Він, так само, як і я, був старшим у сім'ї, залишившись 22-х років після смерті батька. Йому доводилося піклуватися про матір і молодших дітей. Розповів, що і тепер у нього велика сім'я — четверо дітей, сліпа матір і сестра, які живуть з ким.
Довго ми блукали цього вечора по безлюдних вулицях заснулого міста. Нам не хотілося розлучатися.
Нарешті Михайло Михайлович, поглянувши на годинника і зітхнувши, зауважив:
— Мені пора, моя рідна!
І ми попрощалися, умовившись побачитися другого дня.
Повільно, повільно верталася я додому... Мені хотілося якнайдовше бути на самоті...
Щаслива й схвильована прийшла я до себе, взяла була книжку, але не могла читати, нічого не розуміла.
Другого дня, прийшовши в умовне місце, я не зустріла Михайла Михайловича. Трохи почекавши, я пішла в бюро.
Цього дня у нас було засідання.
Зібралися у кімнаті, в якій я працювала — вона була найбільша. Біля зсунутих столів, освітлених гасовою лампою, зібралася група співробітників, і серед них Михайло Михайлович з Вірою Іустинівною. Я зрозуміла, чому Михайло Михайлович не прийшов.
Я попрямувала до другої групи, що розмістилася в глибині погано освітленої кімнати. Стільці всі були зайняті. Коцюбинський приніс мені свій стілець, а собі взяв з другої кімнати*
Другого дня, вітаючись зі мною, Михайло Михайлович поклав мені на стіл листа в конверті, голосно сказавши при цьому:
— Спасибі, я прочитав. Ці слова були призначені для сусідів. Я довго не зважувалася розкрити конверт; боялася, щоб сусіди не зацікавилися, в чому справа. Нарешті, вибравши зручну хвилину, я прочитала:
"Я не знаю, как мне испросить у тебя прощение, моя дорогая, моя единственная. Но я был захвачен врасплох. Я знал, что я уйду один, но в то время, как я выходил, мне заявили: "Я иду с тобой на заседание"— и я был лишен свободы, не успев даже предупредить. Что я пережил в этот момент, как мне было досадно и больно, не буду рассказывать тебе. В это время я больше думал о тебе, о том, что ты ждешь меня и недовольна, что ты бог знает что можешь подумать обо мне. Не сердись же, голубка, на меня, ости: ведь я перемучился не меньше твоего. Те-ерь надо устраивать так, чтобы подобные случаи не пов-орялись.Но как мне ни тяжела такая продолжитель-гая разлука с тобой, я все же счастлив бесконечно, зная, что ты меня любишь. Это такое огромное, такое яркое, захватывающее счастье, что я, буквально, пьян от него. Ты меня любишь! Ты моя! Я могу целовать тебя, ласкать, слышать твой голос, видеть твои чудные глаза, любить тебя и отдать тебе свое сердце нераздельно. Я чувствую, что во мне что-то поет, что-то окрыляет мысль, очищает чувство. Мне хочется всем людям крикнуть в лицо: я счастлив! И я едва сдерживаюсь. Что-то сильное и могучее захватило меня — и я никому не позволю отнять от меня мое счастье, так дорого, с такими жертвами доставшееся мне. Моя милая, моя дорогая, моя ты бесконечно добрая и ласковая голубка! Как я тебя люблю! Я весь дрожу, говоря эти слова. Как я хочу, безумно, мучительно хочу сейчас видеть тебя, слышать биение твоего сердца, почувствовать хотя бы маленькую ласку твою, еще раз услышать, что ты моя. Нет, ты должна еще сегодня, хоть на момент, на мгновенье доставить мне счастье. Пусть я знаю, что ты не сердишься на меня, дорогая." Кілька разів я прочитала цього листа, й мені здавалося, що кожного разу я читаю нові рядки. Голова моя закрутилася від щастя.
З цього часу всі наші вільні вечори ми віддавали нашим зустрічам. Моє життя сповнилося сонцем і світлом. Я стала добріша, веселіша, привітніша.
Михайло Михайлович під час наших зустрічей був зовсім не той, яким я звикла його бачити.
Звичайно дуже серйозний, заглиблений в собі, на наших прогулянках він був такий веселий, так заразливо сміявся і жартував, що й мене, звичайно теж серйозну, заражав своїми веселощами. Часто я, жартуючи, запитувала, хто з нас старший.
— Я, — відказував він.
— Віком — так, але не поводженням! — сміялася я.
У відповідь Михайло Михайлович схоплював мене і швидко, швидко крутив. Я щиро почувала себе старшою, хоч мені у цей час було 26 років, а Михайлові Михайловичу 41 рік.
У нас дома у цей час збирався гурток самоосвіти, який ми організували з сестрою Зіною. Ми читали політекономію, історію культури, обговорювали, сперечалися. Я стала спізнюватися на збори гуртка, за що одержувала цілком заслужені докори. Проте, часто, і бувши присутньою на цих зборах, я була відсутньою. Інколи мені було совісно так заглиблюватися в особисте життя. Але це було сильніше за мене.
Зустрічалися ми з Михайлом Михайловичем звичайно на вулиці, або влітку де-небудь за містом і, дуже рідко, у нас дома, коли нікого з наших не було.
