Вчителька возила дітлахів на екскурсії до величезного, як тоді здавалося малим школярчукам, губернського міста Полтави. Там вона водила їх до пам’ятника Слави, на Шведську могилу, ознайомлювала з основами історії України ще за часів козацтва. Довго простоювали діти перед садибою автора славнозвісних "Енеїди" й "Наталки Полтавки", свого видатного земляка Івана Котляревського, слухаючи, затамувавши подих, розповіді вчительки про його життя і творчість…
Цілком зрозуміло, що у подальшому виборі життєвого шляху малим Іваном величезну й незамінну роль відіграла саме його перша вчителька, образ якої, як я вже згадував, він назавжди поселив у своєму серці й у своїй пам’яті.
Зрозуміло й те, що після закінчення сільської школи Іван Сенченко ще чітко й однозначно не міркував про письменницьке майбуття, але потяг до освіти, до набуття нових і нових знань був у нього просто-таки нестримний! Отож після сільської школи Іван вступає до вищої початкової школи, а після її закінчення, повторюючи шлях своєї улюбленої вчительки, вступає до вчительської семінарії, де глибоко й самовіддано захоплюється ще й поезією.
На шпальтах газет почали з’являтися вірші юного Івана Сенченка. Проте розголосу вони не набули, та й, коли говорити по щирості, його поезія не відзначалася ні оригінальністю стилю, ні новою тематикою, ні пошуками та експериментами, а переважно була наслідувальна, писалася "під когось" з уже відомих та знаних поетів.
Іван Сенченко вчасно все це зрозумів — і перейшов до прози. І, як мовиться, тут знайшов себе.
І от настає визначальний для молодого письменника-початківця 1923 рік: цього року виходять у світ дві його перші книжечки— ластівки — збірки оповідань "Навесні" та "Ярема Кавун", на які дуже й дуже схвально відгукнулася критика й товариші Івана Сенченка по літературній майстерні.
Оселившися в Харкові, тодішній столиці нашої держави, Іван Сенченко деякий час учителює. Паралельно з роботою він навчається у Харківському інституті народної освіти, який успішно закінчує у 1928 році.
Вчителюючи та пишучи твори для дорослих, Іван Сенченко думає про дітей. Так, уже в двадцятих роках з’являються його оповідання для малих читачиків у журналі "Червоні квіти", а після другої світової війни — в журналах "Барвінок" і "Піонерія".
Згодом Іван Сенченко, як і переважна більшість мудрих і далекоглядних "дорослих" письменників, приходить до незаперечної думки: якщо хочеш, щоб читали твої книги дорослі, — обов’язково пиши й для дітей, виховуй у них із малих літ свого власного майбутнього читача.
І от одна за одною починають з’являтися книжечки Івана Сенченка для малих читачів, які сприймались і дітьми, й дорослими дуже привітно та прихильно.
Але чи не найкращою і найвдалішою як за задумом, так і за втіленням стала книжечка Івана Сенченка "За лісом, за пралісом золота діжа сходить", яка поступово, за чимало літ склалася в нього з оповідань за народними приказками та загадками, з розповідей про їх походження, звичайно, — і з письменницьких імпровізацій і фантазій.
Саме цю славнозвісну, з моєї точки зору, книгу Івана Юхимовича Сенченка я і радив би неодмінно прочитати. Переконаний: часу надаремно не буде витрачено ані хвилинки! Ця книжечка, весела, дотепна, розумна, подарує вам радість спілкування з високою літературою для дітей, а головне — ви безперечно відчуєте уповні всю глибину, красу, невмирущість і яскравість справжнього народного Слова, яке ніколи не змаліє!
МАНДРІВКИ ТАРАСОВИМИ ШЛЯХАМИ
Оксана Іваненко
Можна стверджувати, що березень для кожного пересічного українця певною мірою є, так би мовити, місяцем знаковим і значущим. Адже саме в березні ми щороку відзначаємо традиційні Шевченківські дні, бо в цьому першому весняному місяці, можна сказати, історично закумулювалася доля нашого славетного Кобзаря — замкнулося коло його життя: дев’ятого березня Тарас Григорович Шевченко прийшов у цей світ, десятого — пішов од нас у вічність…
Чимало літератури існує про його творчий і життєвий шлях — справжнісінький океан! Та що там океан — цілісінький безмежний Всесвіт! І все ж у цій неозорості ось уже кілька десятиліть горить яскравою зіркою для дітей — і не тільки! — для кількох поколінь малих українців — і знову ж не тільки для них! — славнозвісна книга про нашого Кобзаря, яку створила Оксана Дмитрівна Іваненко.
