— Я б… усе, що маю… й матиму… все віддав би йому, коли б він був тут… із нами.
— Справно вчинили ви, діти мої любі, віддавши найдорожчі вам речі. Ти ж бо, Гасане мій, плакав, коли тобі не дозволяли класти сувій Масуді біля твого ліжка! — І притяг одним рухом обох синів до себе:
— Стережіться, однак, діти, любуватися в дусі добрим наслідком своєї щедрости, проказаної чужинцям! Той бо, хто чинить так, подає Всемогутньому найкращу райську квітку брудною рукою… Бо все, що не є від щедрости — марево одно!.. Ось, послухайте… Давно це було!.. Земля ще цвіла, як весняна квітка. А людство переживало ще ранок юности своєї… І вирішив був шах Джіян Азір[226], мудрий оборонець Світла Вічного[227], виставити місто — столицю свою. Місто райської краси, місто несмертельної слави.
Нічим не мало бути воно подібним і до тих усіх міст, що будуть потім.
Та ж хіба можуть збудувати таке місто оті, знані великому шахові будівники?..
І послав гінців, людей військових, розвідчиків по всіх шляхах, по всьому світу…
І навезли ті післанці мистців чужих: малярів, різьбарів, будівничих. А також і тих, що складають чарівні казки. Поставили їх перед очі володареві, а він сказав їм:
— Дам вам усе, чого забажає душа ваша! А ви мені дайте твори уяви вашої[228].
І взялися мистці за працю. Віддали всю творчість духа свого. І постало місто — несподіване як сон, химерне — як казка. Вигляд його звучав співом гурій[229]. Грало воно барвами місячних веселок[230].
Тоді сказали мистці Джіян-Азірові:
— Ми виконали волю твою. Але мусиш почекати — повного місяця[231]. Мусить бо все осісти, просохнути. А нас відпусти до домівок наших.
Відмовились від заплати й самоцвітів, що давав їм шах, і відійшли.
А сам шах день і ніч дивився здалеку на чарівну столицю свою… І мріяв, яке щасливе буде його життя в цій Мрії-Столиці.
А як минуло тридцять днів — шах із почотом, військом, урядниками й людом рушив до своєї нової столиці.
Була вона близько, та ж прийшлося йти далеко. Бо, що ближче підходив до міста шах Джіян-Азір, то далі й далі відступало від нього місто. Так і не міг наблизитись до нього. Так і не вступив до столиці-Мрії… Бо все втікала вона як хмарка на небі, як вітрець у повітрі. І, як мінлива хмарка розпалася, вона й розвіялась пустинями світу, невловна й недотикальна на віки. А люди звуть ту невловну столицю Джіян Азірову — фата-моргана… Чому так сталося, питаєшся, Гасане мій? Бо не на славу й ужиток люду, а з порожньої пихи, з похвальби хотів мати таку незвичайну столицю пишний шах!.. І дістав тільки марево — порожнє й нікому не пожиточне… як похвальба!
У порті з високими берегами-скелями чітко викреслюється на металево-блискучому небі подвійна лінія рей[232],щогли й такеляжі[233] вітрильників. А між ними — і того корабля, що має відвезти мандрівників на "другу землю".
На кормах[234] човнів заздалегідь палають вогнища, "щоб пітьма не поглинула їх, як Йону велериба". На тому ж вогні вариться й вечеря моряків, незмінна від часів великого Сіндбада: масна, темно-цегляста, розварена на кашу сочевиця.
Вечірні тіні й відблиски вогнів перетворюють людські постаті в казкових джінів[235]. Корми вистромили з хвиль свої надводні частини, як хвости сонних, дрімаючих велетенських риб.
Але рух на березі ще не вщух.
На прикрашеному срібними оздобами коні переїздить розляглим як майдан надберіжжям спокійний, — як тихий вечір, — їздець.
Тут же, над самим морем полягали верблюди. Їх є тут, мабуть із тридцять, а може й більше. Жують обвислими губами. А караван-баш накриває їх суконними, вовняними ковдрами-покривками. Дві речі бо конче вимагають, щоб їх накрили, каже східня мудрість:
— "Дорогоцінний олійок, бо втратить аромат свій, та верблюд, бо не засне не вкритий."
Пахне смаженою рибою, мокрим, присмаленим деревом, свіжими, в олію смаженими оладками, часником, цибулею, вареною квасолею та червоним перцем — паприкою-"перчицею"[236].
Під жовтим світлом лоєвих каганчиків дорогою мозаїкою виблискують помаранчі, гранати, розрізані вогненні кавуни і блідозелені — аж перламутрові, — довгасті, ароматні, солодкі азійські дині.
Продавці, не затулюючи ротів, вихвалюють свій крам:
— Кисле молоко, — біле, як райська хмара!
— Золоті, золоті дактилі! Солодші за мед! Бо ж сам Аллах — хвала найменню його! — налив їх солодощами!
Підсліпуватий дідок пересипає-шеретує солоні, підсмажені фісташки.
