«Перед волею» Марко Кропивницький — сторінка 2

Читати онлайн драму Марка Кропивницького «Перед волею»

A

    Буфетчик. Пани дуже люблять, щоб їм ручки цілувать. Часом провиниш, вони наважаються тебе вдарити, вже й замахнуться, а ти ухопи їх за ручку, поцілуй, і зараз серце у них одійде!..

    Д о с я. А як панночка ловко говорять по-простому — й не забули!..

    Буфетчик. Чого ж би вони забули? На те вони людина.

    Дося. У них і книжки є такі, з котрих вони читають по-простому... До всіх двірських вітаються, та так хороше.

    Буфетчик. По маменьці пішли. І покійниця, царство їм небесне, такі ж були ласкаві та приятні. Не дожили побачити свою єдиначку зрослою.

    Дося. Скілько тоді літ панночці було, як пані померла?

    Буфетчик. Год шість або сім... З тієї доби все у нас пішло шкереберть...

    Дося. Ви теж, дядю, за покійною панією прийшли у придане, як наші татко?

    Буфетчик. Авжеж!.. Нас триста двадцять семей сюди перегнано з Полтавщини, тут була земля пустопорожня. У наших панів було багато землі по всіх губернях, більш двадцяти тисяч десятин було.

    Д о с я. А у пана хіба не було своїх людей та землі?

    Буфетчик. Цебто у цього пана, у папаші нашої панночки, у Підгайного?

    До ся. Еге ж.

    Буфетчик. Було ще за батьків дещо, та й те загуло. (Дає їй пляшки.) Неси оці пляшки до бухвету, бо як набіжать — повилизують...

    Дося пішла.

    Своє загуло, оце вже годів з десяток жінчине мота, та ніяк не промота... Аж досада тебе бере, що отак марно добро пропада. Бачучи, що всі таскають, всі поживляються, іноді і сам спересердя потягнеш яку дурницю: чи ложку срібну, чи салхветку... Бо то тілько й твого. По загряницях щогода їздить, у карт грає, з дівчатами воловодиться... От вже Соньку накинув оком, а чи надовго? Горпину залишив, як і Домку або Пріську, Дуньку десь за гряницею кинув... Ненажерливий!... Гаразд хоч за те, що перестав навозити чужих; а то були тут і хранчужанки, і агличанки, і всякі!.. І не потрапиш, бувало, як їм і годити...

    ЯВА 6 Орися і буфетчик.

    Орися. Здрастуйте, Софрон Васильович! Буфетчик. Який я вам Васильович? Сахрон, та й годі! Орися. Я вас ще й не бачила. Як поживаєте? Буфетчик (лове руку). Подозвольте-бо! Та таки ж дозвольте.

    Орися. Ні, не треба, не хочу!.. Буфетчик. За віщо ж ви гніваєтесь на мене? Орися. Я не гніваюсь... Мені так не подобається. Буфетчик (цілує їй руку). А ми завжди повинні!.. Орися. Пожалуста, більш так не робіть, а то я й справді гніватимусь.

    Буфетчик. Так, було, і ваші маменька кажуть, царство небесне, вічний покій їх душеньці. "Не треба,— кажуть,— не смій цілувать..." А я все-таки не одійду, доки не поцілую їм обох ручок!

    Орися. Мама доброю була до вас?

    Буфетчик. І Боже мій! До кого войи не були доброю? Ангольська душа. Ви маненькі були, не гаразд пам'ятаєте мамашу... То були благодушна душечка!

    Орися. Отакою і я буду до вас, тілько просю, в пам'ять моєї мами, більш ніколи не цілуйте мені рук. (Іде до вікна.) А як гарно в селі, куди не кинеш оком, скрізь краса!..

    Буфетчик (набік). Невже й справді розгнівалась?.. Ніні, не вірю!.. Як то можна, щоб я гнівався, як мені руки цілуватимуть?.. Маніжиться!.. (Пішов.)

    ЯВА 7

    Гордецька, Буба і К і к а.

    Гордецька (до Орисі). Щасливі ви, Орисю, що їдете з папою за гряницю.

    Орися. Хто вам це сказав, що я їду? Папа сам їде. Гордецька. А чому ж би вам і не поїхать? Буба. Побувать в Парижі... К і к а. В Вєні, в Берліні...

    Орися. Папу я тілько стіснила б... Та і коли то ще він їде: у генварі або у февралі, а у нас тепер ще сентябрь. Я вісім років не була дома і тепер хочу пожить в селі, а на той рік, може, й мені скортить в Європу.

    Буба. А мені село так спротивілої..

    К і к а. Я вже не раз казала мамі, що рада за першого жениха вийти, хто б він не був, тілько б швидше з села.

    Пішли. ЯВА 8

    Шкорупський, Шкорупська і Дерев'янка.

    Шкорупський. Це вже щось тут не по-моєму затівають, який ще там концерт? І так музика ревла і півчі горло дерли за обідом, що й досі в вухах лунає.

    Дерев'янка. Дочка ж пана Підгайного скінчила навуку, ну, отцеві і кортить похвастатись перед гостями, як вона гра на фортепіані. Це похвально і нравоучительно для других.

    Шкорупський. Скрізь ти носишся з своїм нраво-учительством, як дурень з писаною торбою!.. Найкращий нравоучитель — черево. Наїлись гості і одпусти їх додому, а концерт це вже насиліє...

    Шкорупська. Та замовчи-бо, старий воркотуне! Тобі тілько б відлежувати боки.

