В новому чужому місті приїзжій людині, що не має там ні діла, ні знайомих, завжди нудно сидіти, та ще отак, як Шевченкові, що вирвався з неволі і, натурально, жадав швидше дістатися до столиці. Треба було чимсь розганяти нудьгу і де-небудь дівать нудний час дожидання пароходу. Річ натуральна — оглядати місто. Тарас так і робить: вештається по брудних улицях Астрахані і бачить, що "Астрахань просто острів, перерізаний кількома смердячими болотами. Будівлі порозкидані, і всю оту величезну та незграбну, сіру купу валяви увінчують зубчасті білі мури кремля та стрійний собор велеліпний на п’ять бань московського штибу XVII віку. Губернаторський дім здається озією, як прирівняти його до сусідніх халупчин; під домом репрезентанта вищої адміністрації — крамниці з кумисом". Обійшовши усі улиці, поперечитувавши усі великі й малі вивіски, провідавши і книгарню, взагалі огледівши Астрахань, Тарас виводить з сього огляду, що "се місто погане, зовсім нікчемне, осоружне", і каже: "усяке місто, хоч би таке, як Белебей в Оренбурщині, повинно б справити добре вражіння на людину, що отак, як я, чевріла сім років в пустині голій. Отже зі мною не так сталося: значить, я ще не зовсім здичавів.. Се добре!" 793.
792 Записки... — С. 100. [(Запис від 13 серп. 1857 р.)].
793 Записки... — С. 92 — 98. [(Записи 6, 7, 8, 9, 10 серп. 1857 р.)].
На другий тиждень обставини і умови перебування Шев-/399/ченка в Астрахані перемінилися трохи на ліпше і та переміна зробила добрий вплив на його дух.
Одночасно з ним були визволені з Новопетровської хурдиги декотрі поляки, що справляли там теж покуту за любов до волі рідного краю. Між ними був і Фіалковський. Одночасно з Шевченком і вони припливли в Астрахань. Тут повітав їх земляк їх лікар Зброжек Тимко, годованець київського університету. Довідавшись від своїх земляків, що й Шевченко визволений з неволі і по дорозі перебуває в Астрахані, Зброжек подав про се звістку своїм знайомим українцям, які були на той час в Астрахані: Іванові Клопотовському, Незабитовському, Одинцеві і ін., дітям київської Alma Mater-і. Дехто з них, як от Клопотовський, перебуваючи у Києві, особисто знав Шевченка, і всі вони глибоко шановали його як національного поета і страдальника за волю і добро рідного народу. Усі вони кинулися вітати Шевченка в його комірчині.
15 серпня в журналі Шевченка Клопотовський власною рукою записує, що в той день він повітав "з превеликою радостю в далекій чужині старого свого професора, найдорожчого та любого поета; повітав його яко батька, яко брата, яко друга великого"
Не тільки українці, але дехто з великоросів з ентузіазмом вітали визволеного з неволі поета. Так Федор Чельцов у Шевченковому журналі 16 серпня "вельми дякує Богові, що сподобив бути кілька годин укупі з батьком милим Тарасом Григоровичем Шевченком".
Поляки теж не відстали й собі. "Славетний Кобзарю народний! — вітає Тараса Зброжек. — Твоє теперішнє перебування серед нас робить мене зовсім щасливим і оці години ніколи не зникнуть з моєї пам’яті. Стократ благословляю оцей день великий, коли небо дало мені спізнати особисто Тебе, великого і непохитного оповідача правди". (Записки... — С. 103).
В Астрахані перебував тоді саме богатир-мільйонник О. О. Сапожников. Шевченко знав його ще року 1842 невеличким хлопчиком. Тепер він відав, що Сапожников живе в Астрахані і, проходячи раз по одній улиці, помітив великий будинок з написом: "Дом Сапожникова"; але, згадавши, що Сапожников "на астраханському обрію є зорею брильянтовою, та ще й безплатним метрд’отелем", Тарас не пішов до його. Тим часом Зброжек 15 серпня переказав Сапожникову, що Шевченко в Астрахані, і на другий день Сапожников і Шевченко оновили стару /400/ знайомість. В особі Саножникова Тарас зустрів людину просту, добру і високоблагородну. Отож новим і старим знайомим Шевченка прийшла добра думка пошанувати нашого поета гуртовим бенкетом.
От що пише Шевченко про другий тиждень свого перебування в Астрахані: "З 15 до 22 серпня у мене в курявій і брудній Астрахані було таке світле свято, якого на моєму віку мені ще не траплялося. Земляки мої, більшість їх кияни, так щиро, так радісно, так по-братерськи повітали моє визволення з неволі і свою гостинність так розгорнули, що не дали мені самому провадити свої записки, а взяли на себе".
Очевидна і зовсім натуральна річ, що астраханські привітання окрилили, підбадьорили свіжою силою дух поета, так як ту квітку, причавлену спекою, бадьорить і свіжить чиста, свіжа роса. Привітання астраханські були першим ступнем по тій стежці, де українці свідомо справляли свій святий обов’язок прилюдного і заслуженого пошанування генія рідного слова і великого страдальника. З Астрахані почався прилюдний суд і осуд тієї великої історичної несправедливості тяжкої, що заподіяно над Шевченком 30 мая 1847 р.
