На роботі Михайло Михайлович був з усіма надзвичайно ввічливий, чемний. Його витримка завжди вражала мене.
Уже в той час, коли я була добре знайома з ним, я якось запитала у нього:
— Як це ти можеш бути з усіма однаковий? Я не можу затаїти від людини, якщо вона мені неприємна. Та й не вважаю за потрібне таїтися. А ти з усіма чемний і ласкавий.
Він відказав:
— А на що ж ображати людей? Я не люблю бути грубим з людьми, але й не дозволю підійти до мене близько людині, мені неприємній.
Подумавши, додав:
— Маленька пташка може відпочити навіть у кущі шипшини, а корова близько до нього не підійде.
Проте, стриманість Михайла Михайловича аж ніяк не пояснювалася флегматичністю. У нього була жвава, вразлива і навіть запальна вдача. Але він, за рідкими випадками, прекрасно володів собою.
Пригадую такий випадок... Якось під час нашої прогулянки за містом на нас напав хуліган (чи божевільний). Він так же раптово зник, як і з'явився.
Я страшенно злякалась. Михайло Михайлович мабуть теж був схвильований, але й далі розмовляв зі мною так, ніби нічого не сталося. Я позаздрила його спокоєві, про що й сказала вголос. Він відповів задумливо:
— А, знаєш, зі мною був такий випадок: я кинувся з ножем на батька!
І Михайло Михайлович розповів мені, як це сталося. Його мати вийшла заміж проти волі батьків, з пристрасного кохання. Перші роки вони з батьком жили добре, але згодом він почав пити, кілька разів кидав матір. Якось під час сварки батько боляче образив матір. В нестямі Михайло Михайлович схопив з стола ніж і кинувся до батька. З того як розповідав Михайло Михайлович видно було, що й тепер без болю він не може згадувати про це.
У бюро мені не раз доводилося чути, що Коцюбинський — людина, що дуже захоплюється. Не знаю, наскільки це було вірно; я не мала нагоди перевірити ці чутки.
Правда, незабаром після мого вступу в бюро я звернула увагу, що Михайло Михайлович виявляє помітний інтерес до Віри Гаврилівни Божко-Бажимської, яка сиділа в одній кімнаті зі мною. Під час перерви він з склянкою чаю виходив з своєї кімнати, і сідав поруч з нею. Після служби проводжав її додому. Через те, що ми жили з нею на одній вулиці, звичайно і я йшла разом з нею— Проте, інтерес до Бажимської якось швидко погас у Коцюбинського. У моїй пам'яті це єдиний факт, який нібито підтверджував репутацію Коцюбинського, як людини, що захоплюється.
Однак, я пояснюю його інакше: Михайло Михайлович завжди жваво цікавився людьми, був дуже чутливим до всього, що хоч трохи виділялося з рамок звичайної повсякденності.
А Віра Гаврилівна мимоволі звертала на себе увагу. Це була жвава блондинка, з поривчастими рухами і чудовими сірими променистими очима, в яких було щось шукаюче і неспокійне. До того ж, вона була дуже своєрідною людиною. Я спочатку теж відчула до неї потяг і симпатію, і ми потоваришували з нею.
Проте, її нервозність якось втомлювала, а неспокійна експансивність швидко набридала, і я поступово відійшла від неї. Спершу це її ображало, але потім вона примирилась з цим, і ми, кінець-кінцем, залишилися з нею не в поганих відносинах.
^ * ♦
Коли я довідалась, що Коцюбинський — письменник, я дуже зацікавилась цим. Мені хотілося прочитати щось з його творів. Соромливість заважала мені попрохати особисто в Михайла Михайловича, а дістати його книжку на стороні було важко.
Все ж хтось приніс мені "Цвіт яблуні". Українську мову я знала дуже погано, вірніше зовсім не знала. Проте, живучи з семи років на Україні, мені доводилося чути українську мову і читати Шевченка. Через те я не тільки зрозуміла фабулу, а й відчула і красу стилю і глибину психологічного аналізу.
Я вже згадувала, що мені іноді доводилося працювати у відділі Коцюбинського, коли там було багато спішної роботи. Михайло Михайлович не раз відзначав, що я працюю добре й швидко,
У перший же рік моєї роботи в бюро (1902 р) Коцюбинський якось, вітаючись зі мною, сказав:
— Знаєте, яка досада: я давно хочу, щоб ви працювали у мене. Учора на засіданні розподіляли штати, про що мене не попередили. Я не міг прийти на це засідання, а сьогодні довідався, що вас призначили не до мене.
Під час земських зібрань в управі була сила роботи. Іноді кого-небудь із співробітників бюро відкомандировували тижнів на два-три в управу. Під час другого року моєї служби в бюро (1903 р.) вибір припав на мене. Роботу мені доручили там найнуднішу — переписування якихось канцелярських папірців.
По закінченні робочого дня я йшла звичайно до будинку дворянського зібрання, де також відбувалися земські зібрання. Там я зустрічалася з іншими співробітниками бюро, які теж цікавилися зібраннями. Заходив туди іноді й Коцюбинський, завжди з дружиною, Вірою Іустинівною. 1
Одного разу він підійшов до мене і, вітаючись, сказав:
— А ми без вас скучаємо!
