До ся (біжить з саду). Та невже ж це я бачила своїми очима? Мабуть, я сплю, це мені у сні ввижається.
ЯВА 5
Мокрина і Дося.
Мокрина (з людської кухні). Чого це ти, небого, все в сад бігаєш? Що тебе напало?
Д о с я. Не питайте, не питайте, бо все рівно нічого не допитаєтесь, мовчатиму, як кам'яна, як німа!.. Не заступайте-бо мені дороги, пустіть!..
Мокрина (стала проти неї). То ти так зо мною? Це ти й тітці рідній не скажеш?! Спасибі, діждалась честі від небоги!..
Дося. Ой Боженьку! Я зо страху й забула, що ви мені тітка!.. Ой, вибачте мені!.. Тілько ж ви, тьотю, Бога ради, нікому ані словечка. Ой, страшно і вимовити!..
Мокрина. Кажи вже швидше!
Дося. Оцими власними очима бачила, щоб мені світа-сонця не вздріти!..
Мокрина. Що бачила, що?
Дося. Зараз баба Репиха приходила, бачили?
Мокрина. Чого ж то вона?
Дося. Чи нас ніхто не підслуха?
Мокрина. Ну-ну?
Дося. Приходила ото вчора надвечір баба Репиха до панночки, і почали вони вдвох шепотіти, я й насторожила вуха, як мене дядьо бухветчик повчали, щоб завжди насторожувала вуха... Шепотять та й шепотять... А далі пішли кудись удвох. Зовсім вже пізно панночка повернулись додому, та такі слабі, що й на ногах не встоять.
Мокрина. Ну-ну, розказуй далі!
Дося. Стривайте-бо! А оце тепер, як прийшла знов баба Репиха, послали мене в сад подивитись, чи нема там кого. Вертаюсь я з саду, аж вони обидві вже ідуть мені назустріч.
Мокрина. Ну-ну?
Дося. Вони в сад, і я за ними назирцем. Доходять до річки — бачу, зупинились; ї я собі оддаля зупинилась. Аж дивлюсь: баба Репиха похилилась у кущ і подає панночці дитину. Пам'ятаєте, казала я вам, що панночка Юрка покохали, не вірили?..
Мокрина. Ну, ну, ну?
Дося (оглянулась). Бог послав панночці сина! Мокрина (жахнулась і аж присіла). Сина?.. Дося. Щоб я світа-сонця не вздріла!.. Мокрина. Сина?!
Дося. Еге ж. Репиха подала їм дитину, а панночка почали її годувати. Сама бачила своїми очима... Цитьте! Ондечки панночка вертаються в хороми.
М о к р и н а. Хи, сердешна! Ледве йде. Бачиш, що то страх, він пересилює усяку болість... Дося. Присядьте!
Присідають за плотом.
Орися (ледве переступа). Либонь, ніхто не постеріг!.. Ох, в очах темніє!.. (Хитаючись, пішла в хороми.)
Мокрина. А де ж дитя?
Дося. Певно, Репиха взяла до себе.
Мокрина. І ти вповаєш, що як ми мовчатимем, то другі не довідаються?
Дося. Нехай довідаються, нехай і плещуть, аби не ми...
Мокрина. Авжеж. Почнуть язикати, вір мені! У нас народ бузувірний! Глянь, хто ото крадеться попід плотом! Бігти мерщій заходжуватись вечерю варити! (Побігла.)
Дося. Справді щось сюди надходе.
ЯВА 6
Юрко і Дося.
Дося. Юрку, ти?
Юрко (підходе). Як бачиш.
Дося. Вернувся?
Юрко. Нікуди втікати без бумаги.
Дося. Панночка звеліли ж тобі, щоб не вертався, доки самі тебе не розшукають. Тебе ж, борони, Боже, тут закатують!.. Ой, що ж це буде?
Юрко. Що буде, того не обмину!
Д о с я. Та ти ж і не знаєш нічого?.. Адже панночка вже мати.
