Л у к а. Так! Це суть буржуазної свободи! Символ! Людина кричить... (До натовпу). Товариші!
А н д р е (перебиває). Громадяни!
С т у п а й (очнувшись і собі). Брати українці!
Я бачу, як у натовпі вирує три течії. Кожен хоче стати поближче до свого оратора.
А н д р е влаштовують овацію. Тому він починає перший:
— Хто не бачив, хто не зна країни нашої учора? Країна наша...
С т у п а й. Україна!
Л у к а. Трудящий люд, пролетаріат!..
А н д р е. Вся Росія — це нерухомий був, гнітючий монумент: трон, до його сходи — приступці рабства і на приступцях ми, раби, рабом був комір золотий, сенатор, камергер у палатах...
Л у к а. Брехня, товариші! Рабами ми жили й жиєм — робітники, солдати, і росіяни, й інші!
С т у п а й. Злиденніших нема рабів у світі, як ми, братове українці!
А н д р е. Рабом, звичайно, був мужик і українці. Громадяни! Країну рабства і неволі...
С т у п а й. Україну!
А в д р е. Край несвідомості і прози...
Л у к а. Хрестів і шибениць...
А н д р е. Не міг я бачить сам крізь сльози (патетично}. А нині?
Патетична пауза і десь звичайний, діловий голос чистіїв:
— Почистить треба, громадянине!
А н д р е. А нині, бачим ми, далеко нам пахне вільная дорога. Горить зоря свободи. Сіяють горизонти. Так! Нам треба сісти на коней! І помчати на захід і на схід. Щоб несла країну нашу вже не тройка, а мільйон мідносталевих коней, щоб, як блискавки, блищали золотії булави, щоби прахом розпадались перед нами всякі Дарданелли, і не тільки розступались всі народи і держави, а щоб упали нам у нозі навіть вітри і вклонились горизонти!
Оплески. Вигуки "слава" і гомін.
П а н н о ч к а (захоплено до матроса). Матросику! Тепер ви проб'єте Дарданелли, так?
М а т р о с (вибите око, рябий, голос, як зіпсований клапан гармонії). Ваші, панночко, хоч і зараз, а турецькі которі — хай вони он (на А н д р е) пробивають.
Д а м а (затрясла войовниче пером). Ми на наших зборах, ми, слабкі жінки, одкинули пропозицію більшовиків про припинення війни. Ми сказали: ми воюємо не з військом німецького народу, а з військом Вільгельмовим. Вперед! На фронт!
М а т р о с (дає дорогу. Ручкою). Будь ласка!
Підноситься голос Луки. Трошки запинається:
— Горить зоря свободи і світить поки що кому? У вікна буржуазії, бо в наших підвалах і вікон нема. Далі скажу: коли буржуазія хоче сісти на коні, то це значить що? Що всі шляхи до всіх у світі Дарданелл буде вкрито нашим трупом. На сяйних їхніх горизонтах ждуть нас хрести і кладовище. Вітри впадуть їм у нозі, — це значить що? Це значить, нас вони гойдатимуть на шибеницях. Товариші! Виходьте на інтернаціональні дороги, засипайте між собою ями, окопи, — братайсь! А всі фронти, скажу я вам, повертай на буржуазію! Іще скажу: замість золотої хай блискавкою б'є на нашій Україні булава робочої диктатури!
М а т р о с. А буржуазію, котьолки і юнкерню у трюм землі! На дно свободи!
А н д р е. Наш девіз — свобода, рівність і братерство!
П а н н о ч к а (їй Оврам цим часом чистить черевик). Свобода! Рівність! Братерство! (Од захоплення затупала ніжкою).
О в р а м (одкинувши раптом коробку). Десять років робив я на заводі, три воював. За це, бачте, дали мені хрестика. Тепер дають свободу — свободу лізти з хрестиком до гробу. Свобода? Я без хліба. Рівність? Я нижчий од усіх, без ніг! Братерство? Я чистю ваші ноги!.. Дак нате вам ваш хрестик, верніть мені мої ноги! (Зриває й кидає геть георг. хреста).
Л у к а. Наш девіз: вся влада Радам! Світова революція! Соціалізм.
На даху будинку Ж о р ж и к з нацпрапором. Без кашкета. Захоплений кричить:
— Мій девіз — Росія! Імператорі Ура-а-а-а!.. (Стріляє вниз).
Я бачу, як похитнувся Л у к а.
Я (кричу). Луко!
І щосили біжу вниз. Вибігши, я бачу, як натовп подався урозтіч. Вулиця порожніє. Посередині ранений в руку Л у к а. З і н ь к а перев'язує рану. Оврам. Далі матрос. Він на когось свариться:
— Пождіть, пождіть!.. Прийде на вас судьба!
IV
1
Уявіть собі, друзі, тую ж таки вулицю й місто, запізнене в Жовтень. Вдалині гарматний стугін. Вітер. Ніч. Я на тайній варті біля тайного повстанпункту, що притаївся в Оврама в підвалі.
2
У підвалі запнуто віконце. Світить каганець. Капає вода. Г а м а р пише. Вів у шапці. Біля його посланець теж у шапці, напружено жде. У кутку на полику О в р а м, біля його тінню Настя.
