Сапожников дав Тарасові багацько книжок і нових журналів. Коли перші вражіння нових обставин трохи втихомирилися, Тарас пильно взявся до духового корму: взявся читати. Кілько то часу він майже нічого не читав; нова література, нові напрямки, слово, трохи визволене по смерті царя Миколи з цензурної неволі, не доходили до Новопетровської тюрми. Тим-то тепер Шевченко походив на чоловіка, що довгий час голодував, животіючи єдине хлібом та водою.
Капітаном на пароході трапився чоловік освічений, охочий до ліберальних та артистичних творів письменства, яких у його в портфелі було чимало в запасі. І от 2-го дня вересня на "Пожарському" в каюті капітана пішли літературні читання. Читали твори Венедиктова 796, Салтикова-Щедріна, "Полярную звезду" Герцена і в ній твори повішеного 14 грудня Рилєєва: "Войнаровський", /403/ "Наливайко", й інші з минулого історичного життя України... Шевченко впивається змістом і думками тих творів. В журналі своїм 5 вересня під впливом читаного поет пише: "Гоголе, наш безсмертний Гоголе! Якими радощами раділа б душа твоя благородна, побачивши навкруги себе таких учеників геніальних (як Салтиков). Други мої, щирі мої! Пишіть, подавайте голос за оту чернь горопашну, за отого смерда безсловесного, зневоленого".
736 Бенедиктова. — Ред.
Завжди помічаємо ми, скоро стрінеться Шевченко з освіченими людьми чи з новими звістками часописними, першим ділом і більш за все займає його питання про визволення кріпаків. І скрізь помічаємо ми, що десятилітня неволя не викоренила у Шевченка благороднішого бажання визволення кріпаків з неволі.
Але природа наділила нашого поета не тільки огнем любові до чоловіка, до волі й світу: вона дала йому й огонь ненависті, огонь гніву й обурення проти неправди, неволі, проти гнобительства й утисків. Проти прихильників кріпацької неволі він так обурювався, що не спроможен був інколи провадити з ними звичайну бесіду.
В дорозі ми й стріваємо саме такий приклад. 9-го вересня в каюту до капітана зібралося подорожнє товариство пити чай. Прийшов з другого парохода капітан Яків Возницин, дідич з Тверської губернії. Спостерігши з розмови, що Возницин, хоч "і ліберал, а про скасування кріпацтва говорить з невтіхою", Тарас не схотів вже й говорити з ним.
Думав був Тарас, пливучи пароходом, малювати образки з красовидів Волги і виготовив на те альбом. "З кожною годиною береги Волги стають більш привабливими, читаємо в "Записках" 29 серпня. Заходився був зробити з одного місця нарис. "Овва! річ зовсім неможлива: чердак тремтить, і контури берегів швидко переміняються. Мушу попрощатися з колишньою своєю Новопетровською гадкою змалювати береги Волги". Одначе коли випадала зручна година під час стоянки пароплава, Тарас пильнував скористати ту годину і зробити малюнки. Так от він малював комишинську пристань і правий берег Волги біля Комишина 797 і інш. Вельми бажав він змалювати нарис з так званої могили Степана Разіна, але не пощастило йому: повз могилу пропливли перед світом, коли ще було темно.
797 Камишина. — Ред.
Почавши з Саратова, встають перед Тарасом живі свід-/404/ки того тяжкого мордовання, яке справляли над ним в лиходійному про його р. 1847.
Як вже відаємо, Миколу Костомарова, видержавши цілий рік у тюремній фортеці, повернули на службу в канцелярію губернатора в Саратові. Тут перебував наш історик, аж доки не визволено його коронаційним маніфестом царя Олександра II 26 серпня р. 1856. Навесні р. 1857 Костомарів поїхав за границю, щоб видихати хоч трохи життя на засланню і освіжити свій дух духом життя і природи європейської. Під час проїзду Шевченка Костомарова в Саратові не було, жила там тільки блага неня його, що переїхала до Саратова зараз, скоро р. 1848 привезено туди її сина.
30-го серпня "Князь Поморський" зупинився біля Саратова. Тарас зараз подався до Тетяни Петрівни. "Блага бабуся, — читаємо в "Записках", — по голосу мене пізнала; але, подивившись на мене, стала непевною: чи не помиляється вона. Коли ж запевнилася, що се більш ніхто, як я, вона, наче сина рідного, привітала мене радісними поцілунками та щирими слізьми. До першої години ночі я сидів у неї. І Господи! чого тільки ми з нею не нагадали! про що ми не балакали! Вона показувала мені і листи свого Миколи з заграниці, і лепісточки фіялок, що він прислав до неї в листі, писаному з Штокгольму 798 30 мая. Сей день нагадав нам тяжкий день 30 мая року 1847-го, і ми, немов діти ті, заридали" 799.
Шевченко списав тоді Тетяні Петрівні відомі вже читачам моїм вірші: "Весело сонечко ховалось", вірші, писані 19 мая 1847 р., з того приводу, що, сидячи в арешті, він побачив з вікна, як неня Костомарова, приголомшена лихом, проходила повз вікна і була з скорбот та журби "чорніша чорної землі..." 800.
