Побіжить там дальше Карльосове — а не його, Адамове! — життя… Там, де мало би пробігти життя Адамове…
Дивно це!.. Але — це так… Дивні, й незрозумілі речі бувають на світі…
Де Кастро! — вперше тільки тепер згадав, що знав це наймення ще вдома. Дійсно, десь близько біля їхніх маєтків, поміж іншими чужинцями, яких було повно на Волинській Землі[192], був і той еспанський рід… Здається, говорили про нього: "єретик"… Але про кого тільки не говорили того самого?
Юнаком іще був тоді Адам, і справи віри його не дуже цікавили, але пам’ятає, як усе життя було переткане одним питанням: де правдива, а де неправдива віра?
Знову струснув головою, випростався й засвітив лямпку — олійову, але з запашним олієм: іншого емір не дозволяв уживати в своєму домі.
Взяв у руку перо, бринькнув пальцем по гостряку: було загострене ідеально!
І перейшов очима по манускриптах, ніби повітав приятелів: Діодора Сицилійського, Касія Діона… перевів погляд на арабських істориків.
Ось — привабливий Ібн-ель-Атар, що описав Еспанію як країну казкових скарбів та чудес… Ось Ібн-Абґарі, закоханий у Севілю…
Це він, у числі захоплених арабами скарбів умістив ще й "30.000 дівчат і стіл Соломонів"…
Он там — найповажніший скрипт Ібн-Калду на: "Акбар Моджмуа", що найправдивіше й найдокладніше оповідає про "успіхи арабського меча…"
Усміхнувся:
— Неволя… але: чи вже ж така тяжка його, Адамова, неволя, коли порівняти її з неволею інших — таких численних! — бранців?
Він — невільник. Але ось, перед ним цілий світ знання та думок! Найширший і найвільніший світ, що йому він радо віддає все своє серце… Все?..
І раптом, у глибині його серця ясно блиснув погляд сяючих очей… Самих тільки очей! Обличчя бо, Адам не знає, не бачив іще його ніколи!
А очі обведені антимонієм…
— Як очі газелі! — переставив своє порівняння, сказане перед годиною.
Коли б не належали Ібрагімовій сестрі Зораї, ці очі могли б бути очима Ангела…
І що ж? Піде з цими "ангельськими" очима до гарему якогось еміра!.. А хоч би й до самого султана!.. А він, "сіді-Аадам"[193] як звуть його тут "агаряни" — чи сарацини![194] — схилятиметься й далі над сторінками Ель-Хатіба Ґранадського… Але ж — і вона любить книгу… мудрість… знання…
І раптом заспівав у душі вірш Омар-Каямів[195]:
— "Твоє личко — різблене з пелюстків дикої рожі…"
Кинув перо. Зняв зі стіни торбан. Сам, — на дозвіллі! — зробив його тут знечев'я. Бо ще хлопцем навчився не тільки "бити по струнах", але й робити бандури й торбани.
І тут, тепер, це його найбільша втіха й найліпший лік у хвилинах туги.
Кинув перепаску на плече й вийшов у сад тихий і свіжий як дівочий сон. Пішов далеко — аж до мармурової лавки, під шапками дактилевих пальм.
І попливла — як цівка густого, вібруючого меду — солодка мелодія.
Гарний, драматичний тенор обнявся з голосом інструменту… Звивався й плив, розходився з металевим голосом струн. Ніби посварившись… як розходяться на хвилю закохані, щоб незабаром обнятись іще палкіше.
Крізь мережу мімоз і пальм швидко й часто миготіли зорі. Ніч була, як жива істота:
"…блакитнокоса, срібнонога красуня"… — пригадав Адам порівняння памфілійської поетки Білітіс…
І досадно всміхнувся:
— Тільки ця красуня-ніч слухає моїх пісень!.. А "та"… або вже спить, або заглибилась у студії свого Корану… І не чує!..
Шарпнув знову по всіх струнах і затяг веселої. Але раптом урвав: по піску доріжки заскрипіли легенькі, жіночі кроки.
— Вона?.. — затріпотіло серце, а очі впились у блакитняву примару, що випливаючи на ясне тло стежки, то поринаючи в тінь дерев, легко підпливала до нього.
— А хоч би й не "вона"!., А все ж хтось зрозумів його тугу!..
Постать уклонилась здалека й зробивши ще кілька кроків, простягла Адамові загорнений у зелену, шовкову хустку пакунок.
Взяв і відчув дотик м’якого шовку та аромат шіразьких троянд.
Та ж не встиг спитати, як уже був сам.
Із хусточки випав шматочок пергамену. В пакуночку ж була пара гарненьких черевичків, гаптованих перлинками й сріблом. Без труду прочитав при місяці[196] гарне письмо:
— "В перший селямлик віддай, чужинче, ці черевички тій, кого кохаєш."
Все. Ні значка, ні наймення.
Протер очі: ні, не зникають, ні черевички, ні ароматна хусточка, ні пергамен. Тільки по післанцеві — й сліду нема!..
