Вже з першої сторінки на мене своїми променистими блакитними очима, в яких виграють пустотливі бісики непідвладної рокам душевної молодості, що так ніколи й не пригасла, не притлумилась у її погляді дсГ самої смерті, дивиться з фотографії Оксана Дмитрівна…
На жаль, у книзі не зазначено, що це — світлина самого Юрія Яновського, тож Оксана Дмитрівна на подарованому примірнику власноруч позначила це — проставила рік, коли побратим по перу фотографував її — "1959".
Такою — "нелегкою, але прекрасною" — роботою і лишалася для Оксани Дмитрівни Іваненко до її останнього подиху література для дітей, якій вона служила чесно й самовіддано все своє свідоме життя, вважаючи її найголовнішою.
Ось що розповідала мені письменниця про народження "Тарасових шляхів"…
"Якось восени 1938 року редактор дитячого радіомовлення попросила мене написати невеличке оповідання про Тараса Шевченка. Я пообіцяла спробувати — і написала!.. Так почалися мої "Тарасові шляхи" — з радіопередачі.
Образ Кобзаря настільки привабив мене, що я вирішила продовжити роботу над ним. Я зрозуміла: мені слід неодмінно побувати в тих місцях, де Тарас народився, де блукав од дяка до дяка, де був на панському подвір’ї, побачити ті села, ті шляхи-дороги, нехай уже змінені.
Був листопад, досить холоднючий, але й це не зупинило мене. Я знала, що мені ще треба встигнути з’їздити до Ленінграда— Петербурга, де я вже бувала чимало разів, але жодного разу не відвідала Академії мистецтв і, звичайно, не бачила того горища, на якому спав Тарас…
Так почалися мої мандрівки Тарасовими шляхами…
З кожним черговим виданням книги вони поширювалися й поглиблювалися — давалася взнаки моя праця в бібліотеках та архівах. Понад двадцять років я провела в такому надзвичайно чудесному товаристві, в такій близькості з рідним Кобзарем.
Одне слово, більш як за двадцять років праці з невеличкого оповідання, написаного на замовлення, що вперше прозвучало на радіо, виріс роман, який, зрештою, став книгою з п’яти частин, що склали понад вісімсот машинописних сторінок!
Мій роман з великою любов’ю та увагою видали повністю вперше у 1961 році, і знову славетний Василь Ілліч Касіян, як і досі, зробив до нього нові ілюстрації, за які потім одержав Державну (тепер Національна! — А.К.) премію імені Т.Г.Шевченка…".
А потім, як я вже згадував, роман виходив іще не один раз, і з останнім прижиттєвим виданням пощастило працювати мені. Додалося тоді ще кілька непересічних сторінок. Я поцікавився в Оксани Дмитрівни, чи не зосталися за берегами "Тарасових шляхів" якісь епізоди, які свого часу так і не пропустила цензура, — і почув радісне: "Дещо є!" "Тоді несіть, надрукуємо все-все!.." Отак воно і вийшло, що це останнє за життя Оксани Дмитрівни Іваненко видання можна вважати найповнішим, так би мовити, авторськи канонізованим…
І сьогодні, у двадцять першому столітті, славнозвісна книга Оксани Іваненко "Тарасові шляхи" про непересічну долю нашого Кобзаря веде його стежками та дорогами наших дітлахів і вестиме — я не сумніваюсь у цьому! — ще не одне покоління дітей України!..
У ДОРОЗІ МОЛОДІЙ І ВІЧНІЙ
Микола Трублаіні
Дуже й дуже важко знайти дітей, у яких був би відсутній потяг до пригод і мандрівок.
Зрозуміло, з багатьох причин діти не можуть безпосередньо мандрувати, де їм мріється, от і приходить на допомогу задовольняти їхню "мандрівну спрагу" та "пригодницький голод" гарна книга, створена талановитим і щирим письменником.
До когорти таких належить і наш видатний дитячий письменник, нині — трохи незаслужено призабутий, Микола Трублаїні.
Вже не одному поколінню відомі книги письменника, який і свою творчість, і власне життя присвятив мандрівкам і пригодам, щедро, щиро, талановито розповівши про них у своїх книгах для дітей, яких захоплює романтика і відвага.
Коли я думаю про життєвий шлях Миколи Петровича Трублаїні, людини славної долі і непересічного таланту, пригадую розповідь Оксани Дмитрівни Іваненко, котра була знайома з письменником. Ось що я чув од неї…
У далекі тридцяті роки минулого століття, тобто двадцятого, серед читачів дитячих бібліотек України проводили чергове анкетування. Було серед запитань анкети і таке: "Ким ти хочеш бути, коли виростеш?"
І от в одній із анкет хлопчак-п’ятикласник дав промовисту, категорично чітку та однозначну відповідь: "Коли я виросту, я хочу бути… Миколою Трублаїні!!!" Не більше і не менше!..
