Обминаючи "пам’ятки людські", Карльос прямував до Бетанії, де шукав відпочинку Христос, після своїх змагань із людською невірою, заздрістю, хитрощами й болістями…
Але "пам’ятки людські" настирливо звертали на себе увагу!
Он там на Оливній Горі, де в тиші молився Учитель — стояла десята римська Титова! — леґія вимірюючи кару Єрусалимові,,.
Звідти закликав лицар Танкред хрестоносців до бою з невірними…
І скільки ж пролито тут крови людської". Перемогли "борці за увільнення Святого Гробу" спрагу, голод, невимовно-тяжкі походи й страшні бої…
А себе самих?
Підлягли бурі власних прямувань, ворожнечі, боротьба між собою…
Десь тут, на Оливній Горі — найсвятішому місці Святої Землі була колись церковця…
Писалося про неї в старій "Книжці Пілігримів Скандинавських"…
Два брати — ченці скандинавські — Свен та Аксель, збудували її, щоб у ній вимолити "благословення для свого краю"…
Юдеє! Юдеє! Навіщо налила ти у Ґраля ненависть — найзліщу з усіх: ненависть братню!
Карльос сів на більшому камені при дорозі. З’їв останній яшний корж, що дістав як альмужну. Помацав у торбинці дактилі, що купив був за "бакшиш" у пастушків. Але не їв їх.
Думки перейшли на "Алі-Співака", котрий усі свої жалі й болісті топив у єдиній молитві:
— Вірую!..
Усміхнувся радісно, бо вчора приніс ім’я вбогого, нікому незнаного астурійця, як квітку, що склав її в "Печері Вірую", де, як говорить переказ, зложили Апостоли цю молитву.
Але в мешіту, що стоїть на місці Вознесіння Христового не втрапив: не мав чим заплатити "вступного"…
Пішов далі.
Не великим шляхом, а маленькою стежкою. Спочатку вилася між камінням і раптом обірвалась над проваллям.
Під скелею криво посміхалася беззубою пащею розломаних дверей і зрезиґновано розвалювалась пустка-хатина.
Сліпа, без вікон, — як і "осліплені" Єрусалимські доми, що поприсідали в щілинах вузеньких вуличок, прищулились і чекають…
На що?.. Може на ту "кару", що самі накликали на себе гукаючи:
— "Кров його на нас і на дітях наших!"
І знову сум натис на серце… Знову вчув слабість, ледве дійшов до пустки.
Виснажений тим, що пережив, бачив, передумав — не ліг, а впав на глиняну, подзьобану — людьми чи звірятами? — долівку.
Від великої втоми не міг відразу заснути. І почав відмовляти вервицю за істоту, що видалась йому найближчою: за безумну донью Хуану яка, глибоко віруючи в воскресіння, жила, однак, не життям… а смертю!..
З соняшним промінням раптом бризнуло й освітило ніби повітря, кришталеве дзюрчання сопілки.
Розсипались перли роси, погнались срібні краплини, зливаючись у струмочки — говірливі, веселі, бадьорі…
Карльос підніс голову. Звівся на ноги й вийшов із руїн.
Свіжа мелодія сопілки плеснула щераз прозорою хвилею, закрутилася над головою Карльосовою й розсипалась дощем…
На кручі, над хатиною стояв високий, прямий, як пальма, дід.
Чорний турбан обвивав його голову. Проплетена соняшним сяйвом біла борода мерехтіла на рівній, довгій по п’яти, сорочці. В руках мав очеретяну, обмотану просмаленим шнурочком сопілку.
З-під піни навислих брів блиснули цілком молоді, довгасті, блискучі очі.
Вклонився Карльосові. З гідністю, без перебільшеної ласкавости й швидко подався додолу. Злегка похитуючись з боку на бік, почав, ніби продовжував тільки цю перервану на хвилинку розмову:
— Коли улюбленець Всемогутнього — Великий Пророк, — молився, впала з очей його на землю сльоза. З неї виросла очеретина. І бедуїн-пастух зрізав її собі на сопілку. Як заграв сопілка заплакала, як сумом і тугою змучена жінка. Слухаючи її, жінки ставали, мов квіти райські, що мріють про небо. А соловій, — так кажуть! — зачувши цей голос, упав із трояндової галузки, на смерть зачарований цим співом. Сам Пророк на хвилю спинився в молитві своїй.
— Розколись же ти, сопілко, — промовив — що відвернула мене на хвилю від молитви!"
— З того часу, щоб солодко співала сопілка бедуїна, треба обв’язати її шнуром, умоченим у смолу святої покори!.. А правовірний — як ця сопілка! — найкраще співає, чужинче, коли шлунок його порожній! Чи не маєш, мандрівниче незнаний, яшного коржа при мандрівках своїх шляхами життєвими?
Карльос висипав у пригорщу поетові дактилі:
— Ось усе, що маю!
