— Спи, мій Феліпе!
І рухом руки наказала ченцям молитися тихо, без слів…
Другого дня, по "лицарській присязі дамі", майже підвечір вирушили одночасно Карльос і Беата. Тільки Карльос поїхав до Бурґосу, Беата ж — до Мадриду.
Бути на весіллі сестри рішуче відмовилась
— "Не про земські весілля годиться думати невісті Христовій. Присвячуючи ж себе Господеві, мусить віддати йому своє життя, щоб продовжив життя татові" — написала на листочку королевій.
Патер Інніґо замислився. Добре знав обі сестри. Любив їх, як уміє любити духовник виплекані ним із пуп'янку людські душі.
— "Покликання?.." Ні!.. Здається тільки "альта ораціо!"[54]
Занадто пристрасно боронилась Беата проти всяких умовлювань — вичекати, чи бодай відкласти свою постанову, хоча б до весілля сестри.
Хіба ж раніше не мав нагоди помічати патер Інніґо, що переважно тихо, непоквапливо й спокійно бороняться ті, хто відчув покликання?
Надто багато було палкости в протесті німої красуні!..
— Чи аж така глибока її рана? — міркував домініканець, закінчивши свою вервичку, — улюблену свою молитву, коли почував себе схвильованим і бажав знову прийти до зрівноваженого спокою.
Ходив під аркадами "крузієр"-ґалереї манастиря Сан Хуан де льос Рейос. Дивився на широкий краєвид із блискучими меандрами Тахо — краєвид такий далекий, розсяглий, що на ньому не видно було живих істот.
Тільки міст Сан Мартіно серед цих вільних, самітніх просторів нагадував про людей, — там, у далині, з їхніми такими дрібними турботами й радощами…
І на цьому рожево-фіялковому тлі далин ніби розстилав патер Інніґо дрібні обривки завважень, окремі слова, вираз поглядів, що ловив їх "на лету", а тепер уважно переглядав.
Чому останніми часами дон Карльос усе дужче зближався до володарчиних наметів? Особливо ж… Так: особливо з тими двома новими?
Тягла його приязнь до галузі з роду, що ставав йому "своїм"? Може!
Тільки, було щось у цьому ще й інше.. напевне! Бо ж, їдучи до Бурґосу, випросив він дозвіл у королеви взяти з собою обох тих поетів…
— Окрасу на тихе весілля!.. Славних провансальських труверів[55].
— Але… але ми вже трохи чули ті їхні "окрасні співи!"
Патер Інніґо нащупав у кишені рукава ряси Беатиного листа. Зачепив за пояс довгу вервицю й підійшов до великого круцифіксу на стіні.
Своїм звичаєм уважно подивився на Розп’яття, ніби питаючись:
— Чи правильно думаю? Чи справно роблю?
І пішов до своїх покоїв.
Тількищо взяв перо, вчув поквапливу, вояцьку, тверду ходу важко обутого дужого чоловіка.
Затривожився прислухаючись.
Брат Домінґо, "охоронець дверей" патера Інніґо, тихо сперечався з кимось… Домініканець устав і відчинив двері.
Тримаючи крислатого бриля в руці, стояв перед ним раменастий атлет — Херонімо Діяс[56], Карльосів джура.
З-під його суконної, довгої "капи" виглядала шкуратяна, чужинецька одіж — звана "juste au corps"[57]. ) За поясом стирчав кинджал, до пояса ж привішена "мізерікордія" — короткий, менший ніж.
Високі — аж поза коліно — горішнім краєм розширені "лійкою" чоботи, теж чужим звичаєм[58] були припнуті ремінцями до пояса, щоб не спускались та не перешкоджали в ході[59].
Херонімо, очевидно, не мав часу впорядити себе, а прибув наквап, просто з сідла. Тільки дуже нагальна справа могла привести його так до володарчиного сповідника. Тільки загроза якоїсь небезпеки могла повернути його з дороги до Бурґосу, куди він учора лише від'їхав із Карльосом із Толеда.
— Високодостойний падре!.. Прошу вислухати мене, як на сповіді!. Благослови Свята Діво дель Піляр донью Беату! Ради неї міг я вернутись, Прислав мене з листом до неї дон Карльос. Того листа я доньї Беаті віддав — до власних рук! — дігнавши її в дорозі. А, вертаючись, заскочив до Толеда, до вашої милости. Рятуйте, найдостойніший отче, бо ж обома ногами стоїть над безоднею Карліто!
У хвилинах глибшого схвилювання чи болю, старий слуга називав свого молодого пана довірливо-інтимно: "Карліто".