Юрко. Що-що ти сказала? Мати?.. Дося. Вчора сина породила...
Юрко. Сина?.. Що ж тепер?.. Вона хвора, дуже хвора? Кажи, кажи!..
Дося. Хвора, а тілько ж і терпляча навдивовижу.
Юрко. Бідна, бідна мучениця, безщасна!.. Досю, я звір, лютий звір!.. Досю, я мушу її побачити!.. (Ламає руки.)
Дося. Я зараз піду, шепну панночці!..
Юрко. Стривай! Може, не треба? Хвора, сполохається!.. Досю, я стеряюсь!.. Хто ж мене порадить?.. Одна ще надія... Чи капельмейстер дома?
Дося. Йому здорово погіршало, мабуть, скоро й помре... Він питав про тебе, де ти^
Юрко. Піду до нього, він мене як батько порадить.
Дося. Змарнів ти як, аж почорнів!..
Юрко. Голод не тіткаї За троє день охляв та знемігся, хоч живим пропадай. Як сказала мені Орися втікать, я й махнув, не взявши навіть і хліба шматка, тілько водою і жив... Піду до Петра Петровича!.. (Пішов у домок.)
Дося. Ох, на чім воно все оце окошиться? Не знаю, чи розказати дядькові бухветчику? Мовчатиму, а як допитуватимуть — признаюсь. Звісно, дядько, гріх їм не сказати... (Пішла в хороми.)
ЯВА 7 Софія і Палажка.
Софія. Куди це Юрко, і справді, подівся? Троє день і очей в село не наверне.
Палажка. А що тобі до Юрка? Софія. Казала тобі не раз.
Палажка. Казишся ти від жиру, от що я тобі скажу, казишся!
Софія. Спитай у мого серця, чи йому до жирування?
Палажка.Тиж панська полюбовниця, чи зручно ж тобі об Юркові думати? Ти повинна знати одного пана.
Софія. А пан хіба тілько мене одну зна?
Палажка. Мало чого... Він на те пан, ти в його волі...
Софія. Я панова полюбовниця не по своїй охоті, а Юрка я покохала своєю волею.
Палажка. Мало кого там не покохала!..
Софія. Цить!.. Чуєш?
Крізь вікна домка чутно мелодію на скрипці.
Це він грає, він! їй-богу, він!.. Бач, капосний, він у дворі, а я думала, змандрував!.. Чуєш, як жалібно виграє?
Палажка. Я ненавидю жалібних, коли б під ногу заграв.
Софія. Ох, як же в мені все сколошкалося, немов всю мене пожежею поняло!..
Палажка. Почни хвиглі-миглі строїть!..
Софія. Затаїла б в собі дух і слухала б його без краю, без втоми!..
Палажка. Годі тобі шпандьорить!
Софія. Вже замовк... Навіщо так скоро перестав грать?
Палажка. Тинди-ринди!.. Ходім вже.
Софія, Палазю, виклич сюди Юрка.
Палажка. Отакої! Чого я потьопаюсь у хвигель, щоб там по шиї надавали?
Софія. Бачиш, яка ти? А скілько я тобі передавала канхветів і всяких ласощів? А ти он яка!
П а л а ж к а. Вже тобі як чого замарудиться, неначе малій дитині! Ну вже піду. (Пішла у домок.)
Софія (сама). Скажу йому прямо, що не можу без нього жити: нехай або свата, або так бере... Віддали ж пан перших своїх полюбовниць заміж, нехай і мене віддадуть" Хроську віддали за Гришку-лакея, Химу за кучеря Карпушку, Лукерію за...
ЯВА 8
М о к р и н а і Софія.
Мокрина (хутко вбігла). Сохвіє! Що я чула, що я чула? Софія. Ви завжди почуєте ось стілько, а наговорите он скілько!..
Мокрина. Думаєш, скажу тобі? А що, кортить? Отже, нізащо не скажу.
Софія. І я вам не скажу.
