Емір Ібрагім без затримки прийняв "християнського дервіша" — Карльоса Лясерду.
І на його прохання продати "Алі-співака", астурійця, без жадного здивування сказав свою ціну. Однак додав:
— Якщо це все, що ти хотів мені сказати, приятелю, то міг би й не турбуватись аж до мене. Вистачило б і мого домосправця!
— Річ є складніша, світлий еміре! Бажаючи відкупити в тебе цього твого невільника, я пропоную тобі за нього іншого невільника — себе, поки не пришлють за мене викупу[133]. Бо ж, ідучи на побожну прощу, я не брав із собою золота.
Сарацин оглянув Карльоса.
— То ти тут зустрів родича? Чи приятеля-побратима з рідного краю?
— Бачу його поперше в житті. В його краю — вбогому, гірському — також не був ніколи. Знаю тільки, що дуже вбогий той край у нашій землі і викуп звідти не прийде ніколи.
Мусульманин перебирав бурштинові зерна магометанської вервиці[134]:
— Чув я, — промовив поважно. — Чував! І наші співаки нераз мені розповідали та співали про франкського короля Людовика[135], що чинив так: лишався в неволі за раба, поки не прислали за нього викупу. Та ж гадав я, що це — тільки пісні, цвіти людських мрій!..
І з симпатією почав розпитувати прочанина…
— Лишайся, приятелю, на якийсь час у мене! — вирішив емір. — Це тобі не пошкодить! — додав із легким усміхом, що на мить майнув у погляді.
— А що ж ти вмієш? На що надаєшся? Мушу ж я це знати! — перейшов знов на тон господаря.
Заступати "Алі-Співака" при отарах Карльоса не призначено.
Дано йому слушну одіж, приготовлено окрему кімнату, де були писальне приладдя, арфа й гузла[136].
Дано й "день відпочинку з дороги", — такий був звичай у домі еміра, для кожного нового невільника[137].
Другого дня домосправець приніс Карльосові правдивий "самаркандський" пергамент[138], краски, пензлі та сувій віршів Сааді[139]. Коли вміє малювати, то мав Карльос оздобити орнаментами наголовні літери та переписати зацний сувій[140].
Коли ж не є "мистцем, що відтворює барви", — хай тільки перепише.
Залюбки взявся Карльос викреслювати тонку павутину химерних "ароїдів"[141]— розет навколо першої заголовної літери. Золото перепліталося з блакиттю, зелень із біллю[142]. Гра барв уколисувала думку.
Відгуки близьких душі ґранадських орнаментів Альгамбри[143], осяяні містичним промінням мотивів із Бурґоського собору, народжувалися з-під Карльосових пальців, розмотуючи одночасно пасма згадок.
Арабською мовою Лясерда володів вільно, як і кожний освічений еспанець тієї доби. З часів-бо Альфонса X[144] вважалося мову арабську нарівні з латинською — мовою вчених. І сам король Альфонсо X, що поклав основи еспанського письменства[145], пишався своїми перекладами з арабської мови.
Тільки ввечері, третього дня прийшов із наказом чорний невільник:
— Пан тебе кличе!
Дивно відбились ці слова в Карльосовому серці. Досі бо ані король не звертався до нього інакше, як "пане".
Всміхнулась згадка про вбогого "мертвого мандрівника" — дон Феліпе…
Було щось інтимно-товариське в стародавньому звичаю-праві ґранда звертатись до короля — як і король до нього — на "ти"[146].
Було!..
Та — минулося…
І от:
— "Кличе тебе пан!.."
В амбразурі великої тераси, малий хлопчик-раб виймав з інкрустованої різнобарвним деревом шкатулки фіґурки шахів і подавав їх другому хлопцеві. А той розставляв фіґурки на низенькому столикові.
В першій хвилі Карльосові видалося знечев'я, що діти бавляться.
Не вглядів бо спочатку еміра.
Та із затіненого лапатими пальмами й оздобленого різними рослинами оаз протилежного кінця тераси застукотів молоточок по ковалі, зачувся брязкіт ланцюжка й фуркання ковальського міха. Раб, що провадив Карльоса, мовчки вказав у той куток, а сам відійшов. Карльос зробив кілька кроків і біля переносного ковала побачив еміра. Два раби підтримували вогонь на переносному горні й подавали своєму панові довгими щепками розпечені шматочки металю.
Карльос пізнав із форми: емір кував кінські вудила[147].
На легкий шелест Карльосових сап’янців Ібрагім обернувся.
Карльос з гідністю вклонився. Однак не склав на грудях рук, як мали це робити слуги й раби.
Ледве помітна усмішка пробігла під вусом господаря. Відложив ковальське приладдя й рухом руки вказав рабам забрати все з тераси.
— Ладив нові вудила моєму улюбленому коневі… щоб якнайменше перешкоджали йому, — лагідно, як до доброго знайомого а не до раба — хоч і "тимчасового" закладника, — промовив емір. — Старий уже мій приятель, що на першій "фантазії"[148] — перегонах були ми з ним переможці.
