"Не могу выбрать темы для нового рассказа, из десятка сюжетов до сих пор не остановился ни на одном. А мне необходимо к 1-му сентября отослать уже готовую вещь — обещал. Наступают три дня отдыха— и если за это время ничего не придумаю, приду в отчаяние. Если бы ты была вблизи меня — фантазия бы моя работала живее и тема была бы придумана давно."
Михайло Михайлович завжди ділився зі мною думками про те, що він задумав писати і як буде писати. З змістом задуманих творів я була знайома задовго до того, як вони були написані. Звичайно Михайло Михайлович розгортав передо мною схему майбутніх творів, ділився своїми сумнівами, просив поради. Проте, я була поганою помічницею в цій справі. Я не вміла критично поставитися до його творів — мені все, що він задумував, здавалось цінним і цікавим. Михайло Михайлович, звичайно, говорив на це:
— Я радий, що тобі подобається.
Шукання сюжету завжди дуже хвилювало Михайла Михайловича. Якось він мені сказав:
— Знаєш, я хочу відвідати публічний дім. Я там ні разу не був, і мені цікаво подивитися, поспостерігати, мені це придасться.
Не знаю, чи здійснив він цей намір; очевидно—ні, інакше він розповів би мені.
Задуми Михайла Михайловича були широкі. Він мріяв написати роман, подумував про п'єсу. Проте, умови його життя були такі, що ці мрії так і залишилися нездійсненими. Робота в бюро і "Просвіті" відбирали у нього майже весь час і багато сил. Здоров'я його теж заважало йому працювати.
Він часто нездужав. Одного разу, гуляючи зі мною, він попрохав:
— Давай, постоїмо!
— Що з тобою, — стурбувалася я,—серце?
Він, як завжди, намагався відповідати жартами. Проте, я була серйозно занепокоєна і наполягла, щоб він звернувся до лікарів. Вони не знайшли нічого, крім нервового розладу.
Непомітно настав 1908 рік. Це був тяжкий рік у нашому житті. Михайло Михайлович часто хворів. Він скаржився мені на неможливість приділяти час літературі, на відсутність натхнення, на втому від людей.
Наближалося літо, треба було думати про відпочинок, а з грішми, як і завжди, було скрутно.
Нарешті, Михайлові Михайловичу вдалося списатися з одним своїм знайомим, Чикаленком, який запропонував йому провести відпустку в його маєтку, в селі Кононівці, по Київо-Полтавській залізниці.
Щодо природи умови там були неблискучі — рівний степ, низинна місцевість. Але Михайло Михайлович був радий тому, що він опинився зовсім один—навіть хазяї маєтку були відсутні. Він сподівався, що в такій обстанові йому пощастить відпочити:
"С тех пор, как я очутился в полном уединении — чувствую, как я страшно устал душою,:—писав він мені з Кононівки.—Не физическая усталость, а душевная. Не хочется видеть людей, вести разговоры. Хочется сбросить с себя всю волну людской грязи, которая незаметно заливала твое сердце, хочется очиститься и отдохнуть."
Але як слід відпочити Михайлові Михайловичу не пощастило. Поперше, він простудився і перехворів на бронхіт, подруге, "хвиля людського бруду" не забувалася й на самоті. Думки і настрої цього періоду він відбив у своєму "Інтермеццо".
І все ж самітність і єднання з природою, з якої Михайло Михайлови ч завжди черпав бадьорість і сили, трохи освіжили його, і він заходився коло улюбленої роботи:
"Еще не пишу, но привожу в порядок свои каникулярные записи и, как только зубы позволят (Михайло Михайлович знову простудився), сейчас же сажусь за стол серьезно. Так хочется мне, чтобы вещь вышла удачной, что я задолго до начала работы волнуюсь."
Проте, не судилося йому плодотворно працювати цього року. Знову неприємності, надовго вибили з колії Михайла Михайловича.
Перша неприємність, як хвиля, захльоснула нас обох, несподівано і назавжди змивши нашу ілюзію про спільне життя.
Я вже згадувала, що непевне становище, в якому ми були з Михайлом Михайловичем, було дуже важким і мучило нас. Наш план про виїзд з Чернігова не вдався, однак Михайло Михайлович був твердо впевнений, що ми, кінець-кінцем, будемо жити вкупі.
Я була настроєна менш оптимістично: в глибині душі у мене весь час таїлася свідомість, що з наших планів про спільне життя нічого не вийде. Я не крилася з цим перед Михайлом Михайловичем і завжди, коли він, захоплюючись, малював картину нашого майбутнього життя, говорила:
— А мені не віриться!
Проте і Михайло Михайлович іноді втрачав терпіння, проклинав своє життя, скаржився, що не може працювати. Особливо бувало тяжко, коли він хворів. Тоді ми не могли зустрічатися, і це нервувало його.
На початку 1908 року трапилося так, що одночасно захворіли він і я. Він присилав мені листи поштою, але мені ніяк не можна було передати йому звістки про себе. Не зважаючи на свою хворість, Михайло Михайлович вийшов на наше звичайне місце і тільки тому, що два рази мене не зустрів там, догадався про те, що я хвора.
