Чи ж із дитячих літ не був він закоханий у свою мрію? Чи ж не був переконаний, що він, Адам Дунін-Борковський із волинських Борків, побачить на власні очі "Святу Землю"? Ту, де були живим, дійсним життям євангельські події? Ту, що за неї бились — як за казкову принцесу-красуню! — лицарі, будівничі цих замків, записаних на тих аркушах його — Адамовою! — рукою… З хлоп’ячих літ, стаючи навколюшки до молитви й вимовляючи слова:
— "Ет вербум каро фактум ест"[186] — малий Адамко молився за "здійснення своєї недосяжної мрії.
І ось: сталося!
Так просто — само собою! Спочатку був бій із татарами, що в ньому брав участь молодий Адам.
Потім — полон… просторі моря й безкраї пустині… загубленість у чужому світі, "Майдан сліз"… неволя… в еміра Ібрагіма…
Така дивна "неволя"! Де мав майже повну волю… і здійснення "казки", про яку мріяв у дитинстві: опинився у "Святій Землі!"
— "Вербум каро фактум ест!"[187]
Оживають дивні події… Ось, перед ним шляхи… замки-фортеці… постаті лицарів… Є, навіть, і "ніколи не бачена красуня!" Не Мелісендою звуть її… Наймення її: — Зорая…
Зорая — сестра еміра Ібрагіма, що обличчя її Адам іще ніколи не бачив. Але очі її — зорями-літавицями впали у мрійну глибінь його серця.
Світять там, сяють… І не може він, та де там він? ані темна ніч не може згасити впертої думки:
— Не для мене, — невідомого бранця без прав, сяють ці очі-зорі!..
Знайшов але Адам ще скарб, дорогоцінніший за всі скарби світу: приятельство лицаря-побратима дала йому "Свята Земля"! Карльоса — в якому бачив усе, що хотів би мати в собі, чого бажав досягти…
Карльос Лясерда!.. його "не несла казка". Він сам — ясно й твердо вирішив:
— Піду й дійду!
І його тверде вирішення стало дійсністю. Перешкодити йому могла тільки одна смерть.
Та ж і її "переміг" Карльос!
Ніхто ж інший не перешкаджав, не відраджував: ані приятелі, ані сповідник, ані дружина, ані дама, — котрій, лицарським звичаєм він "служив".
Який же інший той Карльосів світ, де дійсно вміють не спинятись на пів-дорозі!
Але… Адамове серце хитнулось. Заколивалось, мов терези ваги та всією ніжністю переважило й нахилилось до власного, "свого" світу…
В світляній імлі місячних веселок, що переливчасто сяють в емірових водограях, здається падає дощ… Натягнув він міцно свої кришталеві струни. А з них лунають акорди… пливуть… наближаються, мов жене їх сюди вітер.
Закреслились у повітрі прозорі, — з імли вирізблені руки… ціла постать схилилась над струнами "місячного дощу"… Імлиста… мрійна… Принадна своєю недоговореністю й неокресленістю…
Як би не пізнав її серцем Адам? Це ж — "Імла Стирі!"
Вона ще в дитинстві грала й співала йому казки прийдешнього життя!.."
Ось, і сюди прилинула до нього!
І знову тихо — без слів, — пестливо співає, під супровід водяних струн…
Навіщо слова, як заговорить туга?
Ось, розгортає вона пелену й відкриває затерті часом образи…
Стеляться луки, оздоблені емаллю незабудьок… перлинами роси й золотими келишками жовтих каченців вимережані…
Он — річка, матовою, срібною биндою[188] в’ється під урвиськом, що ним кінчається сад…
У сріблястих вербах соловії нанизують і зненацька розпускають перлові намиста. Тисячами разків обвивають вони п’яні щастям черемухи, соромливі верби й задумані ялини…
Сиплять перлинами співів у сонне срібло річки.
Примарою звуку відбивається флояра з-поміж очеретів. І її звук — теж срібний.
Розштовхуючи латаття й ненюфори та жовті купавки, випливає човен… Перед ним блимають п’ять маленьких вогничків. Це — "Водяні Дитинчата" вказують путь.
Вони тужно кумкають свої зітхання — чи може свій нескладний спів?
Човен вигинає струнку, лебедину шию, підносить угору крила-вітрила…
Це — "лебідь-човен" дитячих мрій Адамових! А в ньому — пра-пра-бабуня Свангільд, що її наймення походить від Лебедя.
— Сину… сину роду мого!.. — шепотять уста Свангільд. І ще блідішим стає її обличчя. — Як же страшно, сину, нести на собі вічне прокляття!. А ще стократ тяжче знати, що накликала його на цілий свій рід![189]
Адам добре пам’ятає родинний переказ:
— "Вічно носить Лебідь князівну Свангільд просторами минулого, що його не можна ні цілковито забути, ні повністю згадати.