— То ж не потребуєш ти верблюдів володарки східньої[161], щоб навантажувати майно своє! Але братерська рука подала дар свій з любов’ю, тому великий він перед очима Всемогутнього!.. Питаєш де Бетанія? Чи знаю її? Та ж це — рідне село моє! Зветься нині: Ель Азаріє. Саме туди несуть співця ноги його! Можемо йти вкупі!
— Кілька вбогих хатин перед очима смертних, це — Бетанія, Ель Азаріє. Перед Всемогутнім же — це найкраще з усіх місць на світу. То тут переможена була смерть! Але, що — смерть?! Гіршого за неї ворога людства, тут переможено: нетвердість у вірі!
Ідучи, байкар[162] араб ткав барвистий килим оповідання.
— Чи ж не падає прозора й чиста дощева вода і з найчорніших хмар? Всемогутній керує смертю, як вождь каравани найслухнянішним із верблюдів своїх…
Байкар приклав свою сопілку до уст і випарував із неї цілий потік звуків, немов черпав матеріял для оповідання з цих срібних струмочків.
Усміхнувся приязно, заткнув за пояс сопілку й продовжував:
— Слова злітаються на голос сопілки, як голуби на голос того, хто кормить їх. Он, бачиш — і Ель Азаріє!.. І от, — було: Ііса бен-Маріям[163] — пророк із Назарету, — торкнувся не раз землі цієї благословенною своєю ногою. А жили там, в Ель-Азаріє дві сестри. Про старшу говорить мудрість народня: була така господарна, що вміла б і з ослячої ноги випрясти пасма вовни. Друга ж була принаднішою за розквітлу троянду при вранішнім сонці. Мали ці сестри брата, також господаря дбайливого, що пам’ятав мудрість стародавню, яка говорить: "Поле хліборобове — Відвічному належить. Бо ж Він створив землю. І прийде день, коли запитає Всемогутній: "Що ж ти зробив із шматочком землі, що Я тобі позичив?" Молодий ще був, той брат. Ще й жінки не припровадив під дах батьківський і дітей ще своїх не бачив. Та ж нагло покликав його найсумніший і найблідший з Ангелів Божих — Азраїл, післанець смерти. І сестри над труною брата свого бездітного так болісно заводили жалібний плач свій, що й наймані плачки щирі сльози з очей своїх стирали мовчки. І почув про нещастя сестер Ііса бен-Маріям.
Та ж пізно почув: уже три тижні[164] лежав небіжчик під кам’яною плитою.
А все ж таки пророк Ііса звелів відвалити камінь із гробниці.
Аж старша небіжчикова сестра промовила:
— На що ж мріяти про те, що бути не може? Що сталось — сталось. І це — дійсність!
Друга ж сестра — красуня, — впала до ніг пророкових:
— Не має меж надія серця людського! І поза смерть, у вічність сягає вона. Чи ж милосердя й сила Всемогутнього були б менші за силу серця людського? Звели, Вчителю, братові моєму нехай вийде з домовини своєї! І воскресне він.
І сталось, як вірила красуня.
Сталось воскресіння. Бо ж воно є певне, як смерть і як життя…
Коли вже стояли біля звалищ та купи каміння, недалеко від дороги, старий араб подав Карльосові руку, допомагаючи йому спуститись у "Лазареву гробницю" по кам’яних, стертих сходах.
— Ступай обережно, — радив араб. — як годин у добі — тут 24 сходи[165]. Тяжко ними йти й не спіткнутись до "дверей воскресіння". Але не важче, як прожити одну добу й не оступитись на стертих і слизьких сходах життя!..
КАЗКИ ЖИТТЯ
Partout ou montent les fleurs
de la légende, il y a dessous
le terreau solide
de la vérité.
M. Magre[166]
Рівним кроком, не кваплючись, пливе каравана під мурами емірових садів.
Із плоскуватого даху вежі-тераси на розі муру Карльос проводить поглядом верблюдів, оздоблених синьо-червоними китицями. Попліч із Лясердою, недбало обмахується галузкою жасміну юнак із блідим обличчям, що не опалилося навіть під африканським сонцем.
Напевне під його турбаном буде волосся ясної барви, як у людей із Півночі.
— Чи не здається тобі, Адаме, — повертається до нього Карльос, — що коли б ці верблюди могли говорити, вони сказали б: "Нехай летить час і нехай люди квапляться до могили. Ми ж кроку не додамо. Так бо носили ми пустинею днедавних мудрців, …і навіть тих, що дізнались про таємницю Зорі Вифлеємської…"
Адам підніс задумливо-журливе, гостро й тонко закреслене обличчя, його темно-блакитні очі[167] іскристо всміхнулись до Карльоса:
— Для мене загадка не верблюди, а ці номади. Самі вони — завжди в русі, а дух їхній — нерухомий, як сфінкс, котрого я нещодавно вітав у відвічній пустині.
— Бо вони мають в душі джерело спокою — посміхнувся Карльос. — Ми ж — занадто рухливі… духом!
— Дійсно, — зітхнув Адам. — Отож, от аж куди заніс нас той "рухливий дух!"
(Продовження на наступній сторінці)