Довгий час його ім’я навіть не згадувалося на Батьківщині. Але в наш час, коли Україна, нарешті, здобула незалежність, ім’я Василя Короліва-Старого із заслуженим тріумфом повертається на прабатьківську землю, і сучасні діти мають змогу достойно оцінити все те, що він для них зробив протягом свого життя, зокрема, на моє глибоке переконання, збірка казок "Нечиста сила", подарована письменником нашим дітлахам, уже зайняла гідне місце у колі читання малечі, і бачиться її довге-предовге життя і в майбутньому.
ПЕРШ ЗА ВСЕ — ЧЕСНІСТЬ!
Остап Вишня
До сьогоднішнього дня пам’ятаю з дитинства, як голосно, довго і з якоюсь дивовижною насолодою сміявся, коли вперше прочитав оповідання Остапа Вишні для дітей. Так довго і голосно, що навіть налякав маму, й вона кинулася мацати мого лоба та міряти мені температуру, ще не знаючи істинної причини незвичної, як на неї, поведінки сина. Та коли побачила у моїх руках книжечку оповідань Остапа Вишні, одразу відклала термометр і взяла збірочку. Ми почали гортати її удвох, тицяли пальцями в те чи інше оповідання — і сміялися вже разом, голосно, довго і з якоюсь дивовижною насолодою…
Магічна сила Вишневих усмішок знайома мільйонам і мільйонам дорослих українців. Такою ж магією справжнього першодже— рельного народного гумору наділені і його оповідання для дітей, про які й ітиметься у цьому нарисі. Але спершу — бодай коротесенько, для кращого розуміння авторської позиції — нагадаю про життєвий і творчий шлях письменника…
Народився Павло Михайлович Губенко, — а саме так насправді звали письменника, який обрав собі за псевдонім веселе, соковите і споконвіку українське ймення "Остап Вишня", — 12 листопада 1889 року в селі Грунь (хутір Чечва) Зіньківського повіту на Полтавщині, нині — Охтирський район Сумської області, в багатодітній родині селянина.
Спочатку малий Павлуша, як його всі називали, навчався у місцевій початковій школі, а згодом — у двокласній школі в містечку Зіньків.
Батько Павлика мріяв, аби син отримав щонайкращу освіту, бо вже змалечку хлопець виявляв неабиякі здібності в усьому, ще й мав нестримний і нездоланний потяг до читання. Та й самому хлопчині хотілося-кортіло вчитись і вчитись.
Проте, як згадувала потім сестра письменника, "… після сільської школи Павло хотів учитися "на вчителя". Він просив батьків, навіть плакав, щоб віддали його у Глухівську вчительську семінарію, але не було в нас грошей, сім’я велика. Повезла мама Павлушу до Києва, у військово-фельдшерську школу, де вже рік учився наш найстарший брат — Василь. Вчилися тут хлопці на казенний кошт — батько наш був старий солдат-унтер. Неохоче складав іспити Павло, але склав блискуче!.."
Після закінчення у 1907 році Київської військово-фельдшерської школи Павло Губенко йде на військову службу, а згодом працює у Київській лікарні Південно-Західної залізниці.
Втім, юний Губенко анітрохи не волів і не мав наміру пов’язувати своє життя з медициною, та ще й військовою, хоча глибоко поважав обидві ці професії — рятівника людських життів і захисника землі рідної.
Під час нічних чергувань у лікарні у майбутнього письменника вистачало часу, аби десь у тихому закапелку списувати аркуш за аркушем і працювати над подальшою самоосвітою, занурившись з головою у підручники.
Отак, працюючи та самонавчаючись, військовий фельдшер Павло Губенко примудрився екстерном скласти іспити за гімназію, водночас усе глибше та глибше поринаючи в літературну роботу.
І от 2 листопада 1919 року на шпальтах газети з’являються перші друковані рядки майбутнього класика української літератури, а вже з 1921 року він починає активно і постійно працювати у пресі. Саме цього ж року, 22 липня, вперше під надрукованим матеріалом Павла Губенка з’являється його літературний псевдонім "Остап Вишня", який і закріпився за ним на все подальше творче життя.
А вже 1923 року виходять поспіль дві книжечки Остапа Вишні, які утверджують його як письменника, а далі — книга за книгою. Тож у 1928 році він мав у доробку аж двадцять три книжки, що витримали сорок два видання лише протягом якихось чотирьох років!.. Чи не для Книги рекордів Гіннеса матеріал?!.
Та невдовзі вже відомого, знаного й шанованого письменника безпідставно, як водилося в ті часи, звинувачують хтозна в яких гріхах і заарештовують…
До повноцінної літературної роботи Остап Вишня після жорстоких і нещадних таборів зміг повернутися тільки 1944 року. Але, не дивлячись на значні втрати і часу, і здоров’я, і віри в так зване "світле комуністичне майбуття", відразу ж увійшов у гурт провідних літераторів і на повну потужність включився в письменницьку роботу!