Я одержала від нього листа, сповненого турбот і відчаю:
"Как я могу узнать, что либо о тебе",—пише він.— "Ведь это ужасно ничего не знать о любимом человеке. Я хотя могу писать тебе, а как я получу что-либо, хотя одно слово, от тебя?"
У березні, вітаючи мене з днем народження, він висловлює побажання в майбутньому році вже бути вкупі:
"Мне так хочется поскорее увидеть тебя вполне счастливой, мне хочется и самому счастья, я измучен долгими ожиданиями его. С каждым днем мне труднее, тяжелее становится ждать его. Для меня невыносима просто разлука. Особенно последнее время я страдаю., и здесь не помогают ни разум, ни логика, ни терпение. Чувство властно требует удовлетворения, сердце жаждет полного счастья — и я ничего не могу поделать с собой."
Михайло Михайлович якось сказав мені, що перші два роки вони були щасливі з дружиною, але згодом спільне життя стало йому в тягар.
Наприкінці липня була заарештована сестра Коцюбинського, і в зв'язку з цим він раптово виїхав.
Я була тоді у відпустці й мій лист, надісланий Михайлові Михайловичу до Чернігова, потрапив до рук Віри Іустинівни.
З цим листом Віра Іустинівна прийшла до моєї матері, прочитала їй листа, попрохала матір і сестру (Зіну) вплинути на мене, скаржилася, загрожувала, що не зупиниться ні перед чим, аж до вбивства тощо. При тому сказала, що особисто зі мною розмовляти не буде, бо я минулого року зухвало відповіла на її записку про анонімний лист.
І мати і моя сестра були приголомшені. Я не розповідала їм про мої взаємовідносини з Коцюбинським, і для них усе це було несподіванкою. Одночасно одержала я листа і від Михайла Михайловича. Він, приїхавши додому, ще до розмови з Вірою Іустинівною, написав мені, що сторож статбюро відніс їй мого листа:
"Вера Иустиновна зловеще молчит, но что-то готовится. Последствий случившегося не могу предвидеть. Волнуюсь." Я теж страшенно хвилювалася, чекаючи дальшого листа від Михайла Михайловича. Мені здавалося—час зупинився...
Через день я одержала листа. Я приготувала себе до найгіршого, але лист Михайла Михайловича мене вразив.
У першу хвилину я скам'яніла. Боліла голова, плуталися думки...
Ось цей лист:
"Пишу тебе после объяснения, мой друг. Мне предъявлено было твое письмо с добавлением, что это письмо от тебя. Я прочитал и не отрицал. Не смотря на ожидания—никаких упреков, никаких сцен. Наоборот — столько выказано было благородства, участия и доброты, — что я был сражен. Оказалось, что Вера Иустиновна очень любит меня, чего я не подозревал. Она умоляла меня не бросать семьи, не губить всех. Мне было так страшно тяжело, так невыносимо, что я плакал. Теперь у меня туман в голове. Не знаю, переживу ли я тяжелую душевную драму, этот конфликт между долгом и чувством. Что делать? Мучительно тяжело. Неужели я могу приносить только одно горе окружающим меня и себе самому? Не могу сейчас соображать, не могу писать Сообщаю тебе только факт и жду от тебя ответа..."
Я була так пригнічена, приголомшена, що не мала сил щось відповісти Михайлов! Михайловичу.
Через чотири дні я знову одержала від нього листа, в якому виразніше, ніж у попередньому, він підсумовував, те, що трапилося:
"Когда я рассуждал теоретически, оставить семью мне казалось делом, хотя и не легким, но возможным. Теперь же на практике это оказалось настолько трудным, настолько серьезным, что у меня не хватает сил. То, что я этим разбиваю свою жизнь,—это неважно. Больше всего сердце мое болит за тебя и хотя ты всегда относилась недоверчиво к возможности новой жизни — все же катастрофа нелегко дастся тебе."
Я відповіла, що нам необхідно розстатися, що коли раніш невдоволеність з нашого життя скрашувалася надією на краще майбутнє, то після того, що сталося, продовжувати й далі зустрічатися нам буде нестерпно важко. Радила Михайлові Михайловичу заспокоїтися, не хвилюватися і примиритися з неминучістю.
У дальшому листі (від 7 серпня) він пише, що без мене він нічого не вирішує:
"Как я могу решить без тебя, я только сознаюсь перед тобой, также откровенно, как и перед собой, что мне трудно, труднее чем я думал, разбить семью, что я чувствую, как обязанности тянут меня в сторону жертвы, говорят принести в жертву личное счастье. Может быть ты осудишь меня за то, что я до сих пор жил надеждами на иное и заразил этими надеждами и тебя. Но верь, что я всегда, как и теперь, был искренним."
Я знала, що Михайло Михайлович щирий, в цьому я мала нагоду переконатися не раз. Однак, безвихідне становище приводило мене в розпач.
(Продовження на наступній сторінці)