Буфетчик. Пани дуже люблять, щоб їм ручки цілувать. Часом провиниш, вони наважаються тебе вдарити, вже й замахнуться, а ти ухопи їх за ручку, поцілуй, і зараз серце у них одійде!..
Д о с я. А як панночка ловко говорять по-простому — й не забули!..
Буфетчик. Чого ж би вони забули? На те вони людина.
Дося. У них і книжки є такі, з котрих вони читають по-простому... До всіх двірських вітаються, та так хороше.
Буфетчик. По маменьці пішли. І покійниця, царство їм небесне, такі ж були ласкаві та приятні. Не дожили побачити свою єдиначку зрослою.
Дося. Скілько тоді літ панночці було, як пані померла?
Буфетчик. Год шість або сім... З тієї доби все у нас пішло шкереберть...
Дося. Ви теж, дядю, за покійною панією прийшли у придане, як наші татко?
Буфетчик. Авжеж!.. Нас триста двадцять семей сюди перегнано з Полтавщини, тут була земля пустопорожня. У наших панів було багато землі по всіх губернях, більш двадцяти тисяч десятин було.
Д о с я. А у пана хіба не було своїх людей та землі?
Буфетчик. Цебто у цього пана, у папаші нашої панночки, у Підгайного?
До ся. Еге ж.
Буфетчик. Було ще за батьків дещо, та й те загуло. (Дає їй пляшки.) Неси оці пляшки до бухвету, бо як набіжать — повилизують...
Дося пішла.
Своє загуло, оце вже годів з десяток жінчине мота, та ніяк не промота... Аж досада тебе бере, що отак марно добро пропада. Бачучи, що всі таскають, всі поживляються, іноді і сам спересердя потягнеш яку дурницю: чи ложку срібну, чи салхветку... Бо то тілько й твого. По загряницях щогода їздить, у карт грає, з дівчатами воловодиться... От вже Соньку накинув оком, а чи надовго? Горпину залишив, як і Домку або Пріську, Дуньку десь за гряницею кинув... Ненажерливий!... Гаразд хоч за те, що перестав навозити чужих; а то були тут і хранчужанки, і агличанки, і всякі!.. І не потрапиш, бувало, як їм і годити...
ЯВА 6 Орися і буфетчик.
Орися. Здрастуйте, Софрон Васильович! Буфетчик. Який я вам Васильович? Сахрон, та й годі! Орися. Я вас ще й не бачила. Як поживаєте? Буфетчик (лове руку). Подозвольте-бо! Та таки ж дозвольте.
Орися. Ні, не треба, не хочу!.. Буфетчик. За віщо ж ви гніваєтесь на мене? Орися. Я не гніваюсь... Мені так не подобається. Буфетчик (цілує їй руку). А ми завжди повинні!.. Орися. Пожалуста, більш так не робіть, а то я й справді гніватимусь.
Буфетчик. Так, було, і ваші маменька кажуть, царство небесне, вічний покій їх душеньці. "Не треба,— кажуть,— не смій цілувать..." А я все-таки не одійду, доки не поцілую їм обох ручок!
Орися. Мама доброю була до вас?
Буфетчик. І Боже мій! До кого войи не були доброю? Ангольська душа. Ви маненькі були, не гаразд пам'ятаєте мамашу... То були благодушна душечка!
Орися. Отакою і я буду до вас, тілько просю, в пам'ять моєї мами, більш ніколи не цілуйте мені рук. (Іде до вікна.) А як гарно в селі, куди не кинеш оком, скрізь краса!..
Буфетчик (набік). Невже й справді розгнівалась?.. Ніні, не вірю!.. Як то можна, щоб я гнівався, як мені руки цілуватимуть?.. Маніжиться!.. (Пішов.)
ЯВА 7
Гордецька, Буба і К і к а.
Гордецька (до Орисі). Щасливі ви, Орисю, що їдете з папою за гряницю.
Орися. Хто вам це сказав, що я їду? Папа сам їде. Гордецька. А чому ж би вам і не поїхать? Буба. Побувать в Парижі... К і к а. В Вєні, в Берліні...
Орися. Папу я тілько стіснила б... Та і коли то ще він їде: у генварі або у февралі, а у нас тепер ще сентябрь. Я вісім років не була дома і тепер хочу пожить в селі, а на той рік, може, й мені скортить в Європу.
Буба. А мені село так спротивілої..
К і к а. Я вже не раз казала мамі, що рада за першого жениха вийти, хто б він не був, тілько б швидше з села.
Пішли. ЯВА 8
Шкорупський, Шкорупська і Дерев'янка.
Шкорупський. Це вже щось тут не по-моєму затівають, який ще там концерт? І так музика ревла і півчі горло дерли за обідом, що й досі в вухах лунає.
Дерев'янка. Дочка ж пана Підгайного скінчила навуку, ну, отцеві і кортить похвастатись перед гостями, як вона гра на фортепіані. Це похвально і нравоучительно для других.
Шкорупський. Скрізь ти носишся з своїм нраво-учительством, як дурень з писаною торбою!.. Найкращий нравоучитель — черево. Наїлись гості і одпусти їх додому, а концерт це вже насиліє...
Шкорупська. Та замовчи-бо, старий воркотуне! Тобі тілько б відлежувати боки.
