— Цілком випадково… Так: цілком випадково завважила… коли стрічались часом у саду з братовими магістрами… А хіба ж це не відомо й татові? А він же так бажає щастя Зораї!..
І серце, офіроване, щоби по вінця наповнилось самою мудрістю, тремтіло тривогою, радістю…
Ах, як гарно було слухати "голос ночі"… з-під дактилевих пальм!.., що дуже добре долітав до плоскуватого даху емірового гаремліку!.. А мудрість?.. Чи ж не ліпше за неї… безумство?.. Чи не варт, віддати за таке "безумство" частинку мудрости?
Сказано бо:
— "Те, що віддав ти, — зберіг ти для дару Всемогутньому".
І дійсно була певна, що коли "є на те братова воля", то й вона, Зорая, вкладає свою волю й свої бажання "в правицю Відвічного"…
Дивилась на білий "молочний шлях", що по ньому смугами світла й тіні, як стежками-дорогами снуються повітряні каравани легеньких хмаринок…
Із Незнаного у Невідоме йдуть вони блакитною пустинею небес, підносячи за собою клуби зоряного піску…
І несуть незмірної ціни таємні скарби: казки життя, переплетені нетемніючими перлинами щастя…
До Хадіджиної кімнати, мов легка тінь, пружною ящіркою просковзнула невільниця — кадиксанка[204] — Ліндараха.
Хадіджині очі блиснули в пітьмі запитом і тривогою.
Невільниця спочатку мовчки притакнула головою, потім пошепки додала:
— Те й друге полагоджено.
З тону, яким це промовила, було зрозуміле: поводиться зі своєю панією, як приятелька, не як служниця.
— Слов’янин[205] відійшов?
— Побіг до своєї хати, …з черевичками на серці!
А я вже маю йти?
— Зачекай трохи. Нехай спочатку прийде той, кого прагне бачити твоє серце. Він дуже схвильований вістками, що привезли сьогодні франкські дервіші. Прийшло їх 11… здається прибули з його краю до Яфи… Звуться всі "Фран-тис-кан…" Позавтра підуть далі, йому ж привезли золота й вісті. Багато листів… Саме їх читає. Пожди. Я попереджу, коли прийде час. А ти — поміркуй… Тільки не світи…
— Добре… Але відкіль ти все знаєш?
— Дещо казав Юсуф. Дещо…
Хадіджа зичливо всміхнулася до Ліндарахи:
— Тобі, бачу, не треба помічниць ані хитрих-мудрих петлювань, щоб зустрінутись із Юсуфом!.. Щаслива ти!
Кадиксанка раптом посмутніла, ніби згасла:
— Невільниця чести не має, пані! Тож і не зважає вона на огляди…
Довго чекала Хадіджа.
Та ж не було диво. Надто незвичайний був сьогоднішній день для Карльоса Лясерди. Сидів, опершись на руки за столом, а перед ним лежав лист із розломаною печаткою:
— "Донья Каталіна віддала Богу свою чисту душу в манастирі кармеліток, де жила, "як світська гостя"[206] — черницею, бо стати не могла нею за життя чоловіка. Зо світських радостей лишилась їй одна, — писав патер Інніґо — слухати з-поза ґрат голосу сестри Марії дель Ангустіяс, що співала в хорі черниць. Бачити бо свою сестру більше донья Каталіна не сміла…"
— Марія дель Анґустіяс… Марія від Терпінь, страждань!.. Та, чиє наймення було Беата — щаслива, блаженна!
І раптом метнулась думка:
— Чи не вкрите в найменнях таємне пророцтво? Чи не намічений у них життєвий шлях?.. "Номен — омен" — "наймення пророцтво" чи "пророкуюче…" як вірили римляни… Нарід бо еспанський зве словом "беата" черниць!..
Відгуками пережитої хуртовини послались образи минулого… немов би кидав у нього камінцями Енріко де Кастро:
— Чи ж ми тобі не казали, не оповідали, що в Германії, чернець-августиніянець Мартин Лютер зірвав зі шлюбами чернечими, зірвав із Церквою, щоб оженитись із черницею Катериною Бора, зв’язаною чернечими обітами як і він…" — підсувалась спокуса до Карльоса.
Крутнув головою:
— Ввижається? Чи втішилась згадка?.. Відкіль же цей камінчик, що влетів вікном і ось — лежить біля його руки, на столі? Видно, що той, хто кинув — зручний! Бо Карльос не зачув під вікном ані кроку, ані шелесту.
Підсвідомим рухом відсунув набік камінчик і діткнувся зломаного воску — Каталіниної печатки.
Розламав його, розкриваючи листа…
Поглянув на печатку з розломаним гербом і похитав головою:
— Так розбивають герб негідного члена роду, що зневажив родовий, почесний знак та вкрив його ганьбою…
І неначе вчув відповідь на слово Енріко де Кастро: Еспанія відповідає за примару "поетів із Романії"!
— "Може чернець-відступник, що не додержав своїх обітниць — міг так учинити. Але кастильський лицар — ні!"
