— Кличе до того не прямування до Ідеалу, до ІДЕАЛУ — з великих літер! — а кличе гріх того, кого ви назвали Люцібелем — гордощі й зарозумілість. Я — мовляв, — не такий, як інші!" Так, дон Карльосе! Ви стоїте над самим краєм безодні! Як би ви не пручались, я спробую відтягти вас від неї. Не "чистої" чи "вищої" віри ви шукаєте, дон Карльосе! А віри "легшої". Віри, що потурала б вашим нахилам і… примхам… Я знаю, що говорю: і примхам.
— "Легшої", падре? А як же аскетизм? — боронився Карльос, як вояк, що до останнього мусить устояти на своєму становищі.
— Говорю про вас: ваш аскетизм перетяжує тільки в тому, що не є для вас осередком вашої туги й ваших бажань. Не про "чистоту віри" йдеться вам і "поборникам чистої віри". Вам особисто йдеться про те, щоб розбити прості — страшенно прості! — але невмолимі закони Церкви. Тому ви простягли руку до "чистих" — катарів. Хоч добре знаєте, що коли вони простягають руку, то, тим самим уже… підставляють ногу! Ви не могли відмовитись від подружжя з доньєю Каталіною тоді, як їздили до Бурґосу, після події зі скаженим вовком… Знаєте, також, що лицарська присяга дамі — така ж, як шлюб — непорушна річ. Тепер же ви шукаєте дверей, що ними можна було б "чесно" відійти від дружини — що фактично дружиною вам не є. І от, вам підсувають "віру", яка рве пута, як "темні і безпідставні" та "Євангелією необґрунтовані пересуди", чи навіть "забобони". Рве пута "ваші" і "її" — не Каталіни!
— Її? — ледве чутно спитав Карльос і відчув, що цим словом відкрив своє найслабіше місце, що в нього зараз може прийняти смертельний удар.
— Так: її — Бе-а-ти! — роздільно підкреслив патер Інніго. — Тому ви шукаєте міцної й певної підойми, щоб "звалити Церкву". Бо ж, мовляв, коли її звалите — разом із нею впадуть і її "законні пута…" Розумієте тепер, що мені — ченцеві ще й домініканцеві це не може бути "всеодно", "байдуже"?…
І спокійно розмотував далі клубок думок, ніби читав якісь старі акти.
Не міг не спостерегти драми Беати і Карльоса. Втративши надію на особисте щастя, Карльос шукав спочатку тільки забуття в "гарних прямуваннях" поетів-лицарів до святого Ґраля…
Того св. Ґраля, що його — нібито переховують у печерах Монсеґюру оті ніби "чисті" й "досконалі" катари.
— Отче, та ж хіба лицареві ганьба йти шляхами найшляхетніших із лицарів? Хіба ж не шукали св. Ґраля й Альфонсо II Араґонський, і Ричард Левине Серце й багато інших? Чи ж св. Ґраль не досить висока міра для життя людини?
Голос Карльоса звучав, але пе певністю, тільки глибоким сумом.
— Так, мій лицарю! Все, що ви говорите — так. І все це має своє — страшне: "ні!" Затямте собі одну істину: кожний наливає келих св. Ґраля замість св. Крови Христової власним опоюючим напоєм своїх бажань! А тоді воює за них… а не "за св. Ґраля!" Воює тільки "під прапором св. Ґраля"! Лише під гаслом Святої Крови!.. Це є одна з найбільших пасток злого духа на піднеслі душі… Перед хвилиною я вам цитував про спалення тільки двадцятьох тисяч християн… людей! Тільки — двадцятьох тисяч! Розумієте ввесь жах цього слова: "тільки!.." А це — лише мала часточка всіх спалених, знищених, загинулих! Так, що ж? — патер Інніґо перестав стримуватись і в голосі його зазвучали ноти болю й тривоги. — Гадаєте, що я, домініканець — "пес Божий" — можу спокійно дивитись, щоб лицар вашої вдачі причинився до дальшого палення таких же християн — людей? Наших ближніх, братів! — До дальшого нищення отари Пастиря Доброго?! Чи розумієте ви, дон Карльосе, куди ви йдете? Куди хочете повести християн, людей, наших братів із нашого краю? Я сказав, що хочу вас урятувати від безодні, над котрою стоїте… Врятувати, навіть проти вашої волі. А коли б ви не схотіли свого порятунку, я буду приневолений рятувати тих, кого ви хочете повести за собою! Тож уже навіть іде мені не про вас…
Зблідле Карльосове обличчя враз ніби постаріло.
— Потребуєте часу на розміркування, щоб дати мені відповідь? — спитав хвилюючись патер Інніґо.
Лясерда підвівся.
— Ні, отче. Приймаю відразу ваші рації. Про дальше, очевидно, будемо говорити потім…
Добровільно дане слово сковувало Карльоса нерозривним ланцюгом.
