— Ні, ти, отче, справді — вибач! — неначе якийсь дивак!.. Спокій!.. Та ж хіба можна про такі речі як календар, — справний! виправлений календар! — говорити спокійно?! Та це ж — просто трагедія, що приведе не знать до яких наслідків! Ти ж сам поглянь: "антихристовий рік", тобто рік 1666, — якщо буде до того часу належно справлений календар, матиме Великдень у найпізніший день: 25 квітня! Чуєш? 25-го квітня! Ти ж уяви собі: спочатку в мене вийшло аж двічі 26-го. Поза ме-жа-ми! Я боявся, що мені трісне серце!
— Це справді дивно! — спокійно згодився патер Інніґо.
— Див-но?!! Хіба це відповідне слово для такого випадку?! Це — ди-во-виж-но! А найдивовижніше те, що я ж передбачав! От, що означає добрий, справний календар! І тоді, — фрай Антоніо заговорив спокійніш, аж урочисто — треба знову чекати "нападів антихристових" у роках 1734-му, 1886-му, 1943-му… Це критичні роки для віри й Церкви…[64] В цих роках буде св. Марко "алилуя" співати, св. Антоніо "Духа Святого взивати", Іван Хреститель "з Христом столувати". А цілий світ…
— Кричатиме: "ой, лишечко!" — додав усміхаючись патер Інніго.
— Правильно! — не помічаючи усміху притакнув фрай Антоніо. — Всі кричатимуть "біда!" Та ж, щоб не було пізно, бо ж хіба "їм" заб’єш у голову заплішку, що календар…
— Ну, а як же рік 2000? Ти вчора був за нього певний…
— Та я, — хвалити Бога! — сьогодні за нього ще певніший. У 2000-му році Великдень припадає на 23 квітня… Це — нормально! Та ж головне — виправити хибу, розумієш? І тоді…
Але домініканець махнув рукою й затримав мову фрай Антонієву. Прислухались: у нічній тиші виразно було чути під домом людські й кінські кроки.
Фрай Антоніо вступив за котару, що ділила вітальню патера Інніго від дальших його кімнат.
За хвилину до покою впровадили Монфора й "запіренейського" де Кастро.
Всі троє чекали поки, віддаляючись, замовкали кроки вартових, що припровадили "чистих". Де Кастро був явно схвильований і перший порушив мовчання.
— Якщо нас чекають муки і смерть…
Патер Інніго посміхнувся:
— Дуже гарний початок для поеми: драматично і сильно! Але, хай вибачать мене панове поети: я дозволив собі потурбувати вас так пізно не для диспутів чи ліричних вправ. До речі: сподіваюсь, нічого прикрого не трапилось у дорозі вашим милостям?
— З нами поводились чемно, — відповів Монфор. — Але ми здивовані такою несподіваною…
Домініканець указав на стільці:
— Спочиньте ласкаво. А щодо несподіванки… Це наше життя, — аж до самої смерти, — сама несподіванка, ваші милості це знають! І часами — найбільша несподіванка, — це власне сама смерть…
Останні слова різнули Монфора неприємним холодом. А в думці майнуло:
— Що ми можемо проти нього?
Патер Інніґо глянув на обох суворо:
— Така моя функція — радити. Як знаєте — я дорадник її величности. Так: вам дадуть охорону, коней, трохи золота, а до всього того ще й мою не найгіршу раду: не зволікаючи, знову повернутись за Піренеї. Ви — поети талановиті. Але тут ваших поезій не доцінюють. Як ваші милості помітили, ми — цілком свідомо, — співаємо інших пісень.
— Але ж королева обіцяла нам…
— І не рушить своєї обітниці. Охорона її величности — над вами, аж до меж її володінь. А зрештою і я маю деякий голос, але особисто я вам нічого не обіцяв. Що правда, не багато може вбогий чернець із мого ордену. Хіба що… показати дорогу в Рай чи попередити проти вогнів… пекельних…
На хвилю спустив додолу очі.
Катари мовчали.
— Так не затримую вас, панове мої, — підвівся патер Інніґо. — Перед вами подорож спішна й довга. Можете йти, цілком самі, без варти. Я вірю вам. А зрештою в наших коридорах нема відчинених дверей. Ваша ж варта чекає на вас при кінці коридору. Con Dios, caballeros[65]… Ага! Ще слово: графа де Лясерду я перепрошу за вас сам. Тож прошу не турбуватись, щоб із ним здибатись.
Зупинка в Толедо тривала аж задовго. Давно вже повернув до двору Карльос Лясерда з молодою дружиною.
