І Сашко Копиленко, майбутній дитячий письменник, знаний і шанований кількома поколіннями української дітлашні, гідно і гордо проніс оце своє звання до останньої межі…
У ранньому дитинстві малий Сашко, на перший погляд, майже нічим не відрізнявся від своїх ровесників. Так само, як і вони, охоче допомагав батькам, ходив до школи, спершу — до звичайної початкової, а згодом — і до вищої початкової, тобто, за сучасними мірками, — до середньої школи.
Хіба що вирізнявся хлопчина якоюсь нестримною непосидючістю, допитливістю й цікавістю до всього живого й сущого.
І, напевне, саме це поєднання непосидючості, допитливості й підштовхнуло Сашка вчитися далі, після закінчення школи…
Як писав Олександр Іванович в одній із автобіографій, він "почав працювати з шістнадцяти років. Спочатку на залізниці вантажив зерно, макуху, а потім перейшов у хімічну лабораторію дослідної станції, бо мав нахил до біологічних наук…".
Саме цей нахил і привів цікавого до всього юнака після закінчення учительської семінарії на природознавчий факультет Харківського інституту народної освіти.
Закінчив інститут Олександр Копиленко 1925 року, але біологом так і не став, бо вибрав, на перший погляд, зовсім інший шлях — літературу. Але й тут прислужилися йому знання, здобуті в інституті. Та про це — трохи згодом…
Перша книжка, збірка оповідань під назвою "Кара-Круча", написаних для читача дорослого, виходить у світ 1923 року, коли Олександр Копиленко був іще студентом!
І хоча перша книжечка дістала кілька позитивних відгуків критики, проте творчого задоволення самому письменникові вона не подарувала, й він починає замислюватися над творами для дітей.
Результатом таких роздумів і, звичайно, наполегливої, послідовної, цілеспрямованої праці та пошуків стала книжка оповідань для малих читачів, яку Олександр Копиленко видав 1926 року під назвою "Сеньчині пригоди".
Ця невеличка за обсягом збірочка відразу стала помітним літературним явищем, і Олександр Іванович саме з неї і визначився остаточно у своєму виборі життєвої дороги: він буде дитячим письменником! Цьому вибору письменник, хоча подеколи й писав щось і для читача дорослого, не зрадив до останнього подиху…
Варто зазначити, що за своє не досить довге життя Олександр Іванович Копиленко видав понад сто книжок — ціла окрема бібліотека! Були серед них і повісті, й романи для старшокласників, і — чи не в першу чергу! — оповідання для малих читачиків про природу, переважна більшість із яких і сьогодні не втратила своєї значущої ваги.
1934 року Олександр Копиленко видав невеличку книжечку оповідань під назвою "У лісі", яка складалася саме з творів про таємниці, красу і неповторність природи, з розповідей про птахів, про звірів і тваринок, про пори року.
Ця, спершу — невеличка, збірочка оповідань зробилася згодом чи не найголовнішою книгою у житті письменника. До неї він повертався не один раз, працював над нею до останніх днів.
У 1948 році, а потім — і в 1951-му, ця книга, значно розширена за обсягом (додалися нові оповідання), виходить уже під назвою "Як вони поживають" і залишається, так би мовити, в літературному обігу і сьогодні під цією ж назвою.
Твори, що ввійшли до неї, як я вже згадував, були присвячені природі. Вони читались і перечитувалися, їх хвалила критика, влаштовувались обговорення у школах і дитячих бібліотеках. Одне слово, оповідання Олександра Копиленка про природу цілком заслужено стали помітним явищем української літератури для дітей, увійшли до золотого списку славнозвісних книг.
По суті, Олександр Іванович Копиленко ніколи не розлучався з природою, жив-існував у ній. І навіть переїхавши до Києва, не полишав спілкування з нею у будь-який спосіб. Зокрема, як згадував Юрій Смолич, його старший побратим по перу, "Олександр Копиленко щонеділі відвідував так званий "пташиний базар", купував пташок, тримав узимку вдома, а навесні неодмінно відпускав їх. Хлопці, які були також постійними відвідувачами ринку, запримітивши письменника, ще здалеку гукали один одному: "Прийшов дядько Сашко! Дядько Сашко прийшов!"
А прийшов "дядько Сашко" на пташиний ринок більше не для того, аби щось купити, а щоб поспілкуватися з продавцями, узнати щось нове із життя птахів, до яких був небайдужий з малих літ.
За його ж таки словами, птахами він займався "із самого дитинства. Ловив сам різними сітками та западнями. Вигодовував пташенят… А співочих пташок перебувало в мене стільки, що й полічити важко. Мабуть, немає жодної пташки, якої б у мене не було".
1960 року, в пам’ять про письменника, українське радіо започаткувало радіожурнал "Як вони поживають", давши йому назву найкращої книги оповідань Олександра Копиленка про природу, написаних для молодших школярів.
