— Ні-ні! Я не можу! Попросіть професора. Він розумний і добрий, він вас огляне... І взагалі вас скоро випустять. Я чула, вас тільки на освідчення прислали... Та хіба вам погано тут? Дивіться — зелено як, квіти, повітря яке!..
— Не голубе! Ах, Олю! Од вас тепер залежить, щоб оновилася людина і земля у просторах блакитних, як лебідь біла на тихих ставах, музично і вільно попливла...
Десь за садом загув лунко заводський гудок.
М а л а х і й так і скинувсь:
— Чуєте?.. Туди, туди, — до гегемонів!.. І божевільним справді буду, коли спізнюсь і не поведу їх за собою...
О л я
— Ой Боже! Гудок у заводі — дванадцять годин. Зараз на сніданок... А де ж другі... Де вони?
М а л а х і й
— Вони вже пішли.
О л я
— Справді? Пішли снідати?
М а л а х і й
— Так. На голубе снідання пішли.
О л я
— Так ходімо ж і ми. Мерщій! (Пішла).
М а л а х і й пішов був за нею.
Скоро вернувся — сам. Взявся лізти знов на мур. Завагався:
— Ні... Вона мене просила.
10
О л я
(повернулась)
— Наркоме!
М а л а х і й
— Не бійтесь! Я ж відступивсь і здавсь на вашу просьбу. Проте я маю вас переконати, Олю. Я мушу першій вам преподати голубії мрії, тим паче, що в очах у вас вони ще не зів'яли, бринять, а як коли, так їх там ціла повінь. Я з вас почну...
— А я покличу санітара.
— Олю, я навколіна стану, ось... До ніг вклонюсь, молитиму, пустіть...
— У вас температура, наркоме. Вам треба лягти.
— Навпаки, мені треба встати. Олю, хвилинку... Ви тільки зважте, що дадуть мої проекти вам особисто. Бо хто-хто, а ви колишете завжди голубії мрії. Не пустите ж мене — доведеться, чорний очіпок надівши, однести їх на гробки.
— Гукають.
— А пустите — він вернеться.
— Хто?
— Кирюшик.
— Не вернеться.
— Згідно з проектами моїми — вернеться. Невкоснительно. Уночі зимою...
— Гм... А чом не весною?
— Зимою. Ви, Олю, засвітивши каганець самотності, прястимете нитку жіночого смутку. А колиска рип-рип, а в колисці дитя хлип-хлип, — Мати Оля горювальниця пісню співатиме, оту саму, як й'... (заспівав): "Ой спи, дитя, без сповиття. Поки Мати з поля прийде та принесе три квітоньки: одна буде дрімливая, друга буде сонливая, а третя — щасливая..." (Нахилився до Олі) у Олі сльози?..
О л я
(крізь сльози)
— Ну, а далі що?
М а л а х і й
— Зимою вночі. Метелиця буде по всіх степах, по всіх світах: гу-гу-у. Коні в степу тупу, тупу, — то з походу революційного їхатиме він...
— Хто?
— Згідно з проектами — Кирюшик.
— Так?
— Невкоснительно. У віконця стане, тихенько постукотить: "Одчини, дружино Олю, товаришу вірний..." (До Олі). Оля?
О л я
(тихо)
— Одчине...
М а л а х і й
— Засніжений, заметений у порога стане; — "Драстуй", — скаже. Тоді Оля у відповідь (заспівав з відомої солдатської пісні, одмінивши трохи слова). "Драстуй, драстуй, милий мій, пожалуй у хату..." Тоді скаже милий; "Олю, оновлений після реформи людини, спокутавши гріхи свої перед тобою в походах і боях за голубосяйні мрії, я вернувсь до тебе, прости мене..." Оля скаже...
О л я
(замріяно)
— Прощаю! Прощаю!
М а л а х і й
— Тоді милий посадовить свою Олю коло колиски... Отак (посадив Олю на пні). То на неї любо гляне, то на милеє дитя, то к серцю пригорне, то в очі загляне, то ноги цілує святі у чашечки похололі... Оля плаче?
О л я
— Ні... це я так, дурненька (замріяно). Ох, як же я нагорювалася, тебе ждучи, милий!
М а л а х і й
— Це все відбудеться згідно з моїми проектами... Я маю поспішати, Олю. Я йду.
О л я
(замріяно)
— Ідіть! Ідіть!
М а л а х і й
(виліз на мур, сів)
— Ходімо разом, Олю. Я появлю вас РНК яко найкращий наочний приклад моєї негайної реформи...
Близько почувся санітарів голос: "Олю Манойловно!"
О л я
— Кличуть!.. Тікайте!
М а л ах і й
— Не тікаю, а йду! Жду вас, Олю, на свято оновлення нашого українського роду, що відбудеться двадцятого серпня за новим стилем, по старому ж на Спаса. Подробиці: бой конфетті, серпантин і тощо у моїх декретах... (Скочив — і за мур, потупотів десь).