Час наших зустрічей був обмежений, бо Михайло Михайлович був дуже навантажений своєю роботою в статбюро, засіданнями, зборами тощо. Я так само часто працювала на вечірніх надурочних заняттях для приробітку. Нам не вистачало часу наговоритися, а бачити один одного хотілося дедалі частіш і довше.
Ми обоє страждали від цього, але я, як спокійніша, легше переносила ці незручності. Михайло Михайлович дуже від цього страждав. Але нічого видумати ми не могли.
Після першої нашої зустрічі Михайло Михайлович запропонував мені класти записки в умовне місце. Поштова скринька була влаштована у вилозі мого жакета. Я роздягалася в передпокої, де висів телефон, яким Михайло Михайлович часто користувався.
Листувалися ми дуже часто, іноді щодня. Звичайно, вранці, перед тим як піти на службу, Михайло Михайлович писав мені і, прийшовши в бюро, клав записочку в нашу імпровізовану скриньку.
Перші часи ми були так захоплені своїм щастям, що ні про що інше й не думали, нічим не мучилися. А потім мене охопили сумніви.
Я завжди вважала себе негарною, була дуже серйозною, малорухливою. Я не вміла зовнішньо виявляти свої почуття.
А Михайло Михайлович був з цього погляду різким контрастом. Він так красиво, так ніжно й яскраво виявляв своє кохання, що мені інколи здавалося, що я не можу подобатися людині з такою багатою і глибокою душею.
Я напівжартома, напівсерйозно говорила йому, що дивуюся його смакові, дивуюся тому, що він покохав таку малоцікаву, як я. У відповідь сипався потік пристрасного захоплення: я й красива, я й добра, і чула, й ніжна тощо. Мені тільки залишалося сміючись відмахуватися від цього каскаду ніжних, хвилюючих слів.
І все таки, коли я залишалася одна, до мене знову поверталися думки про те, що Михайлові Михайловичу тільки здається, що він мене кохає, що він, як письменник і людина з палкою уявою, кохає не мене, а іншу, вигадану ним.
От чому, коли він починав говорити щось цілком виняткове, наділяючи мене всіма гідностями, які в мене були і яких не було, я, щоб охолодити його, називала його коміком. Та йому й це було до вподоби. І в листах він почав підписуватися— "твій комік".
З своїми думками і сумнівами я ніколи не таїлася від нього, та це й неможливо було. Чутливий і спостережливий, він негайно по виразу обличчя, погляду, раніш, ніж я встигала поділитися з ним, угадував, що зі мною.
Він завжди був щирим зі мною, навіть у тих випадках, коли рискував щирістю зробити мені боляче. Я дуже це цінила й платила йому тим же.
Гадаю, що це була одна з причин, які зв'язали нас міцно і назавжди.
Поступово передо мною розкривалося життя Михайла Михайловича. Він ділився зі мною своїми турботами, скаржився на неможливість уділяти досить часу улюбленій роботі — літературі. Потроху розкривав він передо мною свої сімейні обставини, говорив, що дружини він не кохає і що вона знає про це.
Мене часто турбувало, що наші прогулянки забирають багато часу у Михайла Михайловича, що він через те мало пише. Проте, Михайло Михайлович завжди переконував мене, що наші прогулянки освіжають його й необхідні йому, як відпочинок.
Якось він сказав мені, що Віра Іустинівна незадоволена з його щоденних прогулянок, робить йому натяки.
— Але знаєш,—додав він, — мені це прикро лише постільки, поскільки заважає моїй роботі й нашим зустрічам.
Відпустку ми вирішили взяти в один час, щоб не продовжити розлуки. П'ятого червня я поїхала з сестрою (Зіною), яка теж у цей час служила в бюро, у Мінську губернію до нашої приятельки по гімназії.
Свою відпустку я провела гарно. Затьмарило її тільки те, що я не могла відповідати на листи Михайла Михайловича.
А сталось це так. Він не дав мені своєї адреси, бо й сам не знав, куди поїде. З грішми у нього було скрутно. Тим то половину відпустки він пробув дома, а на решту— два тижні — поїхав до свого знайомого В. Г. Боровика у Кременець, Волинської губернії, звідки поїхав ще до брата.
Пошти в селі, де я гостювала, не було, за листами доводилося посилати за кілька верст. Часто турбувати свою приятельку мені було незручно, через те я листи одержувала з запізненням, так що на вказану адресу вже не могла відповідати.
Це хвилювало мене, бо, знаючи Михайла Михайловича, я уявляла, як його турбує моє мовчання. Це так і було. Він писав:
"Представь себе хоть на минуту всю тревогу и беспокойство, наконец, нетерпение, с каким я ожидаю твоих писем — и тебе понятно будет мое состояние. Все мои предположения одно другого печальнее."
Михайло Михайлович не відпочив того літа. Повернувся він дуже схудлим. Хоч він і писав, що далекі подорожі кіньми, зміна вражінь, краса природи і дружні піклування людей, до яких заїжджав, освіжили його, проте все це і втомило його. Тим більше, що спав він за цей час не більше як 4 — 5 годин на добу.
(Продовження на наступній сторінці)