— Райські гурії не погорджували б ними, коли б не мали їх гойно і в раю! І то, якраз саме таких, як оті, що продає їх за безцін Ахмет, син Ахметів!
Пахощі різного гострого коріння вклинюються в запахи тількищо зварених креветок та печеної на рожні баранини…
Зорая спирається на Адама. Готова вже вступити на хистку кладку й покинути рідний беріг. Але обернулася ще.
— Забула щось?
Мовчки, рухом руки покликала квітярку.
Притримуючи кошик із цвітами на голові жінка підбігла до багато одягненої пані. Чорна, вільна, як довга сорочка, сукня й чорне покривало вкривають цілу постать квітярки. Видко тільки босі ноги й підмальовані очі.
Зорая бере довге, з нанизаних — як перлини, — жасминових цвітів намисто і обгортає ним свою шию.
Дає монету жінці, ущасливленій незвичайно високою платою.
Вибух благословінь летить на адресу "доброї володарки". За них Зорая кидає квітярці ще золоту бранзолету зі своєї руки.
— Дай доньці своїй, за слово благословіння, що чую востаннє, розлучаючись із рідною землею своєю!
Квітярка високо підносить свій кошик і, немов виплескуючи з нього воду, обливає Зораю різнобарвним дощем цвітів.
— Най цвітами постелиться тобі твій шлях, володарко! Най щастя цвіте для тебе скрізь, де ступить твоя нога!..
Ось уже й останній вогник Палестини потонув і згас у пітьмі…
Довкола — синє небо й синє море… ніч і невідоме…
Тужньо й тривожно вдивляється Рустем у цю безмежну синь.
Адам пригорнув до себе дружину:
— "Зоре вранішня![237].. Моя Зорає, моя єдина! — шепоче тихо.
Сарацинка хитає прекрасною, задуманою головою:
— Ні, мій любий!.. Нема вже Зораї! Нема! Там… — указує в далечінь переобтяженою до рогоцінними оздобами рукою — там закінчила вона своє життя. Зорая — тільки згадка… радісна згадка. Але цей жасмин, — підносить на шиї ароматну гірлянду, — це вінок на її могилу. Від нині ж є тільки Марія Дунін-Борковська… — вимовляє справно, але з незвиклим для Адама наголосом чуже ще їй, хоч і власне її наймення.
"БУЛА ІННА РУСЬ СТАРИННА"
Дон Карльос, утомлений лихою феброю, що вхопила його на Родосі, — цілком утратив сили й не міг триматись у сідлі. Тому й на суходолі, як на морі, гойдався він на турецьких паласах, привішених між двох коней. Під головою — високо вимощено подушками: очі можуть втягати в себе чужий краєвид.
Немов огорнені димом незчисленних кадил губляться в синюватій імлі безкраї простори…
М’яким килимом утікає до неба ніжно обарвлена земля… Ні горбка, ні скелі, ні річної бинди, ні лісового руна чи хоча б одиноких дерев…
Не має на чому спинитись Карльосове око. І спирається, — ні на чім не зачепившись, — аж на блакитну запону, що лучить землю з небом…
А за поглядом біжить у безконечність і думка, немов пише по довгій незамітній стяжці прапервісні слова:
— "…Земля була пуста й порожня. І дух Божий линув над водами…"
Справді: що це? Суходіл чи вода леліє аж до обріїв?..
Хвилями ходить-тремтить безкрая просторінь, гніда зблизька, як старий мосяж, інкрустований смарагдовою зеленню рістні, що оживає по осінніх дощах. Рожевіє вона у віддалі і розливається у фіялкових тонах безмежних далин…
Ходить-тремтить і співає-дзвенить хоралом невловних звуків; таким неподібним до "хоралу тиші" пустині…
Бо ж не "пустиня" ця порожня земля: вона повна прихованої — немов "сплячої" сили. І та сила далі наливається в ній, мов у "сплячій бруньці", що на весні, — або ж восені — стане квіткою…
Це — ще не "Адамова земля", що до неї мандрують. Це ще тільки її широке переддвір’я: Степ!..
— Земле невідома!.. — снують тканину Карльосові думки. — Земле, що тебе добровільно вибрав я собі за нову домівку! Благословінням із Землі Святої вітаю тебе!
Валка зупинилася на відпочинок. Як збільшилася вона від моря Євксинського! Майже щодень до узброєних мандрівників прилучаються менші або й більші гурти нових подорожніх.
Скільки різних людей, скільки коней і круторогих, полових[238] волів!
Риплять мажі, іржуть коні… Знечев’я зареве спраглий віл чи дзвінко запіють[239] у клітках голосисті, мандрівні когути, сповіщаючи годину півночі й ранку, а також і зміну погоди[240].
Карльос прислухається до співучої мови нових йому людей.
Одежа й обличчя їхні видаються майже східні — знайомі. Але ж… такі й не такі! У цьому "знайомому" раптом прогляне щось несподівано-неподібне!..
Так само як ті повільні, сиві воли… Дарма що воли, але які ж неподібні до прудких, темних еспанських биків!
(Продовження на наступній сторінці)