Безпросвітньо-сірий присмерк враз немов упав на його душу, на все дальше життя… Затирав усі обриси, всі барви… Несамохіть зітхнув важко:
— Святий Ґралю!.. Шукають його і в Монсеґюрі й в Монсерраті…
— А він — у нас самих, дон Карльосе! Це — наше власне серце, налите світлом Божої любови… Любови не до єдиної людини, не до своєї тільки родини, а любови до людства! І треба нести цього "святого Ґраля" світом, іти з ним шляхами й стежками життя так, щоб не розбризькати ні краплини… А обов’язок — не тільки лицаря, але кожної людини завжди подавати спрагненим, знесиленим, хворим, тілом чи духом, цей святий Келих Любови Великої…
— Ах! — зітхнув іщераз дон Карльос. — Шляхи життя! Та хто ж їх укаже?
Чернець витяг зі столу купу зів’ялих пергаментів:
— Ось, я приготовив для вас, приятелю. Розшукав по різних хроніках. Може тут знайдете вказівки… Черпаючи ж, згадаєте, що при посвяченні в лицарі, ви присягали на свого меча: "Товариства людей віроломних уникати буду…"
Карльос просидів до ранку над невідомими йому документами роду де Кастро.
Вичитав у них, що один із його членів із піренейської галузі помандрував до "далекої Скитії" де "тече велика ріка Бористен…" Подався туди, прищепити там і "зберігти віру, яку нищили вогнем і мечем у Романії".
З тієї ночі Лясерда зломився.
Схвильоване до дна його серце не знало де шукати заспокоєння…
Жив, мов у страшній зморі, свідомий, що його найглибші таємниці відомі, і чужі очі читають у його душі ясніше, ніж його власні.
Все здавалось: десь тут чує кроки великого, стихійного, що наближаються до невідомого, що прийде! Неминуче! Коли ж воно прийде, тоді зникне все, що досьогодня було мріями, плянами життя…
Почнеться нове життя — несподіване, неймовірне… Але цілком нове!
Казка? Може! Але не та, де сам собою горішок перетворюється на золотий повіз, що везе в чарівні країни, де все приходить задармо, на мах палички доброго чарівника. Але — що ж? Що має бути й де відтулиться та брама, що про неї раз у раз маячить бідна королева?
І безкраї простори поплутаних думок, поплутаних майже так, як у коронованої "La Loca", це тепер був одинокий терен Карльосових блукань.
І несподівано, зовсім не там, де він міг чогось чекати, його збудили зо сну-життя слова, що їх вчув, входячи до володарки. Одна з дам читала новелу про флорентійського лицаря.
— "… Набравши з собою в запас свічок, лицар сам, без джури й помічників, помандрував до гробу Гсподнього, щоб там запалити для нового життя свічку свою від того небесного вогню, що у Великодню ніч сходить із неба й розсвічує лампаду перед гробом Христовим. І простились йому…"
Більше нічого не чув Лясерда.
По кількох днях домініканин мовчки слухав твердих слів лицаря. Потім зіп’яв руки, ніби молився. А дон Карльос продовжував:
— При гробі того, хто смертельною людиною не був, знайду я більш, як силу людську, щоб воскреснути з гробу душевного, куди поклала мене пристрасть людська…
Був це інший Карльос, заглиблений у гіркі думи, був він, за влучним виразом маркізи де Алькораз, "як постать Йосифа Ариматейського в останні дні Великого тижня". А від кількох днів з його очей розсвітилась лампада серця його під тим небесним полум’ям, що падає з неба у Великодню ніч.
— Ні, отче, — говорив Лясерда, — не як хрестоносець, не із зброєю, тільки з розсвіченою свічкою… А коли поможе Господь, подамся до гробу святого, до того невідомого Бористена… На нещастя собі та їм увійшов я до роду де Кастро. Розбив я його. Тож хочу спокутувати й свою провину й провини того далекого де Кастро, що вчинив їх він у тім краю…
Благословляючим рухом лягли сухі руки ченцеві на Карлосову голову. Був це рух, що ним благословляє священник після своєї першої служби Божої:
— Сину! Досить, коли своє живе серце принесеш ти туди. Іди во ім’я Господнє!
Все було добре для доньї Хуани, що могло б віддалити бодай один день, коли жалібний похід мав переступити іспанські кордони. Тому, після довгої затримки в Толеді, звелено повернутися до Мадріда. Королева хотіла бути на облечинах Беати:
— Мусимо обоє з королем бути при Беаті в той день, бо ж сирітка не має батьків!
Беаті ж уділено особливої диспензи для вступу до манастиря: вона-бо не народилась німа, тільки з дозволу Божого захворіла на німоту хвилеву. Тому й дозволено їй, як виняток, скласти перші чернечі шлюби, але в кармеліток "Las descalzas Reales"[69] в Мадріді, бо той манастир вже бачив "чудо сліпої", то ж покаже він нам ще й інші чудеса, — вирішила донья Хуана.
(Продовження на наступній сторінці)