Саме цій дивовижній жінці-письменниці та її широковідомому роману для дітей "Тарасові шляхи" і присвячені ці сторінки…
Народилася майбутня письменниця 13 квітня 1906 року у місті Полтаві, з яким пов’язані імена таких видатних і всесвітньо відомих наших письменників, як Іван Котляревський, Григорій Сковорода, Микола Гоголь, Панас Мирний — усіх і не перелічити!.. Одне слово, можна припустити, що, народившись у місті з такою літературною славою, Оксана Дмитрівна Іваненко просто мусила стати письменницею, тим паче — цьому ледь не з перших її свідомих днів сприяла навколишня атмосфера.
У полтавському домі Оксани Іваненко була чимала бібліотека, тож дівчинка змалку заприятелювала з книгами, і ця щира й вірна дружба ніколи не переривалась упродовж усього її довгого життя. А улюбленими письменниками з перших же кроків самостійного читання стали Тарас Шевченко, Микола Гоголь, Олександр Пушкін, Ганс Хрістіан Андерсен… Отож, напевне, можна досить легко і просто здогадатися, чому свій літературний шлях Оксана Дмитрівна розпочала саме з казок.
Загалом, письменницька доля Оксани Іваненко склалася досить щасливо. Вже у п’ятнадцять років вона вступила до Полтавського інституту народної освіти, бо з дитинства мріяла стати вчителькою. Потім був Інститут народної освіти у Харкові, а після нього майбутня письменниця пішла працювати до колонії імені Максима Горького, якою керував у ті часи легендарний педагог Антон Семенович Макаренко.
У свої дев’ятнадцять літ Оксана Іваненко в часописі для дітей "Червоні квіти" друкує перше оповідання, а перша книжечка для малих читачів "Майка та жабка" благословилася на світ 1930 року. Як бачимо, ще з юного віку письменниця чітко й однозначно визначила напрямок своєї літературної дороги — писати для дітей, що є досить рідкісним явищем, оскільки значна частина тих, хто творить для малого читача, доходить цієї думки вже у відносно поважних літах…
На першу надруковану казку Оксани Іваненко схвально відгукнулися Корній Іванович Чуковський та Самуїл Якович Маршак. Зокрема, К.Чуковський так писав про молоду письменницю: "Серед казкарів Оксана Іваненко посідає особливе місце.
Вона уподобала жанр напівчарівної казки з пізнавальним, природничим ухилом. Хоч у сюжетах її казок і проявляється певна доля фантастики, хоч і бурульки, і тварини, і квіти, й дерева розмовляють у них людською мовою, фантастика — лише ошатне прикриття, футляр для тих наукових відомостей, які приховані всередині".
Мабуть, той факт, що Оксана Дмитрівна мала ще й потяг до науки, — наприклад, після інституту вона вступила до аспірантури й писала дисертацію, — і спричинився до певної "науково-фантастичності" П перших казок, яку й відзначав К.Чуковський.
Цей же потяг до науки, дослідження покликав Оксану Дмитрівну й до створення значного та вагомого як для її письменницької біографії, так і для нашої дитячої літератури в цілому, роману "Тарасові шляхи". Щоправда, першопочатком, першо— поштовхом слід уважати її невеличке оповіданнячко, яке вона написала 1939 року на замовлення — до ювілею Тараса Шевченка. Саме з нього все й почалося!
Довгих двадцять років, навіть дещо більше, присвятила Оксана Іваненко роботі над шевченковою темою, результатом якої і став непересічний роман, який одностайно був названий критиками явищем у нашій біографічній прозі. Його перекладено багатьма мовами інших народів і видано у багатьох країнах світу. Саме за нього, разом із деякими іншими творами, Оксані Дмитрівні Іваненко 1974 року було присуджено найвищу нагороду в царині дитячої літератури — премію імені Лесі Українки…
Так, до речі, склалося, що мені пощастило працювати над останнім виданням "Тарасових шляхів", яке вийшло за життя письменниці…
Ми давно були знайомі з Оксаною Дмитрівною, можна сказати, незважаючи на значну різницю у віці, були друзями, або, як любила говорити сама письменниця, "побратимами по перу, а отже — рівними в усьому". Але такого щирого, щільного й одвертого спілкування, як під час роботи над останнім прижиттєвим виданням роману "Тарасові шляхи", між нами досі, напевне, ще не було.
Не один раз довелося мені бувати у славній Кончі-Озерній під Києвом, на дачі Оксани Дмитрівни, оточеній кленами, берізками, голубою ялиною поруч із горобиною, які вона посадила власноруч. Блакитний столик і дві лавки, що загубилися посеред старого саду, ставали місцем наших розмов на довгі-довгі години, що спливали майже непомітно!..
Чимало я почув у цих розмовах од письменниці про її життя, літературну долю взагалі — і про "Тарасові шляхи" зокрема. І нині з душевним трепетом беру з полиці одну з багатьох книг Оксани Іваненко, подарованих мені письменницею, а саме — збірку її спогадів "Завжди в житті", гортаю її благоговійно та намагаюся реконструювати оту віртуальну реальність, яка витала над нами у Кончі-Озерній…
(Продовження на наступній сторінці)