— Я теж скучаю без бюро, — відповіла я.
Михайло Михайлович глянув на мене пильно і несподівано сказав:
— Знаєте, на кого ви схожі? На старовинний портрет. В той день я була одягнена в гладеньку темно-бузкову сукню з білим комірцем.
Цього ж року ми якось зустрілися з Коцюбинським у театрі. У Чернігові постійного театру не було, але будинок театру, дуже старий, був, і іноді до нас заїжджали непогані ансамблі акторів. Приїзд нової трупи завжди радісно хвилював чернігівців.
На цей раз відділ Михайла Михайловича був цілком представлений в його ложі. Місць для сидіння всім не вистачало, і Михайло Михайлович, з властивою йому делікатністю, поступився своїм місцем якійсь із жінок, а сам весь час стояв.
У нашій ложі теж було багато народу і я, так само, стояла. Ложа, де був Коцюбинський, була сусідньою, і ми весь спектакль простояли з ним поруч; нас розділяв лише бар'єр.
Йшла п'єса Зудермана—"Огни Ивановой ночи". Грали чудово. Особливо гарна була артистка, що виконувала роль Маріки —'героїні п'єси.
Ми з Михайлом Михайловичем час від часу обмінювалися враженнями.
Тепер я вже неясно пам'ятаю зміст п'єси, але суть її зводилася до того, що Маріка кохає жениха своєї зведеної сестри і він відповідає їй тим же. Почуття обов'язку перед нареченими батьками і зведеною сестрою спонукує Маріку зректися коханої людини.
По закінченні спектаклю Коцюбинський сказав мені:
— Кінець мусив би бути іншим. їй слід було знехтувати все і піти з ним.
Тоді ми й не підозрювали ще, що конфлікт між почуттям і обов'язком постане і на нашому шляху.
З цього вечора я відчула, що не тільки мій інтерес до Михайла Михайловича посилився, але що й він зацікавлений мною. Другого дня, як тільки він з'явився на порозі нашої кімнати, я мимоволі глянула і зустрілась з його поглядом, уважним і настороженим.
Влітку майже всі співробітники бюро під час перерви виходили в парк. Михайло Михайлович залишався сидіти біля свого столу, що стояв біля вікна, яке виходило в парк, і, звичайно, під час перерви проглядав газети.
Якось я не пішла в парк, а, взявши книжку Сельми Лагерльоф "Легенди про Христа", заходилася читати.
Увійшов Коцюбинський і, побачивши мене, спитав:
— Чому ви не гуляєте?
Помітивши на столі розкриту книжку, він підійшов до мене: . А
— Можна поглянути чим ви так захоплені?
— Гарна річ, — сказав він. прочитавши заголовок,— вам, мабуть, подобається!
Інтерес наш один до одного помітно зростав. Якось на початку 1904 року Михайло Михайлович, вітаючись зі мною, сказав:
— А, знаєте, я вчора був на маскараді. Я люблю іноді побувати там.
І тут же він описав мені кілька костюмів, які йому сподобалися, з такою влучністю і наочністю, що мене, пам'ятаю, вразила його спостережливість і пам'ять.
Трохи схилившись до мене, він тихо сказав:
— Я думав і хотів зустріти вас.
Я відповіла, що ні разу не відвідувала маскарад і що мене ніщо не приваблює там.
— До мене підійшла одна маска, яку я був прийняв за вас. Але з її розмови і по очах я побачив, що помилився... У вас очі значно кращі, — додав він.
Вся ця розмова збентежила і схвилювала мене.
Незабаром після цього якось мені нездужалося. Був холодний лютневий день. У нашій кімнаті було порожньо —ніхто в такий мороз не прийшов на роботу. Від цього мені здавалось іще холодніше.
Я закуталася в теплу хустку, підійшла до пічки і притулилася до неї спиною. В цю хвилину ввійшов Михайло Михайлович. Глянувши на мене, він сказав:
— У вас цілком хворий вигляд. І температура є, — зауважив він, взявши мене за руку...
А потім, обережно обійнявши мене однією рукою, сказав:
— Ідіть додому.
Ми мовчки постояли так кілька секунд... Потім я тихенько відсторонила його і пішла додому.
Весь вечір я була надзвичайно схвильована. На душі було радісно і тривожно.
З цього дня і почалися мої муки...
Я почувала, що в моє життя вривається щось велике і серйозне, прекрасне і болісне. Десь у глибині свідомості невиразно ворушилася думка, що я кохаю Михайла Михайловича. Але я відгонила цю думку...
Його ставлення до мене я довго не могла зрозуміти. То, пригадуючи все ним сказане, його погляди, відтінки голосу, коли він зі мною розмовляв, мені здавалося, що я не байдужа для нього. То я урезонювала себе тим, що Михайло Михайлович, як людина чутлива і делікатна, помітивши моє почуття до нього, м'якше й уважніше ставиться до мене, ніж до інших, боячись мене образити — і тільки.
(Продовження на наступній сторінці)