Та й справді, з ранньої юності і до останніх днів свого багатого пригодами й подіями життя Микола Трублаїні перебував у постійному творчому горінні, у неспинному неспокої. Як влучно висловився про нього друг і однодумець, відомий письменник Олександр Ільченко, "Микола Трублаїні належав до отої казкової породи невми— райлів, що над ними, либонь, не владна і сама вельможна пані смерть…".
Але звернімося до життєвого і творчого шляху письменника, аби краще та глибше зрозуміти суть його книг, які й сьогодні користуються незмінною популярністю серед малих читачів…
Народився Микола Петрович Трублаєвський (таке справжнє прізвище письменника) 25 квітня 1907 року в селі Вільшанці на Вінниччині.
У 1915 році Микола вступає до Немирівської гімназії, але довго в ній учитися не довелося: хлопчак тікає на фронт першої світової війни! Напевне, цим фактом і було яскраво виявлено одну з головних рис його характеру — непосидючість і прагнення до пригод.
Та, на жаль — чи на щастя? — втеча не вдалася: хлопчак зірвався з підніжки вагона, до якого причепився, так би мовити, "зайчиком", пошкодив ногу, а тому й не дістався до фронту.
У сімнадцять років юнак, якого переповнює романтика, починає співпрацювати з вінницькою міською газетою, а вже наступного року його посилають на Всеукраїнські курси журналістики до Харкова, тодішньої столиці України.
Після закінчення курсів починаються для нього нові, найвищі курси, суворі та безжальні, — курси життя. А з ними — мандрівки та мандрівки, про які мріялося з дитинства. Власне починається те життя, яким снив майже щоночі. Та й яке ж юнацьке серце не забажає собі такого ж романтичного, сповненого труднощів, але водночас — і дивовижних пригод, життєвого вибору?!. Тож згадаймо хоча б деякі маршрути, якими подорожував невтомний письменник— мандрівник…
1929 рік, квітень-червень: тропічний рейс легендарного криголама "Літке", на якому в ранзі рядового матроса Микола Трублаїні проплив морями-океанами від Севастополя до Владивостока.
Той самий рік, липень-жовтень: тривала і досить небезпечна подорож на тому ж самому криголамі, але вже рейсом арктичним — від Владивостока до острова Врангеля, та вже не матросом, а кочегаром!..
Наступного, 1930 року, Микола Трублаїні здійснює мандрівку на криголамі "Сибіряков" до далекої, суворої і таємничої Землі Франца-Йосифа.
А 1931 року доля відправляє нашого невсидючого письменника-романтика у подорож до Сибіру, на ріку Ангару, щоб уже наступного року піти у плавання на криголамі "Русанов" Білим морем, а далі — мандрівки до Карелії, на Кольський півострів, стежками Криму та Кавказу…
До речі, про псевдонім письменника. Сталося це у Харкові, на курсах журналістики, і от як це було…
Кароокий, стрункий, у солдатській шинелі, юнак одразу припав до серця своїм однокурсникам. А ще вабила до Миколи друзів його величезна працездатність, гостре відчуття усього нового, чим повнилося життя в ті нелегкі, трагічні й суперечливі часи.
Працювати спроквола Трублаїні не лише не любив, а й за своєю вдачею просто не міг. Надзвичайно дисциплінований та обов’язковий як у роботі, так і в стосунках із людьми, він відзначався несхитною принциповістю, щирістю почуттів і кришталевою чесністю. Розмов, як ото кажуть, "ні про що" молодий журналіст не визнавав. Потрапляючи в коло таких балакунів-пустодзвонів, Микола відразу похмурнів, підводився і йшов геть — не витрачати час на теревені, а працювати!..
Навчаючись на журналістських курсах, Микола Трублаїні водночас встигав працювати кореспондентом у кількох газетах. Йому доводилося багато ходити— їздити, тож повертався додому пізно. Якось його товариш, теж майбутній письменник Терень Масенко жартома порівняв його з популярними тоді за свою майже вроджену невсидючість італійськими журналістами, назвавши юнака "Трублаїні". Це італізоване прізвисько-жарт приліпилося до Трубла— євського і стало для нього на все подальше життя літературним псевдонімом-прізвищем.
Зрозуміло, що багатющі враження від численних мандрівок Микола Трублаїні описав у нарисах, оповіданнях, особливо вичерпно — у циклі оповідань 1934–1935 років, присвячених далекій Півночі. Саме з них він і визначив остаточно головне покликання свого життя — писати для дітей!..
1934 року письменник завершує роботу над пригодницькою повістю "Лахтак", присвяченій темі підкорення Арктики. А вже відразу по виході книги, що набула неабиякої популярності, організовує у Харкові перший у світі клуб юних дослідників Арктики і стає його капітаном.
(Продовження на наступній сторінці)