Шкорупський. І найкраще. Чоловік чим більш спить, тим менш грішить. У мене наймудріший звичай: як тілько гості скінчили обід, гукну на слуг, щоб гостям зараз коней подавали, а сам на бокову. І гості вже знають, що їм нічого засиджуватись, зараз за шапки і геть з двору. А я зараз звелю позачинять віконниці та повиганяти мух, потім скину з себе геть все чисто, зостанусь як мати вродила, кличу двох покоївок, щоб п'ятки чесали, а моя Минодора Порхвировна у головці мені ськає. Шкорупська. Є чим хвалитись!
Дерев'янка. П'ятки чесать і в голові ськать це було головне діло ще за предків наших, блаженної пам'яті. О, благословенна старина, згадаєш тебе — і тільки зітхнеш... Іменно, що життя було: ні печалі, ні воздиханія... А ловко спиться під лоскіт п'яток.
Шкорупський (до жінки). Мидосю, як ти думаєш, чи не поїхати нам оце зараз додому?
Шкорупська. Неловко... Адже прохали зостатись...
Шкорупський. То-то що прохали. Хотів би я тепер бути краще на місці непроханих... (Сіда.) Нічого робить... Та коли б вже швидше починали.
Дерев'янка. Може, звеліть подать вам файку?
Шкорупський. Яку це там "файку" видумав? Люлька або трубка, а то ще "файка"!.. Ану, гукни! Та нехай і тобі подадуть... Я з собою беру завжди три-чотири люльки, доки одну докурю, щоб друга вже була набита. Ти "Вахштаб" куриш?
Дерев'янка. Ні, "Жукова".
Шкорупський. Покинь "Жукова", кури "Вахштаб". Я сорок три роки курю тілько "Вахштаб" і ненавидю того, котрий куре "Жукова".
Д е р е в' я н к а. Та я можу і "Вахштаб"... Гей, Кирило! Люльку твоєму панові і мені.
Слуга подає люльки.
ЯВА 9
Гордецька, Буба і К і к а.
Гордецька. І добре вона гра? (Сіда.) Буба. Слухать можна. Кіка. У кого є охота.
Буба. Ну, це вже ти, Кіко, з заздрощів кажеш!
Кіка. Пожалуста, не вигадуй, Буба! Без всяких заздрощів кажу, що всі її таланти в її багатстві.
Гордецька. Годі вам сперечатись. Звісно, що багатство кожного дме і наддає пихи.
ЯВА 10
Помпеєнко, син його юнкер і ще гості.
Помпеєнко (розгніваний). Який я старець? Я тебе питаю, який я старець?
Юнкер. Та це ж, тату, вірш такий.
Помпеєнко. Який у чорта вірш? Тиче на мене рукою і каже: "Старець!"
Шкорупський. Що вчинилось?
Помпеєнко. Пані Головацька мене зневажила. Вивела проти мене свого сина і каже: "Промовляй". Той показує отакечки пучкою на мене і каже: "Старець!" Який я старець? У мене десять тисяч десятин землі, а я старець? Старець з торбами ходить, а я поміщик!..
Юнкер. Кажу ж вам, що то вірш такий Ломоносова1:
Науки юношей питают, Отраду старцам подают...
Дерев'янка. Це правда, що у господина Ломоносова є такий вірш. Старець означа: ветхий чоловік, преклонних або почтенних літ. А то ще є і такий вірш:
О ты, что в горести напрасной2 На Бога ропщешь, человек!..
Помпеєнко. Та воно справді. А хто ж то такий той Ломоносов?
Дерев'янка. Господин Ломоносов — то такий заслужений чоловік і кавалер.
Помпеєнко. А!.. А я думав... Ну, якщо є, то... Тілько до чого він той вірш склав?
Дерев'янка. Для вразумленія і назиданія.
Шкорупський (до жінки). Ну, Помпеєнка ніяким віршем не вразумиш, бо він зроду-віку ні одної книжки не прочитав.
Шкорупська (до нього). Та годі-бо тобі!.. Шкорупський (тихо). Малограмотний дворянин.
ЯВА її Головацька з сином.
Головацька (до Помпеєнка). Ви без причини, Помпей Дорофеєвич, розгнівались на мого Васю!
Помпеєнко. Та то вийшло якось... Воно, непорозуміння... Вибачайте мені. (Набік.) Заслужений чоловік і кавалер вірші склада — задля чого?..
ЯВА 12
Макарюк (на милиці), за ним слуга. Макарюк. Антуан, трубку!
Слуга подає.
Ти, ти в постолах? Хіба я тобі не приказував надіть чоботи?
Антон. Захарко прибіг у поле: "Кидай,— гука,— плуга та швидше іди з паном їхать, надівай ліврею!.." М а к а р ю к. Запорю!..
Антон. Хрест мене побий, він нічого не казав за чоботи. "Надівай,— каже,— ліврею!.."
М а к а р ю к. Запорю, на смерть запорю!.. (Сів.)
ЯВА із
с Панна і панич.
Панна (з квіточкою в руці). Чого ви бажаєте оцій квіточці?
Панич. Бажаю їй увесь вік цвісти і пишатись красою. Панна. А вгадайте, на кого я загадала? Панич. Ні, не вгадаю. Панна. Ця квіточка — це я! Панич, Гаразд, що я не побажав їй зав'янути! Сіли і нишком розмовляють.
ЯВА 14
Завойк о, Перепічка і Василии а.
Завойко (на порозі). Це буде всім зневага, велика зневага!..
(Продовження на наступній сторінці)