— Із проулків та заулків, крученими стежечками, навіть через мури оці пролазять до нас отакії Малахії. А хто вони? Ще добре, як просто собі меланхоли-мрійники, бо таких чимало і поміж нашим братом, на превеликий жаль, водиться — очі, як в ісусів, голубий дим в голові, гріхи все збирають та на тому й їздять — добре, кажу, як ще такі ісусики на осликах...
М а л а х і й
— Осанна їм! Вони чистять світ.
Т р е т і й
— Хочеш чистити, пересядь з ослика...
Х т о с ь
(втулив збоку)
— На асенізаційну бочку.
Вибухнув сміх.
Т р е т і й
— А хоча б і на бочку, бо лучче бути бочкарем, ніж таким ісусиком, як цей. То добре, кажу, коли ще ісусики вони, бо це ще півлиха. А от коли вчуваєш в їхніх благеньких проповідях десь в одному, в двох словах зовсім другу музику...
М а л а х і й
— Голубую музику...
Т р е т і й
— Не нашої кляси музику, тоді нам треба сказати — товариші! За голубими їхніми словами ховаються буржуазні шовіністичні жальця. За голубим отим туманом чигають на нас супротивники, в голубих реформах закутано їхні мірочки і форми — стережіться!
М а л а х і й
— Негайну реформу людини виголошую я, гегемони, і беруся зробити її.
Т р е т і й
(пальцем покивав)
— Ой, зробив, дядя, на себе глядя — знаємо вас... Ні, зробимо її краще ми, по образу й по подобію пролетарському.
М а л а х і й
— Тру-ту... А реформу українського роду ви зробите?.. Ген-ген сидить біля віконця в хаті, морщить постоли та вигляда, чи не везе йому старий бозя дощу на пшеницю, чи не видно синів із солдатів, із наймів дочок. І день іде, і ніч іде, бозі нема — і дощ не йде, б'ють пороги, місяць сходить, як і перше сходив, нема Січі... Очерети у Дніпра питають...
Вихопились голоси
— Стара пісня.
М а л а х і й
— Де-то наші діти ділись, де вони гуляють?
Т р е т і й
— Завтра там, де б'ють пороги, вже не місяць зійде. Завтра зійдуть електричні, можна сказать, сонця і засяють на весь степ козачий, на всю нашу Україну, аж до моря...
М а л а х і й
— Запитання: до якого моря?
Т р е т і й
— Завтра там, де скиглила чайка літаючи, заспівають сирени, можна сказать, морських пароплавів, залунають гудки нових фабрик, заводів. Вже сьогодні Дніпрельстан розбива динамо-моторами очеретяний той сум і дике, хай воно сказиться, тужіння порогів, бо чув я його на екскурсії...
М а л а х і й
— Киньте ваш Дніпрельстан! Тут ось, чуєте, кричать — ізнасілованіє двох старух, о гегемони! Не поможе!
Т р е т і й
— Поможе! Отам починаєм ми нашу реформу всього українського роду, отам, і тут, і скрізь, де тільки е рука робітника...
З
Підбіг р о б і т н и к , мокрий весь од поту:
— Готові форми?
Робітники напружились:
— Готові!
Мокрий р о б і т н и к
— Випускаємо чавун!.. (Крикнув туди, де знімалися заграва). Готово!.. Дайош!..
Полилася рівчаками та жолобами огненна рідина, освітила огняно-червоним, аж гарячим, світлом увесь цех ливарний, загравами подихнула, одсвітилась на обличчях і в очах у кожного. Знявся рух. Перескакуючи через рівчаки, припадаючи до форм, повели робітники за собою лопатами огняну лаву у форми. Несли у ковшах. Гукали на Малахія:
— З дороги, старик!
— Бережись там, гей!
— Станьте осторонь, гей, як вас!..
М а л а х і й!..
— Та покажіть йому, куди вийти, бо ще розтопиться.
А він в димі та в заграві метався між огненних річечок, аж поки хтось не вивів його до дверей, сказавши:
— Клопіт з такими реформаторами...
Отямившись, він глянув на огні, на дим, на заграви і сказав:
— У них свої, червоні мрії. Яка трагедія! Закрив очі й пішов. Услід йому гриміла симфонія труда.
П'ЯТА ДІЯ
Турбувалась мадам А п о л і н а р а, щоб, бува, не накрила їі установу міліція, а найбільше вночі побивалась:
— Гляди, Агапіє, часом наскочить міліція, кажи: це мої онуки Оленька і Любонька, допіру приїхали... говіти абощо.
А г а п і я
(на все годилася)
— А Господи! Так і скажу, аби тільки подорожну ви мені до Єрусалиму виклопотали...
— Виклопочу!
