Випливали в пам'яті розмови в бюро про те, що Коцюбинський— людина, яка легко і швидко захоплюється, і це бентежило мене. Думка, що Михайло Михайлович просто розважається, проймала мене болем і образою.
Нарешті й те, що Михайло Михайлович — письменник, так само бентежило мене, Я думала: чи не в шуканнях сюжету він придивляється до мене? Це, так само, чомусь мене ображало.
В результаті моїх сумнівів я вирішила, що мені необхідно взяти себе в руки і дати відчути Коцюбинському, що я не дуже схильна захоплюватись. Випадок для того швидко трапився.
Якось Михайло Михайлович пройшов до телефону. Незабаром він повернувся і, підійшовши до мене, сказав, що мене викликають до телефону. Я встала. Коцюбинський пішов за мною.
Узявши трубку і не діждавшись відповіді, я хотіла піти, голосно зауваживши, що мені ніхто не відповідає.
Коцюбинський стояв поруч зі мною. Я гадала, що він жде своєї черги до телефону.
Але коли я зробила рух, щоб іти, Михайло Михайлович схопив мене за руку і хотів поцілувати. Я прожогом вирвалась і втекла в свою кімнату.
Була страшенно схвильована і розгнівана. Сердилась на себе, вважаючи, що сама винна в тому, що викликала таке ставлення до себе. Гнівалась і на Коцюбинського. Сама не знаючи чому, я почувала себе ображеною.
Михайло Михайлович з'явився на порозі передпокою. Я знову почула телефонний дзвінок.
Коцюбинський повернувся до телефону, а за кілька секунд, ідучи до себе, голосно сказав:
— А вас все таки кличуть!
Поговоривши телефоном і, передбачаючи, що Михайло Михайлович може кожної хвилини прийти з поясненням, я взяла свою роботу і пішла в сусідню кімнату до своєї приятельки по бюро, до якої я часто перебиралася, коли мені бувало тоскно. Вона через це не здивувалася моєму приходові і привітно звільнила для мене половину свого столу.
Я не помилилась. За кілька хвилин почулися легкі кроки, і Михайло Михайлович увійшов до нас. Він спочатку звернувся з якимсь питанням до моєї приятельки, а потім до мене. Я відповіла, не підводячи голови. Коцюбинський постояв кілька хвилин біля нас і вийшов.
На другий день, проходячи через нашу кімнату, він поклав на мій стіл записку:
"Не сердитесь на меня. Я виноват только в том, что Вас люблю, горячо и искренно. Если же Вы, все таки, считаете меня виновным, я готов чем угодно заслужить Ваше прощение, только не сердитесь. В знак того,, что не сердитесь, взгляните на меня. Подымите же Ваши глаза, дорогая, любимая."
Але я не звела очей. Я твердо вирішила, що цьому треба покласти край.
На другий день, привітавшись зі мною, Михайло Михайлович узяв олівець з мого столу і став щось писати на полях моєї робочої таблиці. Я, не давши йому дописати й не читаючи, стерла гумкою написане. Коцюбинський відійшов.
Через деякий час він поклав на мій стіл другу записку:
"Я больше так не могу. Я окончательно измучен неизвестностью — простили ли Вы меня. Я очень сожалею, что не сдержал вспышки своего чувства, — но чувство мое искренне и глубоко. Если бы Вы захотели выслушать меня, ее/и бы Вы позволили мне встретить где-либо Вас—я рассказал бы Вам целую поэму, или — если хотите — драму о том, как я Вас полюбил. И я уверен, что Вы тогда иначе отнеслись бы ко мне, чем теперь. Не мучьте меня, ответьте мне, напишите хоть несколько слов: неизвестность хуже самой ужасной действительности. Не мучьте же меня."
Не знаю чому, але ця записка мені здалася нещирою. Я відповіла:
"За яку дурненьку дівчину вважаєте ви мене, думаючи, що я вірю всьому, що ви пишете."
Далі своєї відповіді я точно не пам'ятаю, але зміст її зводився до того, що я радила йому спрямувати свою увагу на когось іншого.
Другого дня Михайло Михайлович, роздаючи нам заробітну платню, разом з грішми вклав мені в руку записку:
"Вы роковым образом ошиблись. Но так, как Вы хорошее чувство мое считаете для себя оскорбительным, я никогда больше не позволю себе напомнить Вам о нем и даже о своем существовании."
Коли я прочитала це, то відчула, що все стало сірим і похмурим навколо мене.
Коцюбинський додержав своєї обіцянки. Він тижнями не приходив до нашої кімнати, навіть до телефону підходив з другого боку, обминаючи нашу кімнату. У ті рідкі дні, коли Михайло Михайлович заходив до нашої кімнати, він здавався мені таким чужим і холодним, як у тихий січневий вечір, коли я вперше зустріла його у Солонини.
Але поступово враження від нашої незлагоди розвіялося і в Михайла Михайловича і в мене. Він, як і раніше, став часто заходити до нас у кімнату, привітно вітався зі мною, нібито нічого й не сталося. Проте, не виявляв уже тієї уваги до мене, яку я відчувала раніше.