Хвилину помовчав, немов побачив перед собою минулі часи.
— В життя на ньому я в’їхав!.. А скільки разів урятував він мене від ворожої рани…
Рухом руки запросив Карльоса до столика, де вже стояли вишикувані гебанові та зі слоновини повирізувані вояки.
— Звичайно граю з учителем моїх синів, чужинцем і лицарем, як ти.
Та ж нині ані вчителя, ані синів у палаті не було. Емір послав їх до ель-Катіє, де відбувалась велика "фантазія" — змагання й перегони бедуїнських їздців.
— Шляхетне це видовище. І будучим лицарям треба з дитинства будити в собі бажання досягти ще ліпшого, як те, що бачать.
Звідтам хлопці з учителем мали відвідати Ібрагімового брата Саадала в Александра. Тож подорож триватиме довго…
— І це — добре. Бо скільки чужих країв ти бачив, стільки нових житій прожив. Тільки зле, що це відібрало мені мого співграча. І, якщо не хочу, — як це в усіх наших казках розповідають! — грати з власною донькою, то мушу забути за шахи. А сам знаєш: людині, що все має клопоти, це не можливо. Бо ж тільки одні шахи відтягають думки від турбот.
Від того вечора Карльосовим обов’язком стало грати з еміром у шахи.
— Був би я радий схрестити з тобою в дружнім бою-забаві й леза, — оглянув якось Ібрагім суху, аж кощаву постать лицаря.
— Добре ви, франки — хоч і не нашим способом, — вправлені. Та ж занадто ти виснажений недугою. І — не личить зі зброєю вправлятись тому, хто вибрався в побожну прощу. Буде ще час, як із прощі вертатимеш!..
Ці слова схвилювали Карльоса. У своїй кімнаті думав:
— "Як поверну з прощі!.." Коли ж це буде?!
Меланхолійно, зі своєрідною ніжністю, кілька день по цій розмові переглядав свої свічки, що їх пильно беріг.
А особливо ту почату, що згасив її власною рукою, знаючи що "Херонімовим вогнем з Еспанії" без пригод і невдач може запалити її знову, як прийде на те час.
Дивився на кресало, що приніс йому вірний Херонімо. І здавалось, що не кремінь, а само серце Херонімове тримає на долоні… Чи ж, дійсно, не було воно таке: тверде, як кремінь, і повне вогню…
Ніщо йому смерть і та форма, в якій вона мала прийти!.. Важливе тільки одно: перемога!
Дійти до мети! Витривати! Не зважаючи ні на що, ані на самого себе!..
"Середньої" бо міри для правдивого еспанця — немає.
І таким був його джура!..
Карльос поцілував кресало. Як Херонімів заповіт і образ…
Подався вже в подорож додому Альонсо-астурієць. Ще й відпливаючи, не вірив би своєму щастю, коли б не вважав його за "правдиве чудо Боже".
— Бо що ж це є? Справжнє "воскресіння з мертвих!" І край!
Повіз Альонсо-астурієць Карльосові листи: домосправцеві Мартінесові, патерові Інніґові, і до Сандоваля, і до доньї Хуани. Не було листів тільки до Беати й до Каталіни. Що ж бо міг їм сказати? Між ними трьома не змінилось нічого.
Протяглий, монотонний, журливий спів доносився здалеку й переривав Карльосові думки. Поклав пензлі й вихилився з вікна. Долі дихав прохолодою й ароматом жасминів та помаранчів[149] широкий сад.
Далеко, за деревами, червоними іскрами миготіло світло. Легенькою цівочкою тягло димом, що його здоганяла тужлива мелодія. Карльос спустився в сад і попрямував до заграви.
Біля групи пальм, що затіняли широкий, мармуровий водозбір, обсаджений рожевими в день тамарисами, оранжево-жовто-гарячими трояндами й вогняно-червоними ібіскусами, — несподівано, чолом у чоло зустрів еміра.
Він ішов задуманий, помалу, спустивши голову…
— А, це ти! — підвів сарацин очі на Карльоса. — Ідеш на голос співів? Не йди! Не зрозуміє серце твоє, що побачать очі.
Звичайно спокійно-ясний тембр голосу сарацина був повен суму, і від того ставав іще лагідніший.
— Ходім зі мною! Сьогодня — серце моє як овоч, переповнений соком. Якщо не відкрити лушпини його, то вона прорветься сама… Розділи зі мною той гіркий сік. І, коли серцем дружнім приймеш його, осолодить співчуття твоє обом нам годину цю…
Того дня загинув улюблений емірів лев[150]. Не помогли жадні ліки, що були виписані в найновішій лікарській книзі: "Кітабук Деррагіє Ілганіє" року 1465-го виданій славним лікарем Сабунда-Огли Шер-ефеддином, що лікував самого падишаха. Не помогли ворожба й заклинання, прохання й молитви до Всемогутнього й Пророка його…
(Продовження на наступній сторінці)