— Чи скоро ж?..
— Завжди!
— Коли ж місяць жду... (Шепотіла). Ні грошей, ні Єрусалиму.
І як на зло Аполінарі в цю ніч десь недалеко зривались тривожні свистки.
2
Вискочив з якогось чуланчика знервований гість.
Г і с т ь
— Свистять!.. Ах, мадам Аполінаро, скільки я вам радив знайти безпечнішу квартиру, щоб подалі — далі од Радянської влади... (Докірливо, сердито глянув на мадам Аполінару і побіг по східцях через задні двері. Забув застебнути підтяжки).
А п о л і н а р а
(йому вслід заломила руки)
— Ах, знаю, що мука, та що ж поробиш — ми тепер нелегальні!
Із того ж чуланчика вийшла Л ю б у ня:
— Нудно... Хай грають.
А п о л і н а р а
— Не треба, Миронько! Чуєш — свистки?
Л ю б у н я
— Втечу!
А п о л і н а р а
(до музики)
— Ну, грайте! Тільки, благаю, — піяно, піяно...
Л ю б у н я
(підійшла до Агапії)
— А що, як папонька вдома?
А г а п і я
— То Бог святий один знає...
Л ю б у н я
— Я оце подумала, і весь світ мені почорнів. А що, як папонька вдома, а я тут!.. (На музику). Голосніше!
4
Увійшли, по східцях захиталися дві дівчини з гостями й М а т и л ь д а.
— Ось... Прийшли.
П е р ш а
— Котики, ви не пожалієте.
Г і с т ь
— "Не жалєю, не заву, не плачу, всьо пройдьот, как с белих яблонь дим..."
Д р у г а
— Браво!
Г і с т ь
— "Ув'яданья золотом охвачений..."
М а д а м А п о л і н а р а
(до дівчат)
— Прийшли, мої дітуні... А Оля ж де?
М а т и л ь д а
— Вина! А тоді про Олю...
Д р у г а
(до гостя)
— Можна грушу?
Г і с т ь
— Будь ласка... "Я не буду больше молодим..." Чого душенька ваша хоче, те й беріть!..
Д і в ч а т а
— Ой, який добренький!
Г і с т ь
(злякався своєї доброти)
— Тільки з умовою.
Д і в ч а т а
— З якою?
— На вибір дається півхвилини (вийняв годинника). Півхвилини що завгодно. Півхвилини! Раз, два!..
Д і в ч а т а
— Шоколади! Вина! Пундиків!
Г і с т ь
— Якої саме шоколади? Якого вина?
Д і в ч а т а
— Червоного солодкого! Ні, білого!
Г і с т ь
— Та якого ж, кажіть?
Д р у г а д і в ч и н а
— Цукерок! Рахат-лукуму!
Г і с т ь
— Що більш вам до смаку?
Д р у г а
— Цукерки!
Г і с т ь
— Сто грам? Двісті грам? Триста грам? Півхвилини минуло.
П е р ш а
— Так скоро?
Г і с т ь
"Жізнь моя, іль ти приснілась мне..."
П е р ш а
— Я ж шоколади хотіла.
Г і с т ь
"Точно я весеннєй гулкой ранью проскакал на розо-вом коне..." Ні, годі (сів на стіл).
Д р у г а
— Постривайте ж1 Ми вам теж скажемо: що завгодно, тільки півхвилинки... Ха-ха-ха. Уявляю! Півхвилинки...
А п о л і н а р а
— Ах, Мусю, Мусю! Хіба ж так можна жартувати. Гості й справді подумають — півхвилиноньки...
Розлила вино по чарках. Гості взялись частувати дівчат.
А г а п і я
(до Любуні)
— От якби тобі, доню, папоньку знайти, а мені дорогу. Може, голубонько, ти знала Вакулиху?..
— Не знаю. Не з ваших країв я, бабуню.
— Я й забула, що ти десь із степів... Коли ж на всю околицю одна Вакулиха була в Єрусалимі...
— Болить, бабуню, серце, подобно я умру...
— А вона як гарно вмерла — Вакулиха! Прийшла а Єрусалиму і на т р е т і й день померла...
Д і в ч а т а
(схопились з-за столу)
— Мадам Аполінаро! Мамочко! Гості просять потанцювати. Можна?
А п о л і н а р а
— Тільки благаю вас, дівоньки, піяно! Піянісимо!
Музика заграв фокстрота.
Майнули тіні по стінах, по стелі — гості й дівчата пішли у танок.
Л ю б у н я
— Ось грають, танцюють, а мені млини чогось ввижаються, що край нашого містечка. А що, як папонька до млинів уже доходять, а я тут?
А г а п і я
(Продовження на наступній сторінці)