"Спасибіг вам! — дякує Тарас своїм астраханським прихильникам. — Ви наділили мене таким щастям, ви надали мені таких радощів, що моє вдячне серце ледві їх вміщує. Пам’ять про оці найщасливіші дні я не до прозаїч них записок своїх заведу, а сховаю в скарбниці серця свого" 794.
Сапожникову тоді саме треба було з усією своєю родиною їхати теж до Петербурга. Він найняв собі до Нижнього Новгорода той самий пароплав "Князь Пожарський", на буксирній барці котрим бажав плисти і Шевченко, і купив собі білет. Тепер Сапожников прохав Шевченка подорожувати з ним у каюті.
Тарас згодився: куплений білет він віддав капітану парохода, просячи подарувати його першому злидареві. Капітан "Князя Пожарського" Кашкін 795 на той білет взяв замість одного п’ятьох злидарів, що не спроможні були навіть по одному карбованцю заплатити за переїзд до Нижнього.
22 серпня "Князь Пожарський" рушив з Астрахані.
794 Записки... — С. [103] — 104. [(Запис від 23 серп. 1857 р.]
795 Кишкін. — Ред. /401/
II
Не по рудому киргизькому степу пустині подорожував тепер Тарас, не по "заспаних хвилях" моря Аральського плив він тепер. Перед очима поета розгорнувся широкий, блакитно-сріблястий шлях красуні Волги, облямованої зеленими, часто стрімкими берегами. І плив тепер Тарас не в гурті темних, часом п’яних, зневолених жовнірів, а в товаристві людей освічених і прихильних до його. А проте всі обставини плавби на "Князю Пожарському" запевне зворушували в Тарасовому серці пережите тяжке минуле... і, певна річ, нікому не чуте питання: за що? — не раз здіймалося на серці у поета. Хоч би яке любляче, м’яке, всепрощаюче серце не було у чоловіка, він довіку не спроможен забути незаслуженої тяжкої наруги і зневаги, та ще таких, яких зазнав Шевченко.
Забути їх живій людині — значить, забути самого себе. А чи се річ можлива? Можна простити їх, але забути не можна. Я ще раз певен, що, пливучи з Астрахані, Шевченкові не можна було не нагадати плавби і по Аральському озеру, і по Уралу в Гур’єв-городок, і по Каспійському морю човном до Новопетровського в жовтні 1850 р. Я певен, що споминки його в ту годину бризкали кров’ю з самого серця так, як колесо "Князя Пожарського" бризкало срібною піною.
Пливе "Пожарський". Носом своїм він ріже-оре скляний шлях Волги і гуде тихо, поважно, наче він гордує, що везе на собі найдорогоцінніший скарб України. Природні обста вини надають ще більш гордощів і торжественно-тихого бенкету. "Ночі тихі, місячні; чарівничо-поетичні ночі. Волга понялася прозорим туманом і, немов те зеркало безкрає, відбиває в собі красуню ніч, бліду, чарівну ніч. Відбиває і стрімкий берег, інде порослий купами зелених дерев. Декорація невимовно гарна". Вона солодким спокоєм напоювала і заспокоювала збентежені Тарасові нерви і, наче та ніжна неня, голубила-присипляла і запевняла, що ні барабан, ні "заря" не потурбують уже ізмученого серця поета. Замість барабана і "зари" покриває гук інший: покриває німа гармонія привабливої, чарівної краси природи, та задушевний голос скрипки, що серед тихої ночі так чарівно, мелодійно лунає з чердака пароплава. Шевченко взагалі любив музику, а скрипку тим паче. І от він слухає вже третю ніч, як на пароході вільновідпущений з кріпаків розливає чарівні гуки Шопенових мазурок. /402/ "Оцих слов’янських пісень, сердечно-глибоко сумних, я ніколи не наслухаюсь, — пише Шевченко 27 серпня. — З тієї скрипки, — додає далі поет, — вилітають стогнання і зливаються в один стогін, протяжний та суворий. Чи скоро ж сей стогін долетить до твого вуха, наш Боже праведний?" — питається поет.
Нові обставини, нове товариство інтелігентних людей і воля так впливали на Тараса, що першими днями плавби він не спроможен був ні до чого взятися, навіть ретельно не писав кілька день свого журналу. "Усе нове товариство, подорожні люде, — пише Тарас в журналі, — такі щирі й приязні, прості, що я з радощів не тямлю, що й робити, тільки то назад, то наперед бігаю по чердаку, неначе той школяр, що вирвався з школи. Отакий несподіваний зненацька контраст не дає мені прийти до себе. Людське поводження зо мною здається мені чимсь неприродним, неймовірним..."
А властиво в поводженню з Тарасом його подорожніх товаришів не було нічого незвичайного. Десятилітнє життя в казармі в пустині, життя зневоленим жовніром налило в душу до його такої нелюдської трути, що діло звичайної уваги і приязні людської здавалося йому незвичайним чимсь. От з отих підкреслених вгорі слів ще раз бачимо, які були відносини до Шевченка на засланню і які умови життя довелося йому перетерпіти.
(Продовження на наступній сторінці)