Напевне, зайве говорити, що такий значний письменник, як Остап Вишня, не міг не звернутися до літератури для дітей. Взагалі слід зазначити, що у всій світовій літературі досить важко, майже — неможливо знайти визнаного письменника, який за своє творче життя не написав би хоча б одну книгу для дітей або, принаймні, про дітей чи про власне дитинство. Отож немає нічого дивного і в тому, що й наш відомий гуморист також натхненно і з глибокою внутрішньою втіхою та насолодою писав веселі й мудрі оповідання для малих читачиків, ставлячись до цієї ділянки власної літературної творчості як до найвищого та найвідповідальнішого її щабля.
От як згадував про це письменник— гуморист, друг Остапа Вишні, Федір Маківчук:
"Не раз, було, бідкався мені Павло Михайлович:
— Мало я написав дитячих творів, зовсім мало. А до болю, до сердечного щему хочеться написати більше.
— А ви, Павле Михайловичу, відкладіть на деякий час "дорослий" гумор і візьміться за твори для дітей.
— Е, не в тім справа. Розумієте, завжди, коли берусь за дитяче оповідання, то якийсь острах заповзає в душу: а чи подужаю, а чи стачить таланту написати так, щоб схвилювати душу малого читача, щоб розумно розвеселити його? От у чім суть!.."
…Пішов од нас Остап Вишня 28 вересня 1956 року, але після нього, окрім художніх текстів, зосталися і щоденникові записи. І я вирішив узяти у письменника таке собі інтерв’ю з віртуальної реальності, як модно нині висловлюватися, скориставшися його щоденниками. От що із цього вийшло…
А.К.: — Павле Михайловичу! А чи пам’ятаєте Ви свої перші доріжки, перші порухи на шляху до красного письменства в дитинстві? Може, розкажете, як усе було?
О.В.: — "Я, такий собі Павлушка, селянський син, бігав без штанів по Груні на Полтавщині (недалеко Чернеччина, недалеко Охтирщина, отам, де Монастирщина), бігав, жбурляв картоплю, драв гнізда горобців, била мене мати віником і навіть горнятками череп’яними кидала. Спасибі матері!..
Далі — освіта. Розірвана освіта (перший учитель Іван Максимович Мовчан, старий дід — і він бив нас лінійкою по руках, а я б тепер, коли б мав змогу знайти ту лінійку, я б її поцілував!).
Потім з Павлушки вийшов Остап Вишня. Письменник. Так як же ж я не буду вдячним за віник і за горнятка матері, за лінійку — вчителеві? І я — вдячний…".
А.К.: — Павле Михайловичу! А що треба для того, аби з-під пера письменника з’явилася розумна книга?
О.В.: — "Виявилося, що для того, щоб письменник виявив свої глибокі, оригінальні й дотепні думки на папері, треба:
а) по-перше — папір,
б) по-друге — думки.
Як нам переказували, — папір у нас є. І багато. Сподіваються, що ось-ось у письменників, котрі хотять бути талановитими і справжніми письменниками, будуть і думки… Як же ж тоді збагатиться наша література!"
А.К.: — І, якщо дозволите, Павле Михайловичу, — останнє запитання: кого Ви вважаєте справжніми українцями і яка головна риса характеру має бути притаманна письменникові, особливо — дитячому?
О.В.: — "Я вважаю за українця не того, хто вміє добре співати "Реве та стогне…" та садити гопака, і не того, в кого прізвище на "ко" — а того, хто бажає добра українському народові, хто сприяє його матеріальному й духовному розвиткові…
Для літератури, по-моєму, треба перш за все — чесність.
Потім уже геній, талант, здібність та інші атрибути літератури. Тоді буде Література!.."
Переконаний, що у цьому віртуальному інтерв’ю досить виразно й чітко окреслені основні творчі позиції Остапа Вишні, яких він і дотримувався протягом усього свого життя як у творах для дорослих, так і в оповіданнях, подарованих його щедрим талантом найменшому читачеві.
НЕ ЗАБУВАЙМО СВОЇХ
Олександр Копиленко
Як не прикро про це говорити, але так уже, напевне, склалося, що досить частенько ми забуваємо своїх відомих і знаних людей, яких уже немає з нами, достойно вшановувати за їхній внесок в історію нашої держави.
Дивно, але найчастіше це стосується чомусь наших славних письменників, особливо — дитячих.
Письменник, про якого останніми роками чомусь незаслужено почали забувати, відсвяткував би вже своє стоп’ятиліття.
Олександр Іванович Копиленко народився 1 серпня 1900 року на Полтавщині, цій співочій та багатющій на літературні таланти землі, у родині залізничника.
Мабуть, так уже судилося, що йому належало пройти крізь усе життя з іменням— званням "ровесник двадцятого століття" — званням умовним, але дуже й дуже почесним і водночас відповідальним.
(Продовження на наступній сторінці)