    Шкорупський. І найкраще. Чоловік чим більш спить, тим менш грішить. У мене наймудріший звичай: як тілько гості скінчили обід, гукну на слуг, щоб гостям зараз коней подавали, а сам на бокову. І гості вже знають, що їм нічого засиджуватись, зараз за шапки і геть з двору. А я зараз звелю позачинять віконниці та повиганяти мух, потім скину з себе геть все чисто, зостанусь як мати вродила, кличу двох покоївок, щоб п'ятки чесали, а моя Минодора Порхвировна у головці мені ськає. Шкорупська. Є чим хвалитись!

    Дерев'янка. П'ятки чесать і в голові ськать це було головне діло ще за предків наших, блаженної пам'яті. О, благословенна старина, згадаєш тебе — і тільки зітхнеш... Іменно, що життя було: ні печалі, ні воздиханія... А ловко спиться під лоскіт п'яток.

    Шкорупський (до жінки). Мидосю, як ти думаєш, чи не поїхати нам оце зараз додому?

    Шкорупська. Неловко... Адже прохали зостатись...

    Шкорупський. То-то що прохали. Хотів би я тепер бути краще на місці непроханих... (Сіда.) Нічого робить... Та коли б вже швидше починали.

    Дерев'янка. Може, звеліть подать вам файку?

    Шкорупський. Яку це там "файку" видумав? Люлька або трубка, а то ще "файка"!.. Ану, гукни! Та нехай і тобі подадуть... Я з собою беру завжди три-чотири люльки, доки одну докурю, щоб друга вже була набита. Ти "Вахштаб" куриш?

    Дерев'янка. Ні, "Жукова".

    Шкорупський. Покинь "Жукова", кури "Вахштаб". Я сорок три роки курю тілько "Вахштаб" і ненавидю того, котрий куре "Жукова".

    Д е р е в' я н к а. Та я можу і "Вахштаб"... Гей, Кирило! Люльку твоєму панові і мені.

    Слуга подає люльки.

    ЯВА 9

    Гордецька, Буба і К і к а.

    Гордецька. І добре вона гра? (Сіда.) Буба. Слухать можна. Кіка. У кого є охота.

    Буба. Ну, це вже ти, Кіко, з заздрощів кажеш!

    Кіка. Пожалуста, не вигадуй, Буба! Без всяких заздрощів кажу, що всі її таланти в її багатстві.

    Гордецька. Годі вам сперечатись. Звісно, що багатство кожного дме і наддає пихи.

    ЯВА 10

    Помпеєнко, син його юнкер і ще гості.

    Помпеєнко (розгніваний). Який я старець? Я тебе питаю, який я старець?

    Юнкер. Та це ж, тату, вірш такий.

    Помпеєнко. Який у чорта вірш? Тиче на мене рукою і каже: "Старець!"

    Шкорупський. Що вчинилось?

    Помпеєнко. Пані Головацька мене зневажила. Вивела проти мене свого сина і каже: "Промовляй". Той показує отакечки пучкою на мене і каже: "Старець!" Який я старець? У мене десять тисяч десятин землі, а я старець? Старець з торбами ходить, а я поміщик!..

    Юнкер. Кажу ж вам, що то вірш такий Ломоносова1:

    Науки юношей питают, Отраду старцам подают...

    Дерев'янка. Це правда, що у господина Ломоносова є такий вірш. Старець означа: ветхий чоловік, преклонних або почтенних літ. А то ще є і такий вірш:

    О ты, что в горести напрасной2 На Бога ропщешь, человек!..

    Помпеєнко. Та воно справді. А хто ж то такий той Ломоносов?

    Дерев'янка. Господин Ломоносов — то такий заслужений чоловік і кавалер.

    Помпеєнко. А!.. А я думав... Ну, якщо є, то... Тілько до чого він той вірш склав?

    Дерев'янка. Для вразумленія і назиданія.

    Шкорупський (до жінки). Ну, Помпеєнка ніяким віршем не вразумиш, бо він зроду-віку ні одної книжки не прочитав.

    Шкорупська (до нього). Та годі-бо тобі!.. Шкорупський (тихо). Малограмотний дворянин.

    ЯВА її Головацька з сином.

    Головацька (до Помпеєнка). Ви без причини, Помпей Дорофеєвич, розгнівались на мого Васю!

    Помпеєнко. Та то вийшло якось... Воно, непорозуміння... Вибачайте мені. (Набік.) Заслужений чоловік і кавалер вірші склада — задля чого?..

    ЯВА 12

    Макарюк (на милиці), за ним слуга. Макарюк. Антуан, трубку!

    Слуга подає.

    Ти, ти в постолах? Хіба я тобі не приказував надіть чоботи?

    Антон. Захарко прибіг у поле: "Кидай,— гука,— плуга та швидше іди з паном їхать, надівай ліврею!.." М а к а р ю к. Запорю!..

    Антон. Хрест мене побий, він нічого не казав за чоботи. "Надівай,— каже,— ліврею!.."

    М а к а р ю к. Запорю, на смерть запорю!.. (Сів.)

    ЯВА із

    с Панна і панич.

    Панна (з квіточкою в руці). Чого ви бажаєте оцій квіточці?

    Панич. Бажаю їй увесь вік цвісти і пишатись красою. Панна. А вгадайте, на кого я загадала? Панич. Ні, не вгадаю. Панна. Ця квіточка — це я! Панич, Гаразд, що я не побажав їй зав'янути! Сіли і нишком розмовляють.

    ЯВА 14

    Завойк о, Перепічка і Василии а.

    Завойко (на порозі). Це буде всім зневага, велика зневага!..

    (Продовження на наступній сторінці)