На другий день за півгодини до того, як "Князь Пожарський" ладен був відчалювати від Саратова, в капітанську каюту прийшов Петро Чекмарьов і, привітавшись, промовив до Шевченка, що "Марія Григорівна 801, людина нам невідома, ваша землячка і поклонниця, наказала мені переказати вам її сестрин поцілунок і привіт з бажаною волею".
798 Стокгольм. — Ред.
799 Кобзарь — Т. III. — Записки... — С. 108. [(Запис 31 серп. 1857 р.)]
800 Русск[ая] старина. — 1880. — Кн. Ш. — С. 601.
801 Солонина. — Ред.
Чекмарьов привітав нашого поета і від "сара-/405/тівської братії". Тарас "довго себе не тямив від такого несподіваного щастя" 802.
З Саратова вісім день плили до Симбірська: погода мінялася, звісно, вересень, і не давала Тарасові малювати. Пливучи повз одиноку голу гору "Царев курган", куди б то цар Петро I, плаваючи по Волзі, заходив, Шевченко згадує гору біля села Гудзівки в Звенигородському повіті в Київщині й каже: "Може, і Гудзівську гору який великий пан освятив тим, що був на ній, але земляки мої якісь не вдатні до того, щоб зберегати в своїй пам’яті отакі вчинки. Либонь, чи не домірковалися мої земляки, що коли цар зійде на отаку от гору, то се вже не дурно і треба сподіватися, що він зробив се на те, щоб своїм невситимим оком оглянути і, коли він вояка, дак спостерегти, скільки за одним разом можна вбити вірноподданих; а коли він, крий Боже, агроном, так ще гірш, найпаче коли трапиться, що там околиця не родюча. Він тоді "высочайше повелеть соизволит" зробити її родючою... От тоді й заходяться потом та кров’ю хрестян гноїти неродючі солончаки (млаки...)".
802 Записки... — С. 109. [(Запис від 1 верес. 1857 р.)].
Вабило Тараса зайти в Симбірськ та подивитися на пам’ятник російському історіографові Карамзіну. Не поталанило: "Пожарський" увечері вже пристав до Симбірська, та ще як на те ж: дощ, сніг, сльота осіння, болото по коліна. "Другий оце раз, — пише Тарас у журналі 9-го вересня, — проїзжаю повз Симбірськ і не таланить мені побачити пам’ятник. Першим разом мене везли через Симбірськ р. 1847-го. Тоді було не до пам’ятника: тоді мене притьмом треба було нащось в Оренбурзі і фельд’єгер на осьмий день примчав мене туди".
13-го вересня "Пожарський" спинився біля Казані. Тарас, вийшовши на берег, пішов до міста і зайшов в університет, щоб розпитатися, чи не скаже хто, де тепер його київські товариші, кириломефодіївські братчики Андрузький і Посяда, заслані того ж таки р. 1847-го в Казань, щоб тут кінчили університет? Марна праця! Про своїх соузників він нічого не довідався, а тільки вразив своє серце несподіваною сценою: вийшовши з університетського двору на улицю, почув він барабан і побачив натовп людей, що проводив якогось злочинця на кару катуванням. Поміж людьми, що бігли подивитися на його гидку процесію, помітив поет молоденьку дівчину з "ка-/406/теринкою" і обідранця-хлопця з тамбурином... Поетові "стало не то, щоб сумно, а якось занадто паскудно" і він швидше вернувся на пароплав.
Поміж подорожнім товариством траплялися іменинники. Вже ж Сапожников не забував справити чи іменини, чи день народження і таким чином кілька разів за всю дорогу водою були веселі товариські бенкети. Нарешті ранком о годині 11-ій вересня 20 дня "Князь Пожарський" приплив і об’якорився біля Нижнього Новгорода 803.
III
День 20 вересня був морозний, сонечко привітливо освітило Нижній Новгород і прегарні околиці його. Ясно було і на душі в Шевченка. Він проїхав 2/3 своєї дороги; поперед його вже невелика частина і не такого трудного шляху: 1½ дня до Москви кіньми, а там за 24 години залізницею до Петербурга; виходить, що через 2-3 дні він обійме своїх друзяків щирих Лазаревського і Гулака; поцілує руку своєї "заступниці святої" графині Анастасії Толстої і, головна річ, побачить свою Alm-у Mater — Академію. Певна річ, що такі ясні надії світили в Тарасовій душі, коли він вийшов на берег. Перш за все він пішов у гімназію до Бобржинського 804, свого земляка і годованця київського університету. Бобржинського не було в господі. Тарас пішов оглядати місто з його кремлем і з стародавніми церквами. Стародавній штиб цікавив його, яко художника. Оглянувши пам’ятник Пожарському і Мініну, Тарас знайшов, що сей пам’ятник — "копієчний ганебний подарунок від невдячних нащадків". Церкву св. Юрія, будовану ще в XVII в., він признає красунею, а новий собор йому не подобався: "будівля гидка, просто величезна ступа з п’ятьома короткими товкачами".
(Продовження на наступній сторінці)