікого не зачиняв. Набрехали вам, пане поручику. Сам Новицький ту веремію затіяв.
— Який Новицький? — сіпнувся Копиткевич.
— Ігнацій Новицький. Канівський губернатор.
— Той здрайця — губернатор Канева? — не вірив Копиткевич. — Не може бути!
— А хіба ви знаєте його?
— Це перший драпіжник у Речі Посполитій. Це він розорив мене. Це він загнав у могилу мою Банду. Але ж… як він потрапив сюди? Він же банітований? Сімнадцять літ тому…
— Ов ва, пане! Чого тільки не станеться за такий час… Так отой Новицький зачинив у підземеллі не тільки своїх надвірних козаків, а й обох послів гайдамацьких — Байрацького і Чернявщенка.
— Байрацького?! — вигукнув поручик. — І Ян з вами?
— 3 нами, пане Станіславе! Так ото… обох їх до підземелля кинуто… Новицький з ними й говорити не став…
— Он воно що!
— Пане поручику! Але ж це рабусі говорять, — кинувся до Копиткевича сотник, який привів затриманих. — Хіба їм можна вірити?
— Я знаю цих людей, пане сотнику.
— Вони ж — гайдамаки…
Копиткевич пройшовся по кімнаті в один бік, у другий. Зупинився. Потім повернувся до сотників:
— Підіймайте козаків!
Обидві сотні спішно вишикувалися перед корчмою.
— Панове козаки! — звернувся до них Копиткевич схвильованим голосом. — Я дістав наказ від коменданта Карбовського допомогти канівському губернатору визволитися від розбійницької ватаги, яка заперла його в замку і нібито перерізала надвірних козаків. Насправді ж… Та нехай вам ліпше розкажуть ось оці люди. Я добре знаю одного з них.
Коли Письменний скінчив свою розповідь, білоцерківські козаки збуджено загомоніли.
— Нам, панове, ніяк не можна гаятися. Треба вирвати з темниці канівських козаків і покарати лиходія Новицького! — сказав Копиткевич.
Козацькі шеренги грізно зашуміли:
— Веди нас, пане поручику!
— Веди на Канів!
— Але ж у Каневі гайдамаки! — вигукнув сотник. — То вороги нашої вітчизни!
— Коли вони теж прибули рятувати козаків, то, значить, не вороги! — голосно, щоб усі чули, відповів Копиткевич. — А коли вам, пане сотнику, страшно, то повертайтеся до Білої Церкви.
(Продовження на наступній сторінці)