Проте, я бачила, що ставлення його до мене залишилося попереднє. І я остаточно зрозуміла, що кохаю його. Інколи він знову уникав мене, був дуже замислений, заглиблений. Він помітно змінився і фізично. Говорили, що він дуже хворий, що в нього якась серйозна хвороба шлунку.
Весною 1905 року, взявши на два місяці відпустку, Коцюбинський поїхав закордон. Повернувся він схудлим, з запалими очима і мав, як і раніше, поганий вигляд. Я довідалась стороною, що закордонні лікарі не знайшли в нього нічого серйозного, що всі його нездужання — на нервовому грунті. Лікарі порадили йому помандрувати, що він і виконав.
Згодом Михайло Михайлович мені говорив, що йому дуже хотілося написати мені з закордону і що це бажання було особливо сильне, коли його вражало щось красиве. Але він пам'ятав про свою обіцянку і ухвалив виконати її.
Якось наприкінці 1905 року одна з співробітниць бюро, Анна Трохимівна Белкінд, запропонувала мені піти на вечірку, де Коцюбинський мав читати свої твори. Я радо погодилася.
Відразу ж після занять, пообідавши наспіх, я зайшла за Ганною Трохимівною, 5 ми пішли. Іти треба було далеко, на протилежний бік міста, на Лісковицю. Ми дуже поспішали.
Коли ми прийшли, зібралося вже багато народу. Але найбільше було молоді.
Коцюбинський самітно сидів у глибині кімнати. Ми попрямували до нього.
З неприхованою радістю привіталася я з Михайлом Михайловичем і помітила, як зрадів і він цій несподіваній для нього зустрічі. Він поступився мені своїм місцем, став за моїм стільцем і поклав руку на його спинку. Проте, нам не вдалося промовити жодного словечка: до нього підійшли і попрохали читати.
Читав Коцюбинський гарно—спокійно й виразно. Читав він "Цвіт яблуні*.
Скінчивши читання, Коцюбинський підійшов до мене. Хтось приніс йому стільця. Я, між іншим, спитала Михайла Михайловича, чи вмирала в нього дитина.
— Ні, — відповів він.
— Мене часто запитують про це,—додав він потім.
У мене в цей час був тяжко хворий брат. Я дуже нервувалася, погано спала. Від такої спостережливої людини, як Коцюбинський, не сховалася зміна, яка сталася зі мною.
— Ви дуже змінилися останнім часом. Є причини? Я поділилася з ним своїм горем.
Михайло Михайлович тaк зворушливо і з таким співчуттям заспокоював мене, що мені легше стало на душі.
До нас підійшли і повідомили, що більше нічого не буде; боялися, що наскочить поліція. В місті була оголошена посилена охорона і всілякі збори та вечірки заборонялися. За Коцюбинським зайшла Віра Іустинівна, і вони пішли разом.
Я відчула, що цей вечір зблизив нас і що він не байдужий до мене. І дійсно, на другий же день я одержала від нього записку, хвилюючись розгорнула її і прочитала:
"Не выдерживаю и пишу Вам. Ведь я не могу ни повидаться с Вами здесь, ни поговорить. А, между тем, если бы Вы знали, как мне необходимо это, какую потребность я чувствую видеть Вас, слышать Ваш голос, быть вблизи Вас. Порой мне кажется, что Вы ненавидите меня и избегаете—тогда я стараюсь не показываться Вам на глаза. Иногда же мне сдается, что такое большое и сильное чувство не может, не должно пропасть бесследно. Как мне хочется поговорить с Вами! Но я у Вас ничего не прошу. Я всецело отдаю себя во власть Вашего доброго сердца. Захотите — ответите, не захотите — не ответите. Если Вам неприятно, что я пишу, порвите этот клочок и не отвечайте. Я больше не буду надоедать Вам." Я відповіла, що згодна зустрітися з ним. Добре пам'ятаю цей вечір... Це було 3 січня 1906 року. Погода була на диво тепла. Танув сніг. По дорозі блищали калюжі, що відбивали тьмяний світ ліхтарів. Низенькі будиночки э наглухо закритими віконницями, білі від снігу, що нещодавно випав, мирно дрімали у вечірній тиші. Тепле й вогке повітря, рідкий шепіт оголених дерев чимось нагадували весну.
Михайло Михайлович уже ждав мене. Він стояв на розі вулиці, очевидно, не знаючи, з якого боку я з'явлюся. Я привіталася з ним:
— Бачите, я прийшла! А ви запевняли, що я не зважуся. Михайло Михайлович нічого мені не відказав. Він помітно
хвилювався. Ми мовчки повернули до площі. Так само мовчки взяв він мене під руку. Обличчя його я не бачила — вулиця була погано освітлена. Мовчки пройшли ми квартал.
— Я розповім вам цілу поему, вірніше драму про те, як я вас покохав, — сказав він уривчастим голосом. — А ви?
— Я не прийшла, коли б не кохала...
— Розкажи мені про себе, — попросив він.
І я здивувалася, як легко й довірливо стала я розповідати йому про своє дитинство і свою сім'ю: раніше я ніколи нікому нічого про себе не розповідала.
Я була дуже потайною й недовірливою до людей. Умови безрадісного життя зробили мене такою.
Михайло Михайлович теж розповів мені про своє дитинство, про матір, яку він дуже любив.
(Продовження на наступній сторінці)