Г а м а р. Ревштабові... (Подумавши, рве написане). Ні, ти краще перекажи. Дислокація: партизани на станції, настрій ніби більшовицький, наш. Білі по цей бік залягли. Під боком у мене їхній резерв — кулемети, піхоти сот зо три. Злі. Вішають. Молебень справляють. Нас буде так: по три, по п'ять у квартирах. Чоловік із сімдесят робітників. Наші всі напоготові. Зброї малої На рушницю три патрони, зате настрій вартий стам. Ентузіазм! Проте думаю, що, не зговорившись з партизанами, починати повстання небезпечно. На зговори я послав Луку. Жду на нього. Коли ж не вернеться, умовились, до сходу місяця самі почнем. І все. Точка.
Н а с т я. Здається, хтось іде...
О в р а м (по паузі). Вітер!
Г а м а р (думаючи про своє). Що?
О в р а м. Вітер!
Гамар зиркнув на годинника.
Н а с т я. Сімсот п'ята, впала, як пішов. Шоста. Сьома, восьма...
О в р а м. Цс-с...
Посланець іде.
З
Тим часом нагорі.
М а р и н а (пише). "Штаб. Пероцькому. А н д р е!.." (Рве написане). Ні, ти краще (батькові) так перекажи.
С т у п а й. Може б, телефоном?..
М а р и н а . Комік! Таких речей у телефон не кажуть. Перекажи, що комітет...
С т у п а й. Який це комітет, Маринко?..
М а р и н а . Він знає... Зараз допомоги не може дати. Але він вдається, і зробить це негайно, до сільських своїх відділів. Перекажи: ще день — і допомога буде. Ну, ще що?.. Що підвали неспокійні, це він знає. Але перекажи: можливе повстання робітників — треба берегтись удару з тилу. Перекажи, таток! А головне: біжи, мій любий, і дізнайсь про все: як на фронті, що у штабі, який настрій?.. Ну, і все. (Цілує батька).
С т у п а й. Знов біжи! Я вже не знаю, чи я українець запорозької крові, чи я просто кінь. І нічого не знаю. Якийсь комітет. Кіш має бути, рада! — у них комітет... Та хіба так воювали колись запорожці!.. (Біжить).
4
Я подаю сигнал своїм — "небезпека". Ховаюсь за примурок. Вулицею проходить ворожий патруль. Двоє курять з рукава — червоніють вусики, миготить кокарда. Один спотикається:
— Ч-чорт!.. (Впівголоса). Закопали, а ноги од колін стирчать.
Д р у г и й. Вам жаль, чи що? Більшовицькі ж!
П е р ш й й. Не жаль, заважатимуть тікати!
Т р е т і й (видно, п'яний, спинившись перед закопаним). Безподобно! Оригінально! Мій антипод! Він головою туди, я — сюди. Коли у нас день, у нього ніч, і навпаки. Хай живе географія, і нумо мочиться на нього!..
5
Іноді мені вчувається, що десь грають. Ах, це, певно, з напруження галюцинує моє вухо. А коли не вухо, то це вітер в дротах. Інакше і бути не може. Бо ж хто інший наважиться грати в таку ніч. Тільки вітер. Та ще, може, п'яна З і н ь к а на гітарі — цілий день гуляла з офіцерами і зараз. А що, як не вітер, не З і н ь к а, а хтось інший? Наприклад — вона. Он її покут, наприклад. Вікно завішене килимом. Горить, мабуть, свічечка. Глухо, як у каюті. Глуха десь канонада. Вона неспокійна. Дослухається. Тихо ходить. Ще тихше пробує грати (фрагменти з патетичного гопао). Так. Вона грає. Хай же пливе її човен, музики повен, серед цієї тривожної, вітром збуреної, вітром розораної, чорної ночі!
6
Мені чудно: я на варті, а навколо музика. Десь блимнуло жовтлявою смужечкою світло.
М а р и н а одслоняє крайок килима у вікні, майнуло ясно-голубим. Його загасило вітром і музикою з "Патетичної".
Одходить і грає grave.
За акордами басів неспокійний тупіт, цокання копит. Хтось креше вогонь. Темним степом кінь біжить. Ах, то ж ямчу, конем в країну вічного кохання! За чорним обрієм край голубого вікна жде вона. Он-он виглядає.
М а р и н а знов одслоняє вікно. Дивиться. Йде сходами вниз. Назустріч виходить. Простягла до мене руки — ліву брову трошки ломить, очі усміхаються. М а р и н а дивиться на мене сонного.
Нас оповиває музика з гопгіо. Мелодія, як срібний серпантин. Разом з цим я чую вітер, бачу ніч. "Сонце не любить! так землі своєї, як люблю я вас", — хочу сказати я Марині — не можу. Вона ніби одходить, одпливає. Серпантин рветься і згаслий летить за вітром. Вона ніби на човні. Бачу, щогла, грає парус, струнами напнулись шкот і брас, замість гошіо знов чую grave.
М а р и н а стає під парус.
"Це "Арго"?" — питаю я.
"Це старий козацький човен, запорозький", — каже вона.
"На козацьких човнах вітрил не було", — згадую я.
"А хіба це вітрило?"
Я вдивляюсь і бачу прапор — він жовто-блакитний. одпливаємо. Назустріч нам Л у к а. Він, зігнувшись, несе плечах червоного прапора. Прапор чомусь круглий, я" місяць. Я згадую, що я кинув варту, що я зрадник. Мене охоплює сором, неспокій, тривога.
"Луко!" — кричу я.
"Цс-с-с", — свариться Л у к а.
7
(Продовження на наступній сторінці)