Тягне солодким димом палених бурянів. Тут бо тільки бадиллям отої "нежери" — височенних будяків, чорнобилю, кінського щавелю та крутаю головатого можна розпалити багаття…
А ходити далеко за ним не треба! Он, біля нефоремно отесаної "кам’яної баби" потягся довжелезний пруг ізсивілого від суші крутаю! Із шпичатих голів сонце випило колись ясно-блакитну барву. Вітер висушив вирізуване листя й височенні тирси-стеблини, що за ними не видно й вершника.
Покірно хиляться під вільним, нічим неспиненим вітром сіро-зеленаві кулі й тихенько шепотять, роняючи шелест-зітхання:
— "Реквієм етернам… етернам…" — вчуваються Карльосові в цьому шепотінні слова жури…
Та ж із блакитних обріїв, — косяком баских коней, — наскакує вітер.
Топче й толоче, рве й торощить завмерлі листочки… гне до землі здеревіле стебло і переможно реве:
— Відпочинку?.. Ще й "вічного"?!. Нема його! Чи чу-є-те?.. Вічно відпочивати не можна!.. Життя є рух! Вічний рух!..
І Карльосові здається, що не степовий бурян послався перед його очима, а перехрестя доріг… Доріг життя і смерти… І на тому перехресті ось-ось зустрінуться й похоронний поїзд короля дон Феліпе і його власний — Карльосів! — жалібний похід.
Бо ж його особисте життя відлетіло з цим нестриманим вітром так далеко в безвість, що можна його тільки згадувати уривками, як те, що читав колись у старій книзі, назви якої не пригадаєш…
Відлетіло? Може!.. Тільки ж нащо його, — Карльосове, — півмертве тіло, але ще з духом живим, возять і возять із краю в край?.. Справді, як того мертвого дон Феліпе!
Їм — тим що везуть його тіло, — видається, ніби вони блукають у блакитному просторі без образів і звуків… Але ж, він — Карльос, — бачить ясно довкола себе і Беату, і патера Інніґо, і альбіґейців… Чує ще й нині, як шкварчить печена шкура на тім скаженім вовкові, що кинувся тоді на Беату… Все те він чує, бачить…
І все йому майже байдуже. Бо в його душі нема вже більш ані страху, ані тривоги. А головне: нема вже більше жадних надій… Забитий той "звір", що від нього лишилась тільки "щіточка" — "ля серда"!.. Щоб нагадати про те, чого забути не вільно, не можна, не слід!..
І нехай лежить усе те записане тут, при руці… привалене легеньким камінчиком Хадіджі так міцно-міцно… що не зірве його і цей теплий вітер, насяклий солодкавим димом.
А от же: ніби розвівається дим!.. Прокидається на хвилинку свідомість… І спалені гарячкою уста шепотять:
— Боже! Якщо хочеш, щоб душа моя була зерном, нехай — де зволити, — засіє його правиця Твоя!..
Чує під головою дотик ніжної руки і запах цинамону та східнього коріння.
Розплющує очі: Марія-Зорая в проміннях заходячого сонця обережно підносить йому голову. І Карльос бачить співчуття навіть у розумних очах гепарда, що не відступає від Зораї ані на крок.
Ліндараха напуває немічного ліком. Навогченою хустиною — тут бо води стільки, що в бочівках та баклажках! — витирає Карльосове обличчя й помалу розчісує желвавим гребінцем його довгу бороду. Виросла вона йому "як Сідові"!.. Вже вдруге на чужині: тоді — в манастирі св. Катерини, і тут — у степу…
— Дякую, Маріє… Дякую, Саро, — називає Карльос і Ліндараху її християнським найменням служниці Лазаревої сестри, Марії… Бо ж помандрувала, — як і та! — світами за своєю панею…
— Дякую, Рустеме!.. — гладить лише поглядом вірного гепарда[241].
За Марією пізнає побратима: бадьорий і невтомний, — як справжній, вправлений у подорожах караван-баш, — Адам з’являється то тут, то там, між валками й возами.
Та найчастіше бачуть його біля повозу Марії чи біля Карльосової лектики.
Гонить від себе тривожну думку, що все глибше вкручується в серце:
— Чи ж довеземо побратима на нашу Волинь? Чи довеземо додому?..
А чи знайде й він, — Адам, — те "дома"?.. Чи ж є там іще якийсь дім? Чи є в ньому господар?.. Чи Василь — любий, єдиний брат?.. Єдиний?.. А може також уже одружений? З родиною? З родиною…
А як не знайде і звалищ, мов той Одисей по мандрівках своїх?..
От, такої! Чи ж йому, Адамові, вільному лицареві! — ще й при коханій, молодій дружині вішати носа?
Земля ж — є земля! Її ніхто не вкраде! Коли ж розграбоване майно, зруйновані будівлі, вибиті — чи взяті до неволі — люди… Досить на Волині і людей, і лісу!.. Відбудується новий замок і… нове життя!..
