Скільки дрібної брехні, лукавства та виправдувань обминула вона за тих три тижні! Що відповіла б вона й тепер приятельці, коли завтра має статися така небуденна подія?
Нехай же мовчать її уста, як мусить мовчати серце…
Коли другого дня в толедській катедралі скінчилась Служба Божа, ні патер Інніґо, ні його асиста не відходили від вівтаря. Не встала з місця й королева.
Тиша насторожилась безконечними рядами статуй, що від тринадцятого століття зігнули коліна чи зіпняли руки в нерухомій молитві під склепіннями просторого храму.
З долішніх сталле[46], що на їхніх спинках вирізьблено здобуття Гренади, піднявся Карльос Лясерда. Повільним, але певним кроком підійшов до вівтаря, став навколішки й підвів очі на потемнілий від часу образ вирізьбленої з дерева постаті Святої Діви. Як Володарка, що за малолітнього Сина керує королівством, Свята Діва тримала Дитинку-Ісуса на колінах.
Патер Інніґо розкрив євангелію й урочисто, повільно й виразно прочитав: "Споконвіку було Слово, і Слово було в Бога…", закрив святу книгу і, передавши її дияконові, промовив до Карльоса: — Тож знай, лицарю Божий, словом в’яжеш себе. Добровільно, не примушено, у стіп вівтаря складаєш його. Скажи ж: чи любов твоя, що її, як квітку, складаєш на Божий вівтар, свята й чиста?
— Така вона і є! — роздільно й голосно, ясно відповів Лясерда.
Легким тремтінням пробігло зворушення по придворних. Душі напнялися, серця — насторожились: відбувалась бо врочиста "присяга лицаря дамі"…
Не було це вже частим явищем, як за часи давніші. Але було це завжди закликом, що підносив від буденної, звичайної щоденности, яка присипала, як порох шляхи, ідеали й лет до них.
А Карльос, поклавши правицю на шпаду, до половини витягнену з піхви, проказував слова присяги: — Перед обличчям Господнім, Марією Дівою Володаркою Небесною, перед королевою нашою, королем і цілим двором складаю на вівтар святий, при твоєму, Отче чесний, свідоцтві, присягу: До останнього зітхання служити дамі своїй учинками й життям. їй присягаюся віддати навіки любов свою чисту й пошану.
— Яке наймення дами твоєї, лицарю Божий? І чи приймає вона присягу твою?
— Перед Богом і людьми називаю наймення її з пошаною: Марія-Беата де Кастро зветься вона на землі, а "Провідна Зоря" моя — ім'я її у вічності.
Домініканець повів очима по рядах двірських дам: — Приймаєш присягу й службу лицаря свого, Маріє-Беато де Кастро?
Беата вийшла з лавок.
Спущений аж по уста чорний серпанок жалоби, — як у всіх двірських дам, приховував її обличчя більше як до половини. Як молода до шлюбу, стала вона навколішки попліч Карльоса.
Домініканець узяв із постави, поданої йому дияконом, дві обручки. Благословив, покропив свяченою водою перстені й надяг їх на руки лицаря й дами. Аколіти[47] вложили обоїм до лівих рук розсвічені свічки. Правиці обоїх священик покрив своєю рукою.
— На вічність з’єднує вас Господь нев’янучими офірними символами вічности. Нехай любов і вірність, що їх обіцюєте собі взаємно, буде вам світлом і підпорою на шляху до Світла Вічного, що в Ньому з’єднаєтесь навіки.
З хвилину голови обоїх були схилені. Потім помалу піднеслись, повернулись у повний профіль, — як на медалях. — одна до одної. І зустрінулись у поцілунку.
— Єдиним цим поцілунком дозволено вам обмінятись на землі — лунали слова священика. — Можете кожне вступити в подружжя з іншим. Але ніколи — одно з одним. Світло невгасаюче нехай світить душам вашим.
Доторкнувся євангелієм рамени дами, потім лицаря і дав їм поцілувати текст: "І Слово було в Бога."[48]
Уклонившись вівтареві й священикові, Беата й Карльос відійшли.
Лясерда врочисто, за руку проводив "свою даму", щоб разом із нею вклонитись королевій.
Коли проходили навами, соняшний промінь упав до ніг Карльоса, немов торкнувся його світляним пальцем.
Лясерда інстинктовно підвів очі й уперся поглядом у кам’яну статую короля Санчо ІV-го — давнього ворога його роду.
Спертий на меч, кам’яний Санчо IV дивився суворо й сумно.
Думкою Карльоса пролетіла історія цієї родинної боротьби за еспанський престіл, що ним заволодів Санчо небіж короля Альфонса Х-го, дарма, що прямий спадкоємець і син Альфонса Х-го, Альфонсо де Лясерда, воював завзято за свої права, маючи за собою, крім свого права, ще й союзників: короля Франції, Англії та ще й "африканського палядина Яакоба бен Юсуфа", як розповідає про це хроніка дона Хуаиа-Міґуеля[49].