Обережно взяв у руку шматочки воску. Зложив їх і відсунув у глиб стола.
Але по дорозі рука відчула камінчик. До нього прив’язаний дрібненький сувійчик. Розгорнув. Дрібні й чіткі фіорітури арабських літер шепотіли до нього:
— "Лицарю сумний! Не відаю болісти серця твого. Тільки знаю, що життя своє дам, щоб ту твою болість зменшити. Бажанням серця мого є бути тінню, що лягає у ніг твоїх. Чекаю коло лев’ячого фонтану. Хадіджа."
— Хадіджа?!. Чи ж таки й справді життя замкнено в зачароване коло? Невже ж годі вирватись поза події, згадки й усе те, що стало традиціями, переказується в легендах, як факти, що вже раз сталися в житті роду?
Та ж прадавня маврська легенда, записана в анналах, в’яже ім’я Хадіджі-ґранадянки з постанням роду Лясерда! Відтіль відомо: тому не міг перший Лясерда — Альфонсо І[207], — первородний син короля Альфонса Х-го, внук Фердинанда ІІІ-го, Святого[208], стати королем кастильським, що його мати була мавритянка — донька ґранадського еміра і звалася — саме цим найменням: Хадіджа!
Щиро покохав її Альфонсо Х-ий — ель Сабіо, "Мудрець", як його називали, або: "Філософ". Покохав не тільки за красу, але й за те, що "до вершин духа" прямувала молода Хадіджа, відриваючись від усього, що могло щільніше прив'язати її до матеріяльних радостей. Вона також кохала короля-Філософа, але не згоджувалась стати йому за дружину[209]. Та ж — повідає далі легенда, — "не прямування до верхів духа" стало перешкодою між ними, а "химерний знак", що мала Хадіджа-ґранадянка на тілі і якого стидалась до божевілля…
Була це темна, невелика плямка, вкрита густо твердим волоссям, що його не можна було нічим вивести. Ніби було це "попередження" — каже стародавня легенда — "що хто ангелом хоче бути без помочі Божої, може легко впасти аж до стану нерозумної тварини, вкритої шерстю[210].
Але не витривала Хадіджа-красуня і, кінець-кінцем, стала таки дружиною Альфонса Х-го.
Народився їм перший син — із тим же знаком що був у Хадіджі — як і всі пізніші в його роді[211].
Мав його на грудях.
"Ля серда" — назвала жартобливо той знак кастильська ґрандеца[212]. І не схотіла принята за короля "сина мавритянки", ще й відміченого "знаком звір’я".
Дарма, що всі його признали за "справжнього чи "законного" королівського сина: ель Деречо".
Карльос меланхолійно діткнувся рукою свого лівого рамена, немов би хотів пересвідчитись, що є там той остережливий родовий знак. І подумав:
— Тож не впади до стану нерозумної тварини, що не панує над своїми пристрастями й волею!.. Будь людиною!
Ще раз погладив пестливим поглядом підпис, зроблений твердою рукою: розбірно і ясно. Не було ні лукавства, ні підрібки.
Підписана не соромилась за правду свого кохання, що вирвалось із чистого серця шляхетної сарацинки, і не лишала собі дороги до відступу, можливости виректися.
Карльос дістав Херонімове кресало з "вогником з Еспанії". Викресав іскру й засвітив свічку, ту, що приніс із Єрусалиму, замість полишених на Святому Гробі,
На тремтячому, посвятному вогнику спалив уважно клаптик ароматного пергаменту з чистим, дівочим признанням.
Видув у вікно легенький попіл, зложив листи й тихою ходою вийшов у напрямі "Водограю Левів".
Згадка про Хадіджу з Ґранади розплелась і розвіялась. А на її арабесках чітко вписаним версетом Корану пробіг напис… не з арабських, а з латинських слів:
— "Ultimo veritas! (Останньому правда!)"
Ось коли, здалося Карльосові, що збагнув він таємний глузд цих слів-обіцянок! Чому? Бо лишив у Святого Гробу того "звіра", що носив його в собі.
— Як же ця правда не заблисла мені — дивувався, — при першому згуку наймення де Кастро, коли Адам назвав його, згадуючи, що там — на далекій і невідомій Волині, десь над річкою Тетерев живе родина з цим найменням?! Це ж — нащадки того де Кастро, що поніс був у Бористенські країни отрую науки Катарів, насіння ворожнечі до тих, хто думає інакше, зерно війни й незгоди!
І знечев’я невідомий Адамів край ніби наблизився до Карльоса. Ясно оформилась думка:
— Та ж і той край, — як і його, Карльосова рідна отчизна! — стоїть на варті християнської Европи від нападів номадів! Заслоняє її своїми грудьми, своєю кров’ю…
— І наші краї "побратими!" Вартують, як ті два леви, що стоять на порозі Альгамбрської брами в Ґранаді! Боронять від знищення вогнем і мечем…
(Продовження на наступній сторінці)