Валка приготовлялася до нічлігу. Вози розставлено далеко один від одного. А між ними — змінні вартові.
Хоч — ясна річ! — перед зимою й від татарви, як і від сарани, спокійніше. Та не накликуймо біди, спокушаючи Господа!..
Але — самітність і тиша найліпший лік для хворого. Тому велить Адам класти побратима далі від людей, коней, волів і багаття.
Щоб комар та машкара не "виїдали очі", каже напнути "полог"[242] — і довкола протягти по траві смугу старим салом. Занадто бо тепла осінь, то ж щоб не заблудив якийсь полоз-гад, що не дослухав свого "закону":
— "Спати від Михайла осіннього аж до Юра весняного".
Нечутно підходять до Карльосової лектики нові мандрівники, що пристали до валки в дорозі.
Хочуть бодай здалеку поглянути на того, хто "на власні очі бачив Гріб Святий". Стоять хвилинку мовчки й відходять зітхаючи:
— Вмирає, сердега!
— Та й чого бо йому ще треба на цій грішній землі, коли він пройшов Землею Святою?
— Піде простісенько до раю з тієї Невір-Землі.
А отже ж, не кличе ще до раю душі Карльосової сурма Архангелова. Навпаки: прийшов цілющий сон і приніс хворому полегчення.
І коли вранці, розбуджений півнями, відкинув він полу щільно затуленого на ліщинових[243] дугах "пологу" — швидко протер очі і здивований сів, мов підкинений пружиною.
Тісною стіною стояли отік його ложа відразливі й дивні істоти…
Вперлись у нього безтямним поглядом круглих, чорних очей. Могутні носи-дзьоби з настовбурченими рідкими вусами ніби вдихують повітря: "нюшать"…
Довгі шиї витяглись урочисто, неначе прийшли ті потвори робити над Карльосом суд.
— Духи цієї країни?.. — мигає в Карльосовій думці.
І відживає старовинне повір'я:
— Суд, що творять над відлітаючою душею добрі й лихі вчинки… Невже ж так їх багато, тих лихих учинків?..
Аж холод пробіг по спині. Підвів руку, щоб перехреститись… і упав навзнак на подушки.
Бо ж стіна здригнулась і посунула на нього з сухим, дерев’яним торохкотінням, немов тих "торохкотилок", що їх уживають у Велику П’ятницю замість дзвонів.
Оглушений скриготінням та фурканням крил, черканням довгих ніг об полог, що давно звалився, Карльос і по відлеті останньої дрохви, — що підносяться на крила, розбігшись спершу вперед — не міг збагнути, що він бачить полки "струсів українського степу".[244]
— Це — на щастя! — вирішила Ліндараха-Сара. — Як відлетіли без шкоди птахи "зеленої пустині", так відлетять смуток і біль сіді-дон-Карльоса. І зазеленіє для нього нове життя, як ця пустиня-"степ"! — вимовила справно чуже їй слово.
Гадючки-вогники хитнулись із розпаленого багаття й лягли на оксамит темнозеленого моху.
Їдкий і масний дим густою хмарою поплив угору й огорнув чорною запаскою дуплястий стовбур вікового осокора та поліз поміж уже поржавілі від осінньої вогкости листи.
Дід-бортник у вузьких полотнянках та рудих ходаках-морщаках схилився, мов чаруючи, над багаттям.
Сипав у вогонь різні сухі ягоди та підкладав зеленої, свіжої хвої, щоб курило якнайдужче.
А два хлопці, зі шматками тліючої порохні в руках, як вивірки, прудко видирались по стовбурі до бортні[245] з бджолами.
Долі чекали на мед дівчата з білими липовими відерцями-бутинками[246].
Мов давні, литовські жрекині-вайделятки[247] були всі в білому: у льняних сорочках та в запасках із груботканої, доморобної, некрашеної вовни.
Молоденькі, мали на голові, обвитій віночком важких кіс, зелені галузочки.
Як рік-річно, так і цієї осени, у близькому до замку лісі Підборі[248], вибирали мед. Барвиста осінь — пашне, але коротке свято. І квапиться вона обдарувати на згадку про минуле вже літо неторкнено —стрункі горобини "добрим намистом"[249].
Сільську сирітку-шипшину прибрала коралевими сережками. На журливу калину бризнула живими гранатами — "кров’ю поляглих за правду"[250]
Повними пригорщами темних агатів сипнула на кущі тернини.
Однаковим колом рік-у-рік приходять ті самі праці, ті самі свята, ті самі турботи, як і зелень лісів, що брунатніють і осипаються в свій час.
І знову зеленіє з весною…
А старі покоління напомітно зміняють нові…
І двигає без зупинки Перший Мотор життя і працю…
Потоки, озера, мочари й непроходимі пущі та хащі ліпше за силу збройну захищають родове гніздо Дуніних — Борки, — від нападу кочовників.
(Продовження на наступній сторінці)