Саме напередодні св. Катерини, ще звечора, нагнало вихором сині, зі споду "підпечені" важкі хмари. Повиростали горами на обрії, обступили отік усе місто, а потім почали на нього наступ лавами грізних велетнів, закутих у бронзові лати зо сталевими шоломами.
Аж моторошно стало мешканцям Толеда. Тужно тривожились серця. Дарма, що звикли до страшних, бурхливих хуртовин, таких грізних і частих над Толедом.
— Добре ж, як буде сніг!… — запевнювали старі люди. — То ж може впасти крига оттакими шматками… — показували жахливі розміри граду. І вираховували, за чиєї памяти вже приходила на край подібна біда.
Тратив рівновагу й фрай Антоніо. І перед грізними червонаво-жовтими хмарами не стримував свого невдоволення,
— Господа спокушаємо! — повторював францисканець. — Чи ж то видана річ? Звичайні собі грішники найбільшого чуда — воскресіння мертвого, ще й набальзамованого! — не тільки вимолюють, а ще й певні, що воно таки станеться! Мало дня не назначили!… Ніби місячні епакти[50] встановлюють! Тож гнів Божий і збирається на марну зарозумілість і пиху нашу!
Дехто з духовенства погоджувався мовчки з розумними міркуваннями скептичного падре.
Але більшало тих, що починали протестувати вже півголосно.
— Закон святої Церкви велить, щоб тіло християнське було поховане в землі. Тож не допустимо, щоб нарушувати закони Церкви "згори"!
І, — мов цвіти на провесні! — "розцвітали" нові чутки: — На чолі святої статуї Христа "де ля Люс", ясно бачили диякони та два священики справжні краплини свіжої крови!
— Хустина Святої Діви в руках "Семиболісної", що в каплиці, — кожного ранку наскрізь мокра! Цілі бо ночі плаче Пресвята Діва!..
— Чорний крук влетів під час піднесення Святих Дарів до храму Марії Діви "білої" й тричі кричав: "Pax! Pax! Рах!.."[51] Бо ж до вічного відпочинку вже давно час покласти вбите тіло покійного дон Феліпе!..
Обережніщі з царедворців намагались оминати патера Інніґо де Санто Еспіріто. Ясно бо було кожному: занадто "вперту" він має віру!.. І це підтримує нерозумні надії напів божевільної королеви… Час уже приборкати це.
Та ж навіть і святі Апостоли раз-у-раз сумнівалися… тобто, ставилися "критично"… А як же?! Інакше не картав би їх тоді а тоді Господь! Називаючи їх "маловірними!"
А вже, відомо, куди вже звичайним, грішним людям не ставитись скептично! Найгірше ж, що та беззастережна віра домініканця підтримує мрії королеви, що її розум, — із великого жалю! — явно збочив із правдивої дороги!
Це ж — кожному ясно!
Але патер Інніґо "нічого не чув і не помічав". Бо, — на його думку: — Хто керує іншими, мусить часто не бачити, не чути і не помічати, хоча б бачив, чув і помічав… Бо ж його обов'язком є робити висновки…
Тому домініканець "не помічав" навіть тих остовпілих вірників, що зранку в день св. Катерини з жахом дивились на дон Феліпову труну. А було з чого зжахнутись!
Під масивним, кам’яним склепінням катедри, в огнистому вінку свічок, королівська срібна труна була покрита, — мов білою габою, — тонкою верствою блискучого, пухкого снігу-паморозі…
Не падав цей сніг ізгори. Це засвідчували всі ченці, що в нічній зміні молились до ранку над труною. Ні! Сніг виступив із самої труни! Немов би його "випотило" набальзамоване королівське тіло.
Лежав довго[52], переливався, виблискував то іскрився в рухливій заграві розсвічених свічок, аж поки патер Інніґо не проказав від вівтаря "Requiem aeternam"[53] наприкінці Служби Божої.
Тоді враз сніг перетворився в краплини чистих сліз…
Спочатку вони вкривали цілу труну, потім чистим дощем упали на мармурові плити підлоги.
Ясно: це ж "плакало тіло померлого" над своєю гіркою посмертною долею блукати непохованим! І вимагало похорону.
Однак донья Хуана ані тепер не хотіла зрозуміти. Наче й не було цього "ясного знаку!"
Вона, як мати над хворою дитиною, схилилась над замкненим віком труни, яку не відчиняли за першою "тихою", не "співаною" Месою. Бо:
— Дон Феліпе не любив вставати рано!.,
І вдова набожно притримувалась тієї привички мертвого короля.
Обережно, немов боялась збудити тяжко хворого, донья Хуана втирала подаваними їй хусточками краплини з віка домовини й дбайливо натягла сама, — власноручно шите — перлинами-сльозами покривало на труну.
— Не збудити!.. Обережно! — затримала переляканим жестом панів, що підійшли нечутним кроком, бажаючи помогти королевій.
Потім відступила на крок. Оглянулась. Розстібнула фібулу-застібку своєї довгої, підшитої хутром, чорної, оксамитної "манти" — плаща, скинула його й ще ним накрила труну поверх покривала:
(Продовження на наступній сторінці)