Метеликами в’ються північні Ельфи, оточують примару Свангільд у безконечно-повторене, замкнене коло.
"Лебідь" не тільки ім’я її, це символ і краю її й її роду: знак у королівському данському гербі.
— Так! Це — знак і на минуле й на прийдешнє. Так! — притакує з імлисто-срібних хвиль зеленоока Нікса — північна сестра волинської русалки.
— Сум… сум!.. Все це — сум! — зітхають, тулячися до русальчиних завоїв, Водяні Дитинчата. А Свангільд-князівна на лебеді-човні й по віках минулих усе виправдується, все погодитись не хоче:
— Сама доля вказала мріям серця мого Вільфреда Швено[190]. Він — Лебідь, так як і я. Чи ж випадково наймення білі, крилаті зустрілись?
І покохала королівна Свангільд не рівню собі, не короленка, а вільного вікінґа, морського орла, що інших законів, крім власної волі своєї, не знав.
Жадного берла, крім меча свого, він не знає і не шанує.
Де сягають до берега хвилі морські — там молилась Европа й тремтіла:
— Боже! Рятуй нас від диких норманів! — благала.
Але Свангільд, данська князівна зітхала, хоч і не чутно, але палко:
— Боже! Зроби, щоб вернувся вже Швено!
— Ой-ой!.. Думи, думи!.. Скільки дум… дум! — жалібно зітхали Дитинчата.
— Так! — притакує Нікса. — 3 вежі над морем мевами линуть вони…
А Ельфи над хвилями кидають сміх:
— Думи несли ми! Ми думи несли! Вільфреда ж носили сині вітрила, що мали на грудях своїх білого Лебедя знак… То вже був не "Швено" символ, але Свангільд-Зорі наймення… А ми — тільки думи несли! І нищили перешкоди. У вінок із чарівних цвітів наперстянок ми заплели і зв’язали Вільфредові дні та хвилинки щастя Свангільд. Ми ланцюгами скували їх. Ми!.. Ми!..
— Сила кохання… ах! Ах!.. — бризкають Нікси зеленоволосі. — Шлях, що ним іде воно, завжди був і є незбагнутий. Таємніший за хвилі… за бурі…
— І от: сум! Все сум… Скільки суму зростає з кохання!.. — тягнуть своєї Водяні Дитинчата.
— Замовкніть ви, Діти Суму! — бризкають на них пригорщами води прекрасні Нікси. — А ми гнали пустинею хвиль сині вітрила! Гнали стало, невтомно… з Лебедем білим і в серці, і в думках. З Лебедем у синіх вітрилах… Все той знак!
— А що осталось? Тільки сум! Все сум!.. — не мовчать Водяні Дитинчата.
— Прокляв бо свою доньку Свангільд її батько-король. Сказав: "Нехай же згинеш сама, і нехай згине твій рід! Нехай згине та, що кинула край свій, що виреклась крови й роду свого!"
— Руки до неба підніс… Місяць у небі сховався, щоб не бачити злоби людської…
— Так, так! Упало слово важке на ніжну Лебідку… — зітхають Нікси.
— Але ми заслонили тоді бліду Свангільд!.. Заслонили собою! — співають Ельфи. — Опили ми обоє Лебедів цвітом гірської наперстянки[191] — цвітом чарів міцних.
— А прокляття ж, що впало? Хто ж його понесе? — зітхають в імлі Потерчата.
— Донька остання з крови моєї, — тужно шепотить Свангільд. — На чужину я по щастя пішла. На чужині я свою долю знайшла. На чужині й та — остання! — помре… ані краю, ні дому свого не пізнавши. Скрізь своя — не своя, скрізь чужа — не чужа, не уйметься корінням, бо нерозважно вирвала я коріння з рідної землі!..
І не знає Адам: імла Стирі, приятелька дитячих мрій чи примара пра-пра-бабуні Свангільд схилилася й пестить його… Цілує очі, уста, чоло… Гладить волосся, що відблискує блідим сріблом місяця…
На хвилину видалось: що сам він пливе, коливаючись хмаркою…
Довкола — безмежна просторінь, без образів, без контурів, без барв… Як дійсний, прадавній хаос, коли ще "безодня не була означена і води не вміщені в межі свої…"
Глибоким зітханням скинув із грудей примару й опритомнів.
Оглянув кімнату, стіл, заложений скриптами…
Він — Адам Дунін-Борковський тільки "вчитель латинської мудрости" та "скриб", переписувач емірів!
Стосами навалені і переплутані коло нього пергаменти: самаркандські, кордовські… списки грецькі, латинські, арабські…
Ніколи вже не побачить він своєї срібної Стирі…
Тільки побратим Карльос, — як прийде за нього викуп, — перекаже Волині його привіт…
(Продовження на наступній сторінці)