Почув, як у солодкій тривозі стукотіло власне серце…
— Ось вона — таємна "Мелісенда!"
Селямлик?.. Тобто — в п'ятницю… Але ж саме сьогодні — п’ятниця!.. День "щасливий між днями" — бо це "день шлюбу Магометового!"
Тому, в цей день дозволено посватаній дівчині вийти в сад, звичайно, в супроводі матері або батька й слуг: вільних, не рабів безправних, аби були свідки…
Можуть це бути й не слуги, але кревняки. Але, здебільша, задовольняються супроводом слуг.
Там, у саді, подасть черевички той, кого призначили дівчині за "судженого" батьки. Там дівчина поперше побачить його зблизька, як свого нареченого.
І, коли нелюбий — може не прийняти від нього черевичків.
Коли ж це "він", той про кого мріяла — радісно взує черевички. А принятий наречений, на знак згоди, віднесе з собою ті, що ззула[197].
Майже бігцем промайнув Адам попід Карльосовим вікном, притискаючи таємні черевички, що ними мала прийти до нього "казка його життя".
Не завважив навіть: чи світилось у побратима, чи ні…
— "Гасне бо каганчик приятельства, коли сходить зоря кохання!" — прошепотіли, немов тільки для себе самої, дівочі уста, схованої за хамаципарусами, загорненої в покривало жіночої постаті.
— Але, Хадіджо!.. Що примарилось тобі, моя зоре? Хто чув про селямлик? Та, ще й саме, коли брат учора виїхав!.. Я нічого не відаю. Ні сном, ні духом!.. Кажу ж тобі: я нічого про це чула, не знаю!
Емірова донька Хадіджа легенько відштовхнула велетенського гепарда[198] "Рустема" й ніжно обняла тіточку Зораю:
— Та ж чула я!..
Тулилась рожевою щокою до тітчиного обличчя й намагалась відсунути сувої Корану, що над ними схилялась Зорая.
— Чули про це всі цвіти в саду! А їм сказали соловії… Чули зорі на небі й бризки фонтану на воді!.. Правда, Рустеме, вони ж це мусіли й тобі переказати?
Зораїн мазунчик, гепард, ліниво позіхнув і витяг свої передні лапи.
— Бачиш? Для нього це така стара новина, що йому аж нудно про це слухати!
Зорая з лагідним усміхом відсунула інкрустовану слоновиною касету, що в ній зберігала особливо дорогоцінні сувої, і обняла прегарну — як пуп’янок "чайової" троянди, — племінницю.
— Ну, хай і так! Але ж нічого не знаю я! Чи ж би брат Ібрагім, без порозуміння…
Хадіджа стиснула Зораїні руки:
— Бо… саме про тебе, тіточко-газеле!.. Тому мусиш, — мусиш! — прийти в сад, як повний місяць, заслонений срібною хмарою! Нічого не відаючи з того, що написали поети-смертельники на землі!
Зорая споважніла:
— Дитино, я знаю, ти змалечку любиш вигадувати чарівні казки й "гратися в них". Але цей твій жарт — недоречний. Ти ж відаєш: за рік-два, з дозволу брата, за згодою імамів[199] та звичаєм старовинним, я скину з обличчя свого жіноче запинало, як вчинила це Уалада, донька каліфа Ель-Мостафі та Валадад, поетка кордовська[200]. Рівна мужам серед мужів, не щастя жіночого в коханню, але щастя в мудрості шукаю я, віддавши мудрості своє життя. Навіщо ж такі жарти?
Задивилась у далечінь, немов бачила там добровільно вибране майбутнє: наслідувати вчену Маріям із Кордови[201], що пішла дорогою мудрости ще далі, бо ж із катедри викладала "Мудрість найвищу" — Коран[202].
Але Хадіджа лащилась, як веселе котенятко:
— Як мигдалевий цвіт гарна моя тіточка Зорая! Мов криниці прозорі — аж чорні, такі глибокі! — її очі! Дна не доглянеш у них! Як повний місяць, що з-поміж дамаських троянд у водограй на себе задивився — така моя тіточка, троянда серця мого[203].
— Але дай спокій, Хаді! Стара вже я на такі речі… — голос Зораї несподівано задзвенів журливою ноткою. Щось озвалось, — немов заворушилась сполохана гадючка, — у глибині серця: "Може й є в цьому трохи правди?.."
А Хадіджа розсипала іскри сміху й блиски з очей:
— Двадцять три роки — ті-і-точ-ко! Та хіба ж то старість?
— Ну, відомо! Це ж майже чверть століття!
— І за тисячі літ не старіють зорі! А моя тітуся — зоря серед жінок!.. Коли не віриш мені, так запитаймось… хоча б… чужого лицаря! А хоч і їх двох!..
Зорая спалахнула.
Але племінниця вже відхилила довгу, смарагдову сережку й шепотіла тіточці на вухо:
(Продовження на наступній сторінці)