Мокрина (цікаво). Про віщо? Невже й ти чула, від кого ж?
Софія. Що треба було, те й чула, а від кого — хіба не однаково?
Мокрина. Розплескали вже! І бачила? А мені, Господи, як кортить побачити... Давай побіжимо та хоч у вікно зазирнем.
Софія. Куди побіжимо?
Мокрина. До баби Репихи. Дитина там!
Софія. Дитина?
М о к р и н а. Не маніжся, ти знаєш і я знаю. Побіжимо ж та хоч глянемо! (Потягла Софію.)
Палажка (виходе). Не насміла покликати Юрка, постояла в сінях трохи та й вернулась... Де ж це Сохвія? Чи не капосна дівка, втекла! Бач, яку дурочку з мене встругнула!.. Я ж тобі віддячу, постривай. (Пішла.)
ЯВА 9 Діброва і Юрко.
Діброва. Бачиш, знов блукав десь аж троє день, схуд та змарнів... І що в тебе за натура така? Забрів кудись, і байдуже йому, що тут об нім пеклуються... Сьогодня зовсім невдало грав на скрипці: хапанина якась, а не грання, неспокій, раптовість... І смичком ніби зовсім не твоя рука водила... Чим ми перед паном похвастаємо?
Юрко. Болить моя душа, мозок болить!.,. Либонь, я вже не людина, а манія!..
Діброва. Що таке? Це вже щось нове вигадуєш!.. Чи не про волю знов почав марити? Пожди, хлопче, потерпи. Дасть Бог, прийде вона!
Юрко. Ні, вже волі мені не діждати!
Діброва. Чому ж то так?
Юрко. Коли сподіваються нашого пана додому? Діброва. Як не сьогодня, то завтра. Юрко. Справді?
Діброва. Позавчора прийшов лист до управляющого, щоб цими днями дожидались. Юрко. Так раптово?
Діброва. Пора йому й вернутись. Більш півроку, як з дому виїхав, можна із'їздити світ вдовж і впоперек. Та що це з тобою?
Юрко. Осьдечки вона, смерть моя, вже перед моїми очима!..
Діброва. Смерть?.. Що це ти?..
Юрко. Незчувсь і не зоглянувсь я, як погибель вхопила вже мене за горло!..
Діброва. Чи ти не стерявся часом?
Юрко. Ох, краще б я стерявся, щоб разом позбутись всього і все забути!
Діброва. Ховаєшся з чимсь від мене?
Юрко. Сховаюсь від людей, а чи сховаюсь від Бога? (Ламає руки.) А-а!.. Та на милость же Божу, ради усього найсвятішого, покажіть мені людину юних літ, з палким серцем, з чулою душею, людину, котра, уздрівши вабливу красу дівочу, почувши рідну душу, щоб не закохалася навіки, до забуття, невважаючи, чи рівня та краса йому, чи ні? Покажіть, благаю вас, таку мені людину — і тоді я злочинець, харциз, песиголовець!..
Діброва (жахнувся). Так ось воно що? А я ж тебе скілько разів допитував, скілько разів остерігав!
Юрко. Яка сила на світі може остерегти серце?.. Діброва. І вона тебе коха?
Ю р к о. О, коли б ні, було б ще півгоря!.. Коли б не кохала, чи стала б матір'ю?
Діброва. Як? Що таке?!
Юрко. Вчора породила сина!
Діброва. Та це ж... Що ж оце таке?
Юрко. Смерть моя, погибель!.. Як бачите, я стою на краю прірви: назад ходу нема, приходиться плигать у бакету!..
Діброва. Остається одне: світ за очі.
Юрко. Я й пішов був, та, як бачите, вернувся!..
Діброва. Треба рятуватись якось. Ах ти ж, бідолага-бідолага!..
Юрко. Пам'ятаєте той мент, як грав я з нею серенаду Шуберта? Пам'ятаєте, вийшов я тоді з хоромів, мов п'яний, мов зачарований...
(Продовження на наступній сторінці)