— Як би ж загрожувала небезпека видимої смерти — на те вистачило б і самого Хероніма. Оборонив би! Але збирається на гірше: "смаженим чути!"[60] Здалеку димом спершу заносило від тих романських труверів! А Карліто — з ними! Вже давно вони в нас і днювали й ночували! Свої мудрощі пекельні викладали. Запевнюють, що цілу науку Святої Церкви — цілу, без вийнятків! — інакше розуміти слід! Мовляв, усе — на шкоду людству! — поплутали священики наші. Вони ж — по правді все висвітлюють, ніби… "Синами Беліссени"[61] називають себе ці правдиві сини Вельзевулові!
Патер Інніґо відкинувся на спинку фотелю:
— Так, у чім же річ, Херонімо?
— Як — у чім? Таки ж самі осудіть, всечесний отче! Чи ж не сини дияволові, коли навчають мого Карліто й святого хреста стидатись?… "Знаком образи Божої" хрест називають! І той молодий, — Боже йому вибач! — що ще й ніби теж де Кастро зветься, теж при мені такі слова вимовляв: "Знаком хреста, — каже, — я ніколи спасенний не буду!"[62] Чуєте?
Воскове обличчя патера Інніґо не зміняло виразу. Тільки ледве тремтіли ніздрі і в очах загорявся той — ніби роздмуханий із середини — вогонь.
— Кажеш, і "лицарської присяги дамі" не визнають?.. Як? Поганська вигадка?
Обурення хуртовиною розгойдало Херонімове серце. Тремтіли кінчики білих вусів на обвітреному, смуглявому обличчі. А маленький ромбик гострої, сивої борідки тріпотався мов білий вогник:
— Це ж, отче всечесний, так можна дійти й до того, що й лицарського звичаю, святого побратимства не визнавати! І меча не святити! Знаю: "Святі не мечем, а вірою перемагали!" Так і при свяченні меча говориться! Але ж, отче всечесний! Що ж буде зі світом, коли порушений буде хоча б найменший припис обичаїв лицарських?!..
За годину по тій розмові кілька їздців прудко вирушило з Толедо. В одного з них, у подорожній торбині був лист до Карльоса Лясерди від маркізи де Алькораз.
У тому листі маркіза перепрошувала, що мусить зрушити його пляни. Мовляв, у метушні несподіваного Беатиного від’їзду та через зміни, зв’язані з ним, маркіза якось прикро забула, що нові трубадури з Романії мають саме за три дні з’явитись перед королевою, з власного, володарчиного наказу.
Як будуть вільні — маркіза пошле їх зараз знову до Бурґосу, дон Карльосові, на найшвидших конях…
Другого ж дня, ввечері, патер Антоніо надовго затримався в свого приятеля патера Інніґо. Щоб не виходити, очевидячки, зі свого звичаю: ні в чому не погоджуватися з домініканцем, францисканець гарячився:
— Чого ж тут мудрувати? Хіба в Толедо мало дерева? Чи шкодить це комусь: малим вогником підогріти віру?.. Ні, мені найдивніше те. що я — тихий та скромний францисканець, — мушу говорити це домініканцеві, охоронцеві віри?
Патер Інніґо спокійно хитав головою:
— Цього мені нагадувати не мусиш. Я й у сні не забуваю, що я — домініканець. Тому й не пішлю на спалення, як тобі цього так хочеться! — цих двох альбіґейців.
Фрай Антоніо аж підскочив:
— Аль-бі-гей-ців!.. Та ж і це прокляте слово вже забуто! А тут — двоє їх живцем ідуть у руки і ти…
— А я відпущу їх із миром. Так. Робитиму, щоб,— як ти кажеш правильно: забуто вже й слово це нещасливе. То ж не спокушуся й те слово "нагадувати" й не дозволю собі "підгрівати" жовч громадянства та не роздмухуватиму милих тобі "вогників", щоб не робити в очах темної юрби ще нових "мучеників" за фальшиву віру… Досить уже й Гуса богемського! Досить Савонаролі!..
— Ні! Не досить! Нива Божа мусить бути чиста, без кукілю!
— Кинь, брате! Ти ж добра людина!
— А хіба святий апостол Петро не був добра людина? А витяг меча на оборону Христа! — бунтував францисканець.
— Може й ми, — чи занадто непоміркованою гарячістю своєю, чи надмірною холодністю — завинили тому, що пів світу вже горить від цих вогнів… — заспокоював фрай Антонія домініканець.
— Чи ж гадаєш, легко буде нести наслідки цієї пожежі?.. Ох, довго ще чутиме Церква цей "чад паленини!" А отруя з Альбі[63] вже постарілась, утратила силу, видихалась там, на місці… Тож нехай вертаються до своєї Романії, щоб скінчити безславно своє життя в кам’яних своїх печерах… у забутті, нікому не цікаві…
— А тут? У нас? — ще не заспокоювався фрай Антоніо.
— Брате! — ласкавим голосом, трохи втомлено затримав його домініканець. — Покинь! Справа надто важна! Не збивай мене своєю гарячістю! От, ліпше скажи: як твої вирахування? Цим даси мені трохи спокою, якого я так потребую…
(Продовження на наступній сторінці)