Були трохи дивні й будили цікавість. Але малохто чув їхні голоси. Важко було б знайти когось, хто так досконало, як молода Каталіна Лясерда міг би заступити при королевій "німу" Беату: була це ніби друга квітка лілеї з того самого стебла. Навіть при сумному дворі доньї Хуани, що її тепер усе частіше називали потиху: "ля льока"[66], не легко було знайти журливіші очі й ходу, як у привида, що блукає серед могил. А тьмяний, згаслий голос Каталіни можна було почути тільки тоді, як до неї звертались із запитанням…
І з дня на день виразно в'янула молода графиня Лясерда. Танула, як офірна восковиця перед образом Пресвятої Діви.
— Мов за життя переходить очистець! — хитав головою патер Інніґо.
Бачив, що лишається одно: розпитати саму Каталіну… Не на сповіді, не "за правом сповідника", але як друг, приятель, що знав її з дитячих її літ.
— Увійти в її душу добровільно відчиненими дверима приязні, — формулював свою думку патер Інніґо.
І на хвилину не припускав, щоб якийсь гріх був джерелом її суму.
— Але, — поможи мені Боже![67]. — Скільки ще, крім гріха, є "гірких трав" у темному садку людського серця!
Чекав уже чималу хвилину під аркадами Сан Хуана поки Каталіна закінчить у храмі свої молитви.
Прислухався, як молитовний настрій причаївся під склепінням манастирських аркад і ласкавим сутінком згорнувся в кутках довкола ґотицько-мавританських колюмн, що поміж них тихий вітрець приносив свіжий віддих Тахо.
Де ж ліпше як тут відкрити серце й випустити з нього того неспівучого птаха — журбу?
Патер Інніґо тількищо витяг з-за пояса вервицю — улюблену так св. Домініком, — як легке шелестіння шовку повідомило його що донья Каталіна вийшла з храму.
Ще того ж таки вечора, маючи всі потрібні інформації, патер Інніґо замкнувся з дон Карльосом для довгої розмови.
Вже перші речення домініканця схвилювали Лясерду.
— Та ж, отче, — спробував сховати свою стурбованість дон Карльос, — "катарів" уже довго нема! Ніхто бо, — спробував легенько всміхнутись, — ніхто ж бо, більше за ваш святий орден, не допоміг тому, щоб зникла про них і сама згадка…
— Маєте правду. Ось, — підсунув чернець зшиток, — саме читаю повідомлення папі Іннокентієві ІІІ-му, від архиабата Арно де Сіте. Тут зазначено, що одного тільки дня — 21 липня року 1209-го в місті Безіє знищено двадцять тисяч альбіґейців: чоловіків, жінок і навіть дітей. Місто ж підпалено з усіх боків і мало таку температуру, що дзвони танули по дзвіницях… А ось знову… Але, ви самі прочитаєте усі поважні числа й переконаєтесь, що насіння лихих трав росте й там, де його не сіяно. Лихі ж думки не горять і в огні, в якому тануть дзвони…
— Але ж із чого ви бачите мій нахил до катаризму?
— Почнемо з перебільшеної аскези… Саме з такої, яку пропагували оті "поети з Романії", що для них святий хрест є "образою Сотворителя".
Лясерда схвилювався дужче. На мить затримався й спитав:
— А хіба свята Церква не навчає аскези?
— Навчає. Однак не вимагає погорди "до всього сотвореного" нібито "лихим на спокусу душам."
— Тобто регулює її скажім: "кесарево — кесареві…" — завважив Карльос із ледве помітною іронією.
Домініканець притакнув поважно:
— Власне! Церква наказує пости, у всякі дні. І Христос споживав риби і ягнята. І не заборонив "плодитись і множитись".
Карльос закусив губу й ворушив шпадою. то підносячи, то спускаючи полу свого оксамитного плаща.
— А призирство до даного нам Богом життя неминуче приводить до шукання смерти. — немов думав у голос домініканець і, поглянувши понад голову лицаря, холодно додав:
— А занадто велика чеснота чистоти інколи приведе й до гріха перелюбства.
Карльос зірвався з місця:
— Падре!
Домініканець не поворухнувся.
— Дон Карльосе, я говорю з вами не як "духовник королеви", що бажав би керувати й сумлінням усього двору. Говорю з вами, як домініканець. "Доміні канес" — "пси Господні" називають так нас ті, хто хоче зганьбити нас цією назвою. Та ж я приймаю її як почесну. Для мене це честь залишитись вірним Божим псом, коли "люди" — що хочуть дати "вище людської моралі" — зраджують Бога. І навіть такі, як ви, — сидіть спокійно! — такі як ви, дон Карльосе, втрачають інстинкт порядку і рації.
— Хіба і в це зле вірити, що коли людина спірітуалізується настільки, аж стане вище за звичайний людський рівень, — зблідлим голосом спитав Лясерда, — то не вона Люцібелеві, а Люцібель[68] мусить коритись їй?
(Продовження на наступній сторінці)