А вже пізніше, у 1978 році, журнал "Барвінок", у якому Олександр Іванович друкував свої твори, заснував літературну премію його імені за кращі твори.
Як бачимо, саме у книзі "Як вони поживають" Олександр Копиленко уповні виявив себе і як непересічний дитячий письменник, і як педагог, і як біолог, і як щедра і чуйна людина.
Максим Тадейович Рильський свого часу так писав про цю книгу: "Талановита книжка Копиленка має неабияке пізнавальне значення, вона у великій пригоді може стати нашим юним натуралістам та й усім, хто любить вічно живе джерело радості й здоров’я — природу, хто дбає про її збереження та охорону, хто не вродився глухим і сліпим до земної краси!".
Вслухаймося ж у ці слова нашого видатного Поета і станьмо на захист природи, цієї колиски роду людського, її одвічної супутниці й годувальниці. Тож не даймо їй загинути остаточно, а разом із Олександром Івановичем Копиленком, іншими письменниками, що творять для дітей, ставаймо на її захист!..
НАРОДНЕ СЛОВО НЕ ЗМАЛІЄ
Іван Сенченко
З історії літератури вже давно відомо, що чимало видатних письменників для створення своїх книг досить активно й широко використовували найрізноманітніші жанри фольклору.
Звичайно, таким життєдайним і добро— дарчим джерелом літературного натхнення слід, перш за все, вважати міфи, легенди й казки. Але навіть і такі короткі фольклорні тексти, як, скажімо, народні приказки й загадки, знаходили своє застосування і втілення у творчому доробку деяких письменників, зокрема, у відомих оповідках одного з яскравих і самобутніх представників нашого красного письменства Івана Юхимовича Сенченка.
Саме йому та його славнозвісній дитячій книжечці "За лісом, за пралісом золота діжа сходить", яка вже не один раз виходила друком і в Україні, й у Канаді, і жанр якої сам письменник визначив як "народні приказки та загадки в оповіданнях", і присвячено цей нарис…
Народився Іван Юхимович Сенченко 12 лютого 1901 року в селі Наталиному на Полтавщині у селянській родині.
Змалечку Іванко, як і всі селянські діти, допомагав батькам у повсякденних клопотах. Працював малий хлопчина майже нарівні з дорослими — був беручкий і нелінивий до будь-якої роботи.
А ще малий Іван полюбляв спілкуватися з дорослими, про що зазначав в одній із своїх автобіографій так: "Дитинство моє минало серед найвидатніших людей села".
Мав на думці Іван Юхимович те, що досить часто він охоче й без жодного жалю міняв ігри й розваги з ровесниками на посиденьки зі старими людьми, які користувалися в селі шаною та повагою за свою працелюбність і справжню народну мудрість.
До найвидатніших людей свого села Іван Сенченко, передовсім, зараховував свою першу вчительку та дядька Кузьму, котрий був, за висловом письменника, "музикантом по натурі". До видатних односельчан відносив
Іван Юхимович і тітку Марину, "молоду материну подругу, яка розповідала будь про що так красиво й картинно, докладно і з такими подробицями, які не могли втекти, заховатися тільки від Гомера й од неї, тітоньки Марини".
Через усе життя проніс Іван Юхимович Сенченко у своєму серці світлий і ніжний образ своєї першої вчительки.
Як відомо, у сільській школі, на ті часи, коли у молодших класах навчався майбутній відомий письменник, учителі були, так би мовити, універсалами, тобто могли однаково успішно, глибоко й докладно викладати своїм учням цілу низку несхожих, або й просто далеких один від одного шкільних предметів — починаючи малюванням і закінчуючи арифметикою та рідною мовою.
Саме це найбільше вражало малого Івана: як багато знає його вчителька! Геть усе-все на світі! І про що він її не питав — а був хлопчина дуже цікавий і допитливий до всього, про що чув і що бачив навколо, — він завжди отримував дохідливу, зрозумілу та вичерпну відповідь.
Учителька водила Іванка разом з іншими дітлахами — такими ж, як і він, хлопчиками й дівчатками, переважно його односельцями, та ще дітьми з кількох сусідніх сіл, де не було власної школи, — до навколишніх лісів і гаїв.
Такі уроки запам’ятовувалися дітям на все зкиття. Вони разом з учителькою надовго зупинялися над якоюсь рослинкою, квіткою, комашкою й уважно слухали її дивовижні розповіді!..
А ще, як згадував письменник, саме перша вчиїелька прищепила йому змалку любов до поезій Шевченка, Пушкіна, до творів Гоголя і Котляревського.
Частенько після лісових прогулянок учителька загадувала дітям написати на ту чи іншу тему самостійний твір. І поміж творів, написаних учнями різного віку, вона досить часто відзначала, читаючи вголос уривки перед усім класом, саме твори малого Івана Сенченка.
(Продовження на наступній сторінці)