11
С а н і т а р
(прибіг)
— Олю Манойловно, там прийшли по Стаканчика його родичі (подивився кругом). Та де ж він?
О л я
(заступила те місце, де переліз М а л а х і й)
— Не знаю.
С а н і т а р
(підозріло)
— Як так не знаєте? Та я черговому лікарю рапорта напишу, як і хто гуляє з хворими в кущах, а тоді — не знаю... (Оля мовчала). Ви набрехали на Кирюху: ніякої хвороби, каже він... (Оля мовчала). Де Стаканчик?.. А хворі всі де?.. Може, повтікали?
О л я
(очутилась)
— Хворі? Вони он...
— Де?
— Пішли снідати, і Стаканчик.
— Нічого подібного, там їх нема.
— Та он вони, хіба не бачите, за ріг зайшли...
С а н і т а р побіг. Десь близько почулися тривожні голоси:
"Хтось випустив хворих! Хворі втекли!" Оля перелізла через мур.
12
Біля канцелярії стояли, ждали кум і Л ю б у н я. Хвилювалися.
Л ю б у н я
— Аж не віриться, що зараз папонька вийдуть, що зараз повезем його додому... Боже! Що вже находилися, що напросилися, а що наговорилися... Невже, хрещений?
К у м
— Спокійно! Хоч і сам я ой хвилююсь... Ось приклади, хрещенице, руку ік серцю...
— Ой!
— Та ні... До мого серця.
Л ю б у н я приклала руку до кумового серця.
— Як?
— Ой же б'ється!
— Не серце, а ступа. Чуєш? Гуп-гуп, гуп-гуп. Сильно хвилююся я (по паузі). Ще б пак не хвилюватися, коли вже зараз бачу: верба ось, Загнибогина гребля, шу-шу — очерет... Кум сидить — і я сидю, кум вудить — і я вудю. У природі й біля неї тихо, ясно. Коли — дз-з-з, цім-м... Куме, комарі А кум: га-га? Ляп себе по лобі...
Л ю б у н я
— У папоньки завжди після рибальства увесь лоб у ґулях.
13
Вийшов санітар:
— Це ви прийшли по хворого Стаканчика?
К у м
— Не тільки ми, а й дочка його ось...
С а н і т а р
— Його у нас вже нема.
— Як так, нема?
— Він утік.
Кум остовпів. Любуню спазми взяли:
— Ой...ой...ой...
К у м
— Не кричи, бо я вже нічого не чую (до санітара). Скажіть, ви мене вдарили?
С а н і т а р
— Я?.. нічого подібного.
К у м
— А чого ж мені в голові загуло?
Л ю б у н я
(знов узяло її на спазми)
— Утік...
К у м
— Не кажи!
— Утік...
— Не кажи цього слова!
Л ю б у н я
(заплакала)
— Уті-і-к...
К у м
(до санітара)
— Запитання!
— Будь ласка. — Коли утік?
— П'ятнадцять хвилин тому... Та ви не турбуйтесь: зараз подзвонили до міліції, зараз його вловлять...
— Спасибі, — тепер уже не вловлять.
— Ви так думаєте?
— Не вловлять. Як судився за півня з сусідою, то три роки, аж поки не висудив...
— До чого ж тут півень?
— А до того, молодий чоловіче, що характер у кума така. Раз уже почав тікати — до смерті тікатиме. Розумієте?
— Нічого не розумію.
— Як не розумієте! Він у вас тікає, а ви не розумієте! А як я подам у суд і навіть на раднаркомів, що не встерегли кума, що він утік і може чорзна-що наробити... Бюрократи ви всі після цього!.. А втім, ви тепер нам не потрібний, молодий чоловіче... І взагалі лучче б ви ударили мене з дванадцятидюймової гармати в самісіньке моє серце, ніж прийшли з таким повідомленням... Ідіть, бо не можу на вас дивитися!
С а н і т а р
— А я кажу — міліція вловить. Навідайтесь завтра (пішов).
К у м
— Сяду тепер та посумую... Засмутюся, зажурюся за кумом. Ех, куме, куме! Любив тебе, шанував, як брата рідненького, у серці носив і доносивсь — до му-золів... (По паузі). А посумувавши, скажу: шабаш! Додому, Любонько, і навіть негайно!
Л ю б у н я
— Без папоньки?
— Не тільки без папоньки, — без кума.
— Хрещений!..
— Додому!
— Хрещений!..
— Шабаш!
— Хрещений! Як же ми без папоньки на очі появимось?
— Прийдем уночі.
— Мамонька ж прокленуть мене... А вам до церкви як, на базар? Скрізь питатимуть, чом без кума вернувся?
— Не піду я до церкви... А втім, чого я хвилююсь, коли я постановив: прийти, захворіти і вмерти...
— Не можна без папоньки.
— Можна — не можна, годі, кажу!
— З ким же тепер рибу ловитимете